UA
EN
Від початку повномасштабного вторгнення минуло вже понад чотири роки. Ви вже мали досвід волонтерства ще до великої війни, однак після окупації рідної Херсонщини ваша допомога людям набула зовсім іншого масштабу. Озираючись сьогодні на цей шлях, що найбільше змінилося у вас як у людині? І який урок, винесений за ці понад чотири роки, ви вважаєте найважливішим?
Якщо говорити про найважливіший урок, то для мене це сила солідарності українців та наших друзів у всьому світі. Щоразу — від першого збору ліків для окупованої Херсонщини до закупівлі тактичної медицини чи транспорту для військових медиків — я переконувалася, що навколо є сотні людей, на чию підтримку можу розраховувати.
Це переконало мене, що немає нічого неможливого, коли є мета, коли вона зрозуміла й прозора для інших і коли допомагає рятувати життя та здоров’я військових чи літніх людей, які опинилися в окупації. Ми можемо знову й знову об’єднуватися й робити все необхідне. Довіра людей дає багато сили, багато відповідальності та дозволяє втілювати дуже багато речей.
Я це дуже ціную й дуже вдячна всім, хто продовжує допомагати.
На початку повномасштабного вторгнення Україна пережила безпрецедентний сплеск взаємодопомоги. Десятки, сотні тисяч людей, які раніше ніколи не займалися волонтерством, почали активно підтримувати військових, цивільних, лікарні та гуманітарні ініціативи. Якщо порівняти той період із сьогоденням, як, на вашу думку, змінився український волонтерський рух? Чи змінилися люди, їхня мотивація та готовність допомагати іншим?
Люди виснажені, втомлені, і це правда. Зрозуміло, що масштаби допомоги зменшуються, бо багато хто з учорашніх волонтерів мусив повернутися до роботи, тож часу на безпосередню волонтерську допомогу стало менше.
Багато жертводавців втратили прибутки, здоров’я або самі долучилися до війська, тож донатів теж стає менше. Іноземці також трохи по-іншому розподіляють свої ресурси.
Але я не можу сказати, що допомога припинилася. Я й далі маю можливість щомісяця купувати ліки, закривати рахунки, знаходити необхідні технічні засоби для підтримки роботи підопічних медиків.
Мої обставини також змінилися за ці чотири роки — після народження дитини й повернення з декрету на роботу. Ця допомога виглядає більш камерною, але вона триває постійно.
Сьогодні ви поєднуєте одразу кілька важливих ролей — дружини військовослужбовця, мами маленького сина, комунікаційниці та волонтерки. Як вам вдається знаходити баланс між родиною, роботою та волонтерством? І як народження сина вплинуло на ваше сприйняття війни та бажання допомагати іншим?
Це найскладніше питання 🙂 Тому що зараз доводиться ділити час і відповідальність між кількома різними напрямками, кожен із яких надзвичайно важливий. Першою моєю роллю зараз є мама. Моєму сину менше двох років, тож він потребує постійної присутності, емоційної залученості та уваги до різних етапів його розвитку. Особливо з огляду на те, що щодня з ним є лише я, а з татом він здебільшого спілкується телефоном.
Але я шукаю можливості, коли це дозволяють безпекові протоколи, приїжджати з дитиною до чоловіка. Саме тому зараз ми обрали для життя регіон, наближений до лінії фронту: звідси я можу за потреби частіше їздити до чоловіка.
Разом із тим я мушу працювати, бо забезпечення військових не дозволяє мені довго залишатися в декретній відпустці. І це означає, що роботу й волонтерство мені доводиться поєднувати з відповідальністю за сім’ю. Але мені подобається працювати, бо моя робота у благодійному фонді пов’язана з допомогою людям, які її потребують, розвитком культури волонтерства та відбудовою миру в Україні.
Тож моє особисте волонтерство закриває потребу допомагати війську, а робота — цивільним, зокрема ВПО, ветеранам, сім’ям військових, а також дозволяє працювати над довготривалими рішеннями для нашої країни.
Мій син — найкраща мотивація для цього, бо я хочу, щоби він жив у цій країні щасливо й бачив саме тут своє майбутнє.
Волонтерство — це не лише про допомогу іншим, а й про постійне емоційне навантаження. За понад чотири роки війни багато волонтерів говорять про втому, виснаження та емоційне вигорання. Чи доводилося вам переживати такі моменти? Що допомагає відновлювати внутрішній ресурс і знаходити сили рухатися далі?
Найважчі моменти — коли отримую повідомлення про загибель когось із підопічних або знайомих військових. Але моя сила й мотивація — допомагати тим, хто щодня бореться за порятунок інших. Щоденні контакти з військовими, їхня рішучість мотивують і підбадьорюють, бо якщо вони не опускають руки, дивлячись смерті в очі, то яке право маємо ми?
Звісно, втома величезна, зокрема від постійної відповідальності та необхідності робити вибір: приготувати дитині вечерю чи зібрати й відправити посилку з ліками, якої так чекають?
Одним із провідних напрямів вашої волонтерської діяльності є підтримка військових медиків. За цей час ви мали змогу побачити їхню роботу значно ближче, ніж більшість українців. Що найбільше вразило вас у людях, які щодня рятують життя на фронті? Чого, на вашу думку, суспільство ще не до кінця розуміє про їхню роботу й чому про це важливо говорити?
Військові медики з багатьох підрозділів стали моїми близькими друзями за цей час. Це люди, які щодня надихають і захоплюють мене — своєю жертовністю, справжнім служінням, боротьбою за кожне життя. Саме тому я намагаюся бути з ними поруч, допомагати їм закривати потреби підрозділів, адже вони просять допомогу не для себе, а для тих, кого рятують і лікують.
Дехто з моїх медиків, на жаль, загинув, рятуючи інших. Я хочу робити все можливе, аби таких втрат більше не було, щоби кожен із них повернувся додому, до своїх сімей, і щоби ми з ними зустрілися в мирних обставинах. Ну а поки працюємо з ними в унісон, щоби вони нічого не потребували у своїй щоденній роботі.
Коли вдається передати не лише ліки чи одяг для поранених, а й якісь приємні дрібниці для самих медичних працівників, я дуже від цього щаслива. Бо хочу, щоби вони усвідомлювали, що вони не самі, що за ними стоїть надійний тил і тримає їхні руки. Часто чую й знаю, як їх це зворушує, підтримує, мотивує. Тому я дуже прошу всіх нас не зупинятися у цій допомозі.
Що сьогодні є найбільшим викликом у вашій волонтерській діяльності? Якщо порівняти з початком повномасштабної війни, чи змінилися головні труднощі, з якими ви стикаєтеся? Що сьогодні забирає найбільше сил?
Якщо коротко — це час і ресурси. Звісно, я могла робити більше, коли волонтерство було моїм єдиним щоденним заняттям: могла їздити безпосередньо на лінію бойового зіткнення, відвідувати поранених у лікарнях і стабілізаційних пунктах, спілкуватися особисто, багато писати й говорити про них публічно.
Зараз змінилася логістика допомоги. Я купую ліки й тактичну медицину або отримую їх від друзів-іноземців, сортую у себе вдома й відправляю Новою поштою. Але мені тепер вкрай рідко вдається бачитися з ними особисто.
За роки волонтерства ви зустріли чимало людей — військових, медиків, цивільних, благодійників, інших волонтерів. Чи є серед них історія або людина, яка особливо закарбувалася у вашій пам’яті й досі нагадує вам, заради чого ви продовжуєте цю справу?
Таких людей, насправді, багато. Це попередній командир мого чоловіка, командир медичної роти, який дбав і про кожного свого підопічного військового, і про організацію роботи на найвищому рівні. Він мав беззаперечну довіру і колективу, і колег-медиків із цивільного минулого, і волонтерів, з якими завжди працював бездоганно прозоро.
І моя підопічна — старша медсестра евакуаційного відділення однієї з бойових бригад, яка стала сестрою й мамою для своїх побратимів і поранених. Поєднання величезної скромності, жертовності, сили й справжнього християнського служіння.
І бойові медики, які весь час перебувають у бліндажах та окопах зі своїми людьми, допомагаючи їм відновлюватися після важких завдань і поранень.
І ті лікарі, що оперують багато годин підряд, щоби врятувати кожного, і медсестри, які дбають, перевдягають, годують, шукають усе найкраще для кожного хлопця.
Мене надихають люди, які у війську не лише думають про те, як вижити самим, а й дбають про тих, хто їм довірений. Ось для таких людей я готова зробити все, що завгодно, щоби вони могли ще краще виконувати свої завдання.
Ви народилися на Херсонщині, і саме окупація рідного краю стала одним із поштовхів до вашої волонтерської діяльності. Наскільки сьогодні цей особистий зв’язок із Херсонщиною залишається для вас джерелом мотивації? Чи змінилися за ці роки причини, які спонукають вас продовжувати допомагати?
Перший етап мого волонтерства у 2022 році був спрямований на допомогу цивільним людям в окупації. Я, звісно, мала зв’язки з багатьма людьми там і допомагала їм просто вижити. Зараз моє волонтерство зосереджене на допомозі військовим, бо гуманітарних шляхів до людей на окупованих територіях уже давно немає.
А серед військових на початку це були бригади, що звільняли Херсонщину, саме з цих особистих причин: «Ви допомагаєте звільнити мій дім, а я чим можу допомагаю вам це зробити — лікуючи, годуючи, одягаючи…»
Пізніше ця допомога розширилася на всі напрямки фронту, зберігаючи головний фокус: ліки, порятунок життя й забезпечення можливого комфорту для поранених та медиків. Моя мотивація залишилася незмінною. Люди пішли на фронт, щоби захищати Україну, наш спільний дім. І коли вони поранені й не можуть самі себе вилікувати, я докладаю зусиль, щоби медики мали для цього ресурс. Щоби у них були ліки, турнікети, інші засоби для відновлення здоров’я бійців. Щоби вони знали, що нам не байдуже, що ми їм вдячні й тримаємо руку на пульсі, щоби бути корисними у найважчих ситуаціях.
На завершення хотілося б повернутися до теми нашого проєкту, який має назву «Феномен українського волонтерства». Ви вже понад чотири роки є частиною цього руху. На вашу думку, у чому полягає його феномен? Що робить українське волонтерство таким сильним і життєздатним навіть після стількох років повномасштабної війни?
Найперше, це відчуття спільної відповідальності за майбутнє. Я хочу, щоби Україна вижила, щоби це важке випробування війни не зламало нашу солідарність, взаємну довіру та підтримку. Щоби ми не зневірювалися, не опускали руки, не розчаровувалися через чиюсь байдужість чи агресію. Хочу, щоби люди з благородними серцями гуртувалися й разом могли досягати більших результатів для нашого спільного блага. І ось я намагаюся працювати й жити в оточенні таких самих людей. Я у них вчуся й ними надихаюся, ми взаємно підтримуємо одне одного. У цьому є велика сила й наша спільна надія.
На мою думку, дуже важливо, щоби ми, навіть опиняючись у потребі, не схилялися до споживацтва, але вміли служити одне одному, віддавати, ділитися своїми дарами й талантами. Щоби ці зусилля помічали та цінували інші й прагнули наслідувати їхні приклади. Нехай ця «мода» на взаємне добро й волонтерство зростає, бо вона робить нас внутрішньо сильнішими й стійкішими до нових випробувань. Як і ця мережа підтримки.
І кожен сьогодні може зробити щось більше, ніж просто дбати про свою родину. Плести сітки чи ліпити вареники, допомагати самотнім стареньким людям, просто притримати двері для мами з візочком — це теж внесок і примноження добра. Це і внесок у власну резильєнтність зокрема. Ми як ніхто цього потребуємо серед щоденних тривожних новин.
А для мене це важливо й особисто, бо коли виросте наш син і запитає: «Мамо, тато, а що ви робили для України у її найскладніший час в історії?» — нам буде що розповісти. Зрештою, вже сьогодні він допомагає мені складати ліки в коробки, їздить у візочку на Нову пошту й дуже цим тішиться. І це один із найважливіших внесків у його майбутнє.
Редакторка — Гарець Катерина
