UA
EN
Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення? Хотілося б трохи більше дізнатися про вас.
До повномасштабного вторгнення я була студенткою, навчалася за спеціальністю «Маркетинг» у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Одночасно з навчанням поступово опановувала професію: знайомилася з основами маркетингу, працювала з першими проєктами, багато часу приділяла самоосвіті. Працюючи, намагалася зрозуміти, чим прагну займатися далі. Звісно, я не могла уявити, наскільки сильно наступні кілька років змінять і мене, і моє життя.
Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що не можете залишатися осторонь й маєте допомагати? Що стало поштовхом до цього рішення? Якими були ваші перші кроки у волонтерстві?
Завжди мала досить сильне бажання допомагати іншим. Якщо бачу, що можу бути корисною, мені складно пройти повз. На початку повномасштабного вторгнення мені, як і всім, було страшно. Я була дуже юною, мені не вистачало життєвого досвіду. Я родом із Чернівців і 24 лютого була саме там.
У перші місяці до міста приїжджала величезна кількість людей, які вимушено залишили свої домівки. Складна ситуація значно об’єднала містян: з’являлися волонтерські штаби, пункти допомоги, люди приносили речі, продукти, допомагали всім, чим могли. Ми з друзями приходили туди, де були потрібні руки. Сортували речі, пакували допомогу — робили те, що на той момент було необхідно. Це й був мій перший волонтерський досвід.
А першим проєктом стала ініціатива зі збору гуманітарної допомоги для Херсонщини після підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року. Нам вдалося зібрати та передати постраждалим понад 800 кілограмів гуманітарної допомоги. Я зрозуміла: часто не треба чекати, поки хтось прийде, все організує і скаже, що робити. Іноді, якщо бачиш проблему, слід просто починати з того, що можеш зробити самотужки.
Як із часом змінювалися ваші завдання та напрями волонтерської діяльності? Чим ви займаєтеся як волонтер сьогодні?
Зараз волонтерство для мене — вже не ситуативна історія, яка трапляється час від часу. Якщо бачу ініціативу, де мої знання, контакти чи час можуть бути корисними, намагаюся долучатися. Змінився, мабуть, сам підхід. На початку все могло відбуватися досить просто: було очевидно, що є певна потреба і її треба швидко закрити. Зараз я набагато більше думаю про те, як побудувати загальний процес, кого залучити, як про це розповісти й отримати потрібний результат.
Один із найбільших проєктів, до яких я зараз долучаюся, — це благодійна різдвяна ініціатива «Святкую», яку ми з колегами започаткували для дітей, постраждалих від війни. Ми збирали листи з різдвяними мріями дітей, залучали партнерів, волонтерів і небайдужих людей, які допомагали ці бажання здійснити. Зокрема, ми організували низку заходів для дітей, аби створити святкову атмосферу, а також простір для спілкування й підтримки. Працюємо над проєктом уже другий рік поспіль, і він поступово зростає. Цього року хочемо почати готуватися ще раніше — вже на початку жовтня, щоб ретельніше підготуватися, зокрема й розширити мережу партнерств.
Мені подобається бачити, що ініціатива дорослішає разом із нами. Спершу дієш інтуїтивно, помиляєшся, щось вигадуєш на ходу. А наступного року вже розумієш, що можна зробити краще, де потрібне розширення команди, де потрібні партнерства, де варто працювати над комунікацією.
З якими найбільшими труднощами ви стикаєтеся під час волонтерської діяльності? Що допомагає вам долати їх і продовжувати допомагати іншим?
Напевно, найскладніше — знайти колег і партнерів, які готові не просто підтримати словами, а допомогти закрити конкретну потребу. Бо самої фрази «нам потрібна допомога» вже недостатньо. Навколо дуже багато зборів, ініціатив, запитів, і всі з них важливі. Тому треба пояснити аудиторії, що саме ви робите, кому це допоможе, чому це потрібно саме зараз і що конкретно змінить її внесок.
Тут мені стають у пригоді професійні знання. Я працюю з комунікаціями й маркетингом, тому думаю не тільки про певну потребу, а й про те, як правильно її презентувати аудиторії. Як знайти слова, які не загубляться серед сотень інших повідомлень. Як дібрати формат, який приверне увагу. Як пояснити складну історію просто й чесно. І я багато разів бачила: коли люди справді розуміють, навіщо вони долучаються і що від них залежить, усе рухається набагато швидше.
Чи була у вашому волонтерському досвіді людина або історія, яка особливо вплинула на вас? Що зробило її такою важливою для вас?
Є одна історія, яку я точно довго пам’ятатиму. Минуле Різдво, у 2025 році, я вперше зустрічала не зі своєю родиною, хоча родина для мене дуже важлива. Того дня я була в Павлограді. Ми організовували різдвяну вечерю для військових у межах благодійної ініціативи спільно з командою Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Я займалася частиною організаційних процесів та координацією заходу, тож фактично весь день ми провели там.
Якщо чесно, мені було страшно. На той момент я жила в Києві. Ти розумієш, що в країні війна, читаєш новини, чуєш тривоги, але коли їдеш ближче до сходу країни, це відчувається зовсім по-іншому. Я не знала, чого очікувати.
Та водночас мені дуже хотілося бути там саме на Різдво. Багато військовослужбовців роками не можуть нормально провести свято вдома, не бачать своїх рідних. І хотілося хоча б на один вечір дати їм це просте відчуття: про вас пам’ятають, ви не самі, людям у тилу не байдуже.
Також була кутя. Я пам’ятаю, як сама її куштувала — здається, у мене навіть відео залишилося. І це була, мабуть, найсмачніша кутя в моєму житті.
Після таких моментів деякі речі вже не треба собі пояснювати. Ти просто дуже чітко розумієш, навіщо продовжуєш це робити.
Що допомагає вам не втрачати мотивацію та продовжувати допомагати навіть у найважчі моменти?
Люди. Напевно, це найпростіша відповідь. Особливо я відчуваю це в межах таких проєктів, як «Святкую», який ми робимо для дітей ветеранів та загиблих героїв. Після нього завжди залишається багато повідомлень, почуттів, реакцій — і від тих, хто допомагав нам усе організувати, і від родин, для яких ми це робили.
Іноді може здаватися, що ти дуже втомилася, що витратила на це купу сил, часу й нервів. А потім отримуєш одне повідомлення — і розумієш: воно було того варте. Мабуть, саме такі речі й тримають.
Коли бачиш не цифри у звіті, а конкретну людину, якій завдяки вашій роботі стало хоча б трохи легше або радісніше, з’являються сили йти далі.
Продовження історії — у другій частині матеріалу.
Редакторка — Гарець Катерина
