UA
EN
Перш ніж поговорити про волонтерство, хотілося б трохи познайомити наших читачів із вами. Розкажіть, будь ласка, яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення. Чим ви займалися, що було важливою частиною ваших буднів і про що мріяли тоді?
Я виросла в Броварах на Київщині, у сім’ї музикантів. Батьки завжди намагалися прищепити нам творче мислення. Я теж закінчила музичну школу, але з дитинства дуже любила літературу, тому згодом обрала літературний факультет. Також захоплювалася малюванням — воно допомагає мені знімати внутрішню напругу.
Я завжди була чуйною, дуже чутливою людиною. Я могла (та й досі можу) легко розплакатися через речі, які іншим здаються незначними. У школі через це ми із сестрою-близнючкою почувалися аутсайдерками, але зараз я думаю, що цей досвід сформував у мені бажання захищати слабших — схожих на мене тодішню, а часом і теперішню.
В останні роки перед повномасштабним вторгненням я навчалася на літературному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Саме тоді почалися сильні напади лицевого болю. Я часто ходила до лікарів, пробувала різні ліки, але вони не допомагали. Попри підтримку близьких, я почувалася самотньою, а майбутнє здавалося невизначеним.
Зрештою, лише через п’ять років мені вдалося знайти лікаря й підібрати дієве дозування ліків, які я щодня приймаю, щоб не мати цих нападів. Але тоді здавалося, що я житиму з постійним болем усе своє життя.
Водночас власний фізичний і психологічний біль став одним із факторів, які підштовхнули мене до волонтерства. Ще за рік до повномасштабного вторгнення я почала думати, де могла б бути корисною. У кількох волонтерських організаціях мені відмовили через відсутність досвіду.
Усе змінилося на Різдво 2022 року, коли я долучилася до благодійної акції й підготувала подарунок для бездомної людини. Я дуже хотіла, щоб цей подарунок був для неї якомога кращим і комфортнішим, але зрештою зрозуміла, наскільки цінним цей досвід став і для мене самої. Ця людина, сама того не знаючи, змінила моє мислення та мої цінності. Це була моя перша реальна дія, коли, допомагаючи іншій людині, я водночас допомогла й собі.
Трохи згодом я почула від однієї з організаторок фразу, яка й досі спонукає мене діяти: «Не потрібна спеціальна освіта, аби дружити з бідними».
Так розпочався мій волонтерський шлях у Спільноті святого Егідія.
24 лютого 2022 року розділило життя мільйонів українців на «до» і «після». Відтоді минуло вже понад чотири роки. Як для вас почався волонтерський шлях? Чи був момент, коли ви зрозуміли, що не можете залишатися осторонь? І чи могли тоді уявити, що допомога іншим стане настільки важливою частиною вашого життя?
Як я вже зазначила, мій волонтерський шлях розпочався трохи раніше. Але повномасштабне вторгнення дало зрозуміти, наскільки це нагально: як і для багатьох українців, питання «варто чи ні» просто перестало існувати.
Перші три місяці після початку вторгнення я провела в родичів у Луцьку й одразу почала шукати можливості допомогти. Там ми познайомилися з Любомиром Дмитришиним — тоді студентом духовної семінарії, а нині військовим, який також був дотичним до Спільноти.
Ми роздавали їжу безпритульним, адже їхня кількість не зменшувалася. Разом із нашою помічницею Юлією, яка готувала десятки порцій гарячих страв, ми щотижня намагалися дати цим людям можливість хоча б раз добре поїсти.
Ми просто виходили на головну площу, підходили до людей і питали: «Ви б не хотіли поїсти?». Для мене, як людини із соціальною тривогою, це було схоже на страшний сон наяву. А Любомир, здавалося, міг знайти спільну мову з будь-ким. Ми багато розмовляли з людьми, слухали їхні історії. Іноді ми й просто вдвох чи з друзями обговорювали різні теологічні, філософські або літературні питання.
Згодом у нас з’явилося невелике коло помічників. На початку літа ми з чоловіком повернулися до Києва/Броварів, а роздача їжі в Луцьку, хоч і не без проблем, тривала ще майже два роки.
А я вже просто не уявляла свого життя без допомоги іншим.
Наскільки мені відомо, сьогодні ви волонтерите в майстерні для людей з інвалідністю та допомагаєте в гуманітарному центрі. Що спонукало вас долучитися саме до цих напрямів волонтерської діяльності? Чому вони стали для вас особливо важливими?
У Києві я долучилася до гуманітарного центру не одразу. Приблизно пів року прожила в Римі, де розташований головний центр Спільноти. Там, паралельно з лікуванням лицевого болю, я долучалася до роздач їжі та «Школи миру» — ініціативи, де старші підлітки й молодь допомагають молодшим дітям з інтеграцією, граються, роблять разом домашні завдання, просто дружать. Також я вперше побачила, як працює гуманітарна допомога, і відвідала Майстерню для людей з інвалідністю. Це був дуже насичений час, який багато в чому змінив моє уявлення про світові проблеми та масштаби потреби в допомозі.
Після повернення в Україну я вагалася, чи йти в гуманітарний центр. Через соціальну тривожність і чутливість я боялася слухати історії людей, які постраждали від війни, і погіршити свій і без того хиткий стан. Але залишатися осторонь не могла, тому довірилася координаторці Людмилі Харченко й прийшла допомагати.
Мене одразу вразила тепла й дружня атмосфера наших центрів. Люди, які постраждали від війни, можуть тут не лише отримати матеріальну та психологічну підтримку, а й виговоритися, зустріти земляків, просто відчути, що вони не чужі. Чимало історій дуже болісні, адже адаптація переселенців, військових та їхніх сімей, людей похилого віку й тих, хто втратив або пошкодив житло, часто проходить надзвичайно важко. Волонтерство допомогло мені й самій замінити внутрішню відчуженість на відкритість, а страх — на розраду.
Майстерня для людей з інвалідністю — дещо інша історія. Це був дуже довгоочікуваний для мене проєкт. У Римі мене сильно вразила виставка робіт людей з інвалідністю, організована Спільнотою у 2022 році. Я побачила, наскільки глибокими можуть бути ці роботи і як через мистецтво люди можуть говорити про те, що їх турбує. Я дуже мрію, щоб одного дня ми змогли організувати щось подібне і в Україні — наприклад, показати роботи наших підопічних у Мистецькому арсеналі чи Українському домі.
У Римі я й сама почала особливо багато малювати — так давала раду болю та виражала емоції. Після повернення хотілося продовжити цю «самотерапію», але вже разом з іншими людьми, для яких творчість також може бути помічною. Тому я попросила Люсю (Людмилу Харченко — ред.) посприяти відновленню Майстерні в Києві, і на початку 2024 року ми провели першу зустріч.
Зараз Майстерня — мій улюблений напрям волонтерства. Тут я почуваюся відкрито й комфортно, можу не ховатися за соціальними очікуваннями, сором’язливістю чи внутрішньою напругою. Наші «друзі» дуже відкриті й щирі, їхня безпосередність надихає. Якимось чином Майстерня стала по-справжньому безпечним простором для всіх нас.
Волонтерство часто асоціюють із великими зборами, гуманітарними вантажами чи допомогою на фронті. Але нерідко найбільшою підтримкою для людини стають увага, щира розмова чи просто відчуття, що вона не залишилася зі своїми труднощами наодинці. Чи змінила волонтерська діяльність ваше розуміння того, що насправді означає допомагати іншій людині?
Так, у цьому є частка самоомани — думати, що людям потрібна якась надзвичайна й масштабна допомога, а ти самотужки нічого не можеш запропонувати. Багато хто передусім думає про матеріальну складову: великі збори, масштабні заходи, спеціальну підготовку. У результаті людина в скруті ризикує взагалі не отримати підтримки, адже так думає більшість.
Я б радила передусім звертати увагу на психологічну складову — бути готовим вислухати, поговорити, просто побути поруч. Пакунки, які ми видаємо щотижня, досить скромні й не можуть повністю закрити потреби людини навіть на місяць чи два. Але наші підопічні повертаються і часто кажуть, що саме тепла атмосфера в наших Домах дружби (простори солідарності та підтримки, які створює Спільнота для найбільш вразливих людей — ред) спонукає їх знову звертатися до нас.
Людям, які постраждали від війни, людям літнього віку чи людям з інвалідністю часто просто хочеться бути почутими. Кілька слів співчуття, щира емоція, а іноді й обійми можуть виявитися надзвичайно важливими. А часом люди взагалі не хочуть повертатися до травматичних спогадів — їм хочеться поговорити про звичайні речі: захоплення, новини, дітей чи онуків. Така розмова не потребує спеціальної підготовки, але може дуже допомогти.
Іноді краса народжується з найпростіших речей. Коли я сумніваюся, чи достатньо такої «маленької» мене, то читаю відгуки наших відвідувачів і розумію, що мої кілька слів зробили чийсь день кращим. І постійно повертаюся до однієї істини: не потрібно мати спеціальну освіту, щоб бути комусь другом.
На щастя, я бачу, як суспільство змінюється. Шкода лише, що значною мірою це відбувається через болісний досвід війни — через дедалі більші втрати й жертви, через те, що чи не в кожній другій сім’ї є рідні, які зараз на фронті. Саме тому заявок на допомогу так багато, що людям доводиться чекати місяцями, перш ніж знову завітати до нас.
Продовження історії — у другій частині матеріалу.
Редакторка — Гарець Катерина
