UA
EN
До початку повномасштабного вторгнення ви вже були залучені до громадської діяльності та роботи з молоддю. Якими проєктами ви займалися тоді? Як велика війна змінила ваші пріоритети та вашу діяльність?
До повномасштабного вторгнення моя діяльність більше була пов’язана з молоддю, мистецтвом, організацією культурно-дозвіллєвої діяльності. Хотілося створювати для молодих людей можливості, щоб вони могли розвиватися, знайомитися, проявляти себе і розуміти, що вони теж можуть впливати на те, що відбувається в їхньому місті.
Після 24 лютого все дуже змінилося, і я не виключення. З’явилися зовсім інші потреби, і відповідно змінилися пріоритети. Волонтерство стало набагато більш практичним: допомога військовим, а також людям, які потребують підтримки, пошук необхідних речей, координація з іншими волонтерами та бізнесом. Але молодіжна і громадська діяльність нікуди не зникла. Навпаки, зараз я бачу її як важливу частину стійкості громади.
Коли у вашому житті з’явилося волонтерство? Що стало поштовхом до того, щоб почати допомагати іншим?
Напевно, воно почалося ще з дуже простих речей. Я брала участь в організації концертів, писала сценарії на волонтерській основі, допомагала з організацією різних заходів. Тобто спочатку це навіть не сприймалося як якесь окреме «волонтерство» — просто бачила, що щось потрібно зробити, і робила це собі й людям в задоволення.
З початком повномасштабної війни це вже стало системною частиною життя. Ми почали друкувати на 3D-принтері необхідні речі для військових, шукати ресурси, об’єднуватися з іншими бізнесами та ініціативами, щоб разом допомагати там, де це було потрібно.
Цього року ви очолили ГО «Прогресивний Миколаїв», яка вже має власну історію та сформовані напрями роботи. Що для вас означало очолити організацію з таким досвідом? З якими викликами в ролі керівниці ви зіткнулися насамперед?
Для мене це, насамперед, відповідальність. Коли приходиш у вже сформовану організацію, ти не починаєш усе з нуля. Є певна історія, команда, партнери, проєкти, довіра людей. І твоє завдання — не просто продовжити цю роботу, а й розвивати її далі.
Найбільший виклик — це, мабуть, поєднати всі напрями. З одного боку, є волонтерська допомога, з іншого — молодіжні та соціальні проєкти, робота з партнерами. І все це потребує часу, людей та ресурсів. Але мені подобається, що команда готова працювати й пробувати нові формати.
Сьогодні ГО «Прогресивний Миколаїв» підтримує військових, допомагає іншим волонтерським ініціативам, реалізує молодіжні та соціальні проєкти. Які напрями є для вас пріоритетними зараз? Кому ви допомагаєте найбільше?
Я б не хотіла виділяти лише один напрям. Зараз важливо реагувати на реальні потреби. Це й підтримка військових та волонтерських ініціатив, і робота з молоддю, і соціальні проєкти.
Для мене особливо важливо, щоб молодь не залишалася просто спостерігачем. Ми хочемо створювати можливості, де молоді люди можуть отримувати знання, реалізовувати власні ідеї та бути залученими до розвитку міста. Паралельно, звичайно, продовжуємо допомагати там, де є конкретний запит на допомогу.
Більшість людей бачить лише момент, коли допомога вже дісталася військовим чи цивільним. Але цьому майже завжди передують десятки телефонних дзвінків, пошук ресурсів, координація людей і безліч інших непомітних рішень. Як цей процес виглядає у вашій команді? Що найчастіше залишається «за кадром» волонтерської роботи?
Зазвичай усе починається з повідомлення або дзвінка: комусь щось потрібно. Далі ми з’ясовуємо, наскільки це терміново, що саме потрібно, де це можна знайти і хто може допомогти.
І саме ця частина найчастіше залишається за кадром. Люди бачать уже готовий результат, але не бачать десятки дзвінків, листування, пошук коштів, домовленості із бізнесом, логістики. Іноді на те, що зовні виглядає як дуже проста допомога, витрачається кілька днів роботи кількох людей.
Волонтерська діяльність майже ніколи не є справою однієї людини чи однієї команди. Ви співпрацюєте з багатьма організаціями та фондами. Наскільки важлива така взаємодія для вашої роботи?
Дуже важлива. Зараз практично неможливо ефективно працювати, якщо кожен робитиме все окремо. Ми багато співпрацюємо з іншими ініціативами, бізнесом, фондами, гуманітарними організаціями.
Часто одна команда має ресурс, але не має можливості його доставити чи правильно використати, інша знає людей, яким це потрібно, а третя може допомогти з логістикою. Коли всі об’єднуються, результат набагато більший. Тому для мене партнерство — це не просто приємний бонус, а необхідна частина роботи.
За час роботи ви та ваша команда вже встигли познайомитися з багатьма людьми, які допомагають іншим у найрізноманітніший спосіб. Що, на вашу думку, найчастіше спонукає людину зробити перший крок і долучитися до волонтерського руху? І що допомагає тим, хто вже не перший рік цим займається, не втрачати мотивацію та продовжувати допомагати?
Мені здається, дуже часто все починається з конкретної історії. Ти бачиш, що комусь справді потрібна допомога, і вже складно просто пройти повз. А потім одна допомога переростає в іншу, з’являються знайомства, команда, нові можливості.
Щодо мотивації, то тут складніше. Ми всі втомлюємося, і це нормально. Мене особисто дуже підтримує розуміння, що навіть невелика допомога має значення. Коли бачиш результат своєї роботи або розумієш, що завдяки тобі комусь стало трохи легше, це дуже мотивує продовжувати.
Ви та ваша команда вже встигли допомогти багатьом людям у межах різних волонтерських ініціатив. Чи можете поділитися з нами історією, яка особливо вам запам’яталася? Чому вона й сьогодні залишається для вас важливою?
Мені складно виділити одну історію, тому що за цей час їх було дуже багато. Але найбільше запам’ятовуються моменти, коли допомога народжується буквально з нічого.
Наприклад, у нас був випадок, коли військовим терміново були потрібні деталі для протипіхотних мін. Ми почали шукати, як можемо це зробити, і в результаті взялися друкувати необхідні деталі на 3D-принтері. Тут було важливо не просто їх надрукувати, а зробити все вчасно, адже від цього залежало, коли військові зможуть їх отримати й використати на позиціях. Ми встигли надрукувати потрібну кількість і вчасно передали її військовим.
Що сьогодні є найбільшим викликом у роботі вашої команди? І що допомагає вам знаходити сили продовжувати допомагати?
Напевно, найбільший виклик — це ресурс. Причому не лише фінансовий. Потрібні люди, час, енергія, партнери. Запитів багато, а можливості не безмежні.
Сили дає команда. Коли бачиш, що ти не одна, що люди поруч готові долучатися і щось робити, стає набагато легше. І, звичайно, допомагає результат. Коли розумієш, що те, що ти робиш, комусь справді потрібно, з’являється бажання рухатися далі.
ГО «Прогресивний Миколаїв» була заснована ще до початку повномасштабної війни й сьогодні продовжує працювати з молоддю та розвивати громадські ініціативи. Як, на вашу думку, за ці роки змінилася українська молодь?
Мені здається, молодь стала значно більш самостійною та відповідальною. Війна дуже швидко показала, що не можна просто чекати, поки хтось прийде і все вирішить.
Зараз я бачу багато молодих людей, які самі організовують ініціативи, волонтерять, створюють проєкти, працюють зі своїми громадами. І це, напевно, одна з небагатьох позитивних змін, які принесла війна. Молодь зрозуміла, що може бути не просто учасником процесів, а їхнім ініціатором.
Цього року ви увійшли до складу Молодіжної ради при міському голові Миколаєва. Ви говорили, що хочете «не просто чекати змін, а бути частиною цього руху». Які можливості ви бачите для Молодіжної ради вже сьогодні?
Я бачу Молодіжну раду як майданчик, де молодь може не просто висловлювати свою думку, а й реально доносити її до міської влади та брати участь у формуванні рішень.
Для мене пріоритетними є питання можливостей для розвитку молоді, освіти, працевлаштування, підтримки молодіжних ініціатив, створення просторів для молоді та її залучення до життя громади.
Мені взагалі близька позиція: не чекати, поки хтось щось змінить, а самим бути частиною цих змін.
Як волонтерство змінило ваше життя? Можливо, завдяки цьому досвіду ви переосмислили якісь свої цінності чи погляди?
Волонтерство точно змінило моє ставлення до багатьох речей. Наприклад, я стала набагато менше сприймати як щось само собою зрозуміле час, ресурси та людей поруч.
Ще одна річ — я зрозуміла, наскільки багато можна зробити, якщо не боятися звертатися по допомогу й об’єднувати людей. Раніше якесь завдання могло здаватися складним, а потім ти бачиш, що просто потрібно знайти правильних людей і разом це зробити.
І, мабуть, найбільше змінилося моє розуміння відповідальності. Якщо ти бачиш проблему й можеш хоча б щось зробити — мені вже складно просто пройти повз.
За час повномасштабної війни ви побачили чимало проявів людської взаємодопомоги. Чи був момент, коли ви зрозуміли, що українське волонтерство — це значно більше, ніж просто допомога? Що саме змусило вас так подумати?
Так, напевно, це стало зрозуміло досить швидко. Волонтерство — це не тільки передати якусь річ чи зібрати кошти. Це про людей і довіру між ними.
Ти можеш взагалі не знати людину, але вона готова допомогти твоїй команді, бо розуміє, навіщо це потрібно. Хтось дає гроші, хтось — свій час, хтось — машину, хтось друкує щось на 3D-принтері, а хтось знаходить потрібних людей. Із цього складається дуже велика система взаємодопомоги.
Саме тому я думаю, що українське волонтерство — це вже частина нашої культури. І це, напевно, одна з речей, яка показує, наскільки сильним може бути суспільство, коли люди об’єднуються.
Редакторка — Гарець Катерина
