Ранок 24 лютого 2022 року зустрів Ярослава вибухами, сиреною та нерозумінням, що робити далі. Хлопець тоді навчався в Харкові та жив у районі Салтівка. У перший день вторгнення Ярослав поговорив із батьками та вирішив їхати додому, до рідного містечка Нью-Йорк на Донеччині. Хлопець шукав автобус додому, але не знайшов жодного вільного місця. Всі були переповнені.
Через два дні Ярославу вдалося знайти транспорт до сусіднього містечка Торецьк, але прибувши на автовокзал він побачив, що його місце вже було зайнято. Водій запропонував йому їхати стоячи, але хлопець відмовився і вирішив чекати наступного автобусу. На автовокзалі він побачив своїх знайомих з містечка Нью-Йорк, які також їхали додому. Хлопець вирішив їхати з ними.
26 лютого о 12.00 автобус відправився на Донеччину. Він проїхав українські блокпости на виїзді з Харкова та Чугуєва.
“Щоб трохи відволіктися я ввімкнув музику в навушниках й закрив вікно занавіскою. Від’їхавши від Чугуєва десь на 10-15 кілометрів, ми натрапили на колону російської техніки. Я дізнався про це, коли почув крики: “Не стріляйте!». Потім почався сильний обстріл”
Того дня загинуло семеро людей. Одним з перших вбили водія, через це автобус швидко втратив управління і врізався у відбійник. Люди лишилися в пастці. Ті, у кого вцілів телефон, відразу почали дзвонити в швидку.
Людей, які залишилися живими, швидко відвезли в лікарні Чугуєва та Ізюму, а тіла загиблих довго не могли забрати з місця трагедії.
“Стала відома точна кількість убитих в автобусі Харків-Торецьк, який росіяни обстріляли 26 лютого. Це не 1 людина, як ми вважали за попередніми даними, а 7 людей. Кілька днів вороги не давали навіть вивезти тіла. Тепер нарешті ми це зробили”, – написав тодішній голова Донецької ОВА Павло Кириленко.
У Ярослава було три кульові та декілька уламкових поранень. Одна з куль пройшла наскрізь через ногу Ярослава і на 90% пошкодила сідничний нерв. У лікарів були дуже сумні прогнози щодо ноги Ярослава. Майже всі говорили, що хлопець може назавжди залишитися в інвалідному кріслі.
Проте сила волі та стійкість спортсмена відіграли ключову роль у відновленні хлопця. Через тиждень після травми Ярослав уже міг ходити на милицях. Повна реабілітація, після якої хлопець зміг стати на ноги тривала рік.
“Я переживав страшні болі, не міг спати через них. Пройшов реабілітацію, але довго стояти чи ходити все ще важко”, — розповідає Ярослав.
Через обстріли та напружену обстановку в Харкові, Ярослава певели реабілітуватися у Полтаву. Тут тепер живуть і його батьки. Після переїзду Ярослав приєднався до групи волонтерів та знайшов своє кохання.
“Під час реабілітації мені допомагала моя теперішня дружина. Вона волонтерка. Лєра підбадьорювала мене та вірила, що я зможу стати на ноги. Я зрозумів, що це моє. Ми почали зустрічатися, а згодом я зробив їй пропозицію. Першого липня ми одружилися. Тепер разом вирушаємо в гуманітарні місії до Донецької області, Херсону та інші деокупавані та прифронтові області”, — розповідає Ярослав.
Незважаючи на свій складний шлях реабілітації, хлопець уже побував у багатьох українських областях, де йдуть активні бойові дії, допомагаючи місцевим.
“Люди на звільнених територіях розповідають страшні історії. У нас є можливість приїжджати до них, слухати, спілкуватися та допомагати в тому, що вони потребують.”
Сам Ярослав зауважує, що волонтерство стало важливою частиною його життя. Саме це додало йому сил та віри в себе.
