UA
EN
Бердянськ — в окупації понад рік. Саме стільки я не була у своєму другому домі. Не чула звук чайок, свіжий запах моря. Боляче від того, що ти не можеш взяти туди квиток на потяг та приїхати, як колись. Страх. Лячно від думок, а чи буде мені куди повертатися?
Кожну ніч перед сном я згадую той шлях. Шлях від “руського миру”. Був кінець березня 2022 року, не було опалення, газу, зв’язку та світло вимикали по годинах. Єдине, що ми могли зробити, це поїхати до неокупованої частини України. Але з кожним разом людям важче вдавалося дібратись до Запоріжжя, не було якогось спланованого маршруту, багато автівок підірвалося на мінах. Тоді моїй родині було важко обрати варіант між більш безпечною дорогою через Крим або все-таки до Запоріжжя.
Цей вибір було зроблено 1 квітня. Тоді ми з п’ятьма валізами та папугою о 6:00 ранку стояли біля автовокзалу, був страх невідомості. В міні-автобусі було тепло, а на душі навпаки холодно. От ми виїхали з міста. Саме цією дорогою ми часто їздили до Маріуполя – красивого містечка біля моря, але вже не було того щасливого Маріуполя, де кожен рік проходили фестивалі, де люди раділи та жили. Його вбили, знищили підступно, не жаліючи нікого.
За 8 годин ми проїхали 20 блокпостів, на кожному з яких перевіряли чоловіків. Перекинуті машини простих людей зустрічалися кожен кілометр. Крім того, ми побачили близько 200 одиниць техніки, яка їхала в напрямку Бердянська.
Джанкой. Приїхавши до пункту пропуску в Крим, ми простояли 3 години на цьому “кордоні”. Саме тут я відчула те, що ніколи не відчувала – паніку та огиду від того, що тут відбувається. Навіть зараз я пам’ятаю кожну деталь. Ми стояли в черзі, і тут над нами пролетів гвинтокрил, дуже низько, що навіть у вухах пробило. На моєму обличчі з’явилися сльози. Ні, не від того що я боялася, а від розуміння, що він полетів вбивати у Маріуполь, у будь-яке інше місто України. Їх було багато, вони літали туди і сюди. Треба було взяти себе в руки та грати роль, не показувати своїх справжніх емоцій, і я це зробила. Тільки зараз я зрозуміла, через що ми пройшли… Перейшовши кордон, ми опинилися в зовсім іншому Криму. У дитинстві кожного року ми родиною їздили відпочивати туди. У моїй пам’яті він був яскравим та чарівним, а тепер я побачила сірий та пригнічений окупаційною владою Крим.
Родина з Маріуполя. На вокзалі Джанкою ми познайомилися з родиною з Маріуполя. Те, що вони розповіли, ні в одному кошмарному сні не привидиться. Дівчина зі своїм коханим вийшли з міста пішки через поле під постійними вибухами та у страху, що їх застрелять. Вони йшли 2 дні до поселення, де проживали їх родичі (мати дівчини з молодшим братом). У ту ніч біля їх дому впав снаряд, який не розірвався. Закохані разом вирішили, що це не може так більше тривати. На ранок вони рухались знов пішки, але вже всією родиною. Ішли в дощ, ховалися від російських військових у посадках. Щоб взяти більше їжі їм прийшлось розділитися, не маючи карти та зв’язку вони все одно возз’єдналися. Та як і ми вже сиділи на вокзалі.
Перед тим як поїхати, ми вирішили підготуватися. Усю куплену їжу в перші дні війни ми заморожували і взяли її з собою. Головним правилом було: купувати тільки воду та квитки. Чим менше ми витратимо грошей у цій псевдокраїні, тим менше вони створять снарядів та іншого для вбивства українців.
Російські військові. 1 квітня 20:00, вийшовши з вокзалу за пляшкою води, ми зайшли в магазин “Мера”, у минулому “АТБ”. Взявши все, що нам потрібно, я з мамою підійшла до каси розплатитися за товар. В магазині було 4 людини загалом. Один з чоловіків у військовій формі не слов’янської зовнішності підійшов до нас. Почав щось казати незрозумілою мовою, потім перейшов на російську.
Розпочався діалог, якого ми зовсім не хотіли.
-Вас сразу видно — не местные. Что, приехали спасаться, да?
-Да, к брату в Питер поедем, извините у нас скоро поезд, – відповіла мама.
-А вы знали, что Зеленский уже давно в Польше, бросил народ, отдыхает там и скоро в Америку попрет? — з усмішкою запитав він.
Мама взяла мене за руку та крикнула йому щось у відповідь про потяг, який нібито прибуває через п’ять хвилин. Ми вибігли з магазину та швиденько повернулися на вокзал до всіх, сіли та не виходили, поки не прибув потяг Сімферополь-Краснодар.
2 квітня 09:50, прибуття в Краснодар. Вийшовши з вагону ми пішли на вокзал, щоб дізнатися час прибуття іншого потягу та купити квитки. Далі години йшли дуже повільно, о 14:00 ми з мамою вирішили пройтися біля вокзалу та сходити за пляшкою води. Що спочатку привернуло мою увагу, поряд проїжджав тролейбус з літерою Z, як потім виявилося, ці “плакатікі” були розвішані всюди. До магазину було хвилин 10, на шляху нам траплялись старі автобуси, брудні будівлі з графіті різної символіки. Подивившись на протилежну вулицю, я побачила пам’ятник Леніна. Це було так незвично. Пам’ятаю, як у Бердянську прибирали це лайно, як молодь бігала та раділа. А тут, з цим пам’ятником, ніби час зупинився, немає розвитку. От чому наші народи такі різні…
Владикавказ. О 20:00 ми вирушили до наступного пункту — Владикавказ. У вагоні нас зустрів провідник, який дивно роздивлявся наші паспорти та сказав, що це не документи, а якісь пластикові кредитки, він ніколи таких не бачив. Але потім зрозумів і пішов далі, не турбуючи нас. У вагоні було заповнено лише три купе. На ранок ми поснідали залишками ковбаси з хлібом та почали роздивлятися види з вікна. Нас не здивували обшарпані сільські хати, купи сміття та покинуті помешкання, бо це звичайно для російських руйнувальників. Далі ми прибули на вокзал Владикавказу, там побачили ту саму родину з Маріуполя. Виявляється, вони їхали в одному потязі з нами і наш шлях збігається, вирішили триматися разом. Доїхавши до автовокзалу, ми шукали водіїв, які могли б довезти нас відразу до Батумі, але в цей день таких маршрутів не було. Тоді ми домовилися до Тбілісі.
Поліцейські. Поки ми чекали водія, до нас підійшли жінка та чоловік у формі. Поліціянт запитав, хто ми та куди плануємо їхати. Жінка поряд стояла та роздивлялась нас мовчки. Коли ми розповіли їм потрібну інформацію, нам запропонували ночівлю в таборі. У цей табір було легко попасти, але трудно потім виїхати. Оскільки ми відмовились від пропозиції, поліціянти відійшли та почали розмовляти незрозумілою мовою (можливо осетинською). Потім до нас наблизилась та жінка, протягнула гроші, сказавши, що пам’ятає яка була ситуація в Південній Осетії, і розуміє наш біль. Але прийняти ми їх не могли. Як раз у цей момент повернувся наш водій і сказав, що на всіх місць не вистачить, тому нам треба було чекати десь годину іншу машину. Прочекавши півтори години, ми вже думали, що про нас забули, і тут до нас під’їхав таксист та запитав, що ми робимо на зачиненому автовокзалі. Зрозумівши, у якому ми складному положенні, чоловік комусь зателефонував, і вже за 10 хвилин за нами приїхав його знайомий на своєму мінівені. Подякувавши, вирушили до кордону з Грузією. В автівці грали веселі пісні, а сам водій був вірменином. Чоловік розповів нам, що його сім’я живе у Тбілісі, а він займається перевезенням людей, але сьогодні він планував їхати один без пасажирів. Нам пощастило, що він погодився нас взяти. Під’їхавши, ми побачили велетенські гори. Коли ми виходили з потягу вранці, відчувалося тепло, але тут віяв сильний вітер та повітря ніби не вистачало.
Фото з власного архіву
3 квітня 17:30. Верхній Ларс. Вже 6 годину ми стояли на одному місці, виїзд був закритий, бо сходило каміння з гір. Їжа закінчилася ще вранці, ми думали, що в цей час будемо в якомусь містечку Грузії, де зможемо нормально розплатитися та поїсти. До мене звернулася дитина наших попутників із Маріуполя та запропонувала печиво “Марія”. Погодившись, я посміхнулася та подякувала. За цей шлях я відчувала лише порожнечу, і от хлопчик, який передав мені печиво, зміг хоч якось покращити мій стан. Десь через годину почали пропускати автівки, ми стояли одразу біля воріт прикордонного пункту, за нами була величезна черга. До автівки підійшов російський прикордонник, сказавши, щоб ми швидко виходили та йшли у приміщення, де перевіряли паспорти. Водій в той час поїхав до перевірки багажу. Зайшовши в середину, я одразу помітила темні стіни та запах плісняви — так виглядав російський пункт пропуску. Коли вся родина підійшла до паспортного контролю, жіночка у формі нам сказала дістати закордонні паспорти.
Оскільки ми показали тільки внутрішні українські паспорти, прикордонниця покрутила їх та віддала назад.
-Вы же понимаете, что мы не имеем право пропускать без загранпаспортов? – з різкістю в голосі сказала вона.
-Но у нас нет загранпаспортов, мы не планировали уезжать с Украины и что вы нам предлагаете сделать? – запитала моя мама.
Побачивши, що черга далі не проходить, підійшов ще один працівник митниці. Жінка продовжувала казати нам, щоб ми не боялися та дали їй заграни, бо вона тільки перегляне їх, без відміток. Але ми стояли на своєму. Потім цей чоловік вихватив в усіх нас паспорти та кудись пішов. До нас підійшов інший прикордонник, відвівши до лави він погрожуючи сказав: “Вы никуда не поедете, пока не дадите нам то, что мы требуем. Можете сидеть здесь сутки, а хотя мы может поступим по-другому. Вызовем сейчас полицию и вас отвезут в участок.” На мене і бабусю дуже вплинули ці слова. А мама з дядьком продовжували сперечатися щодо незаконних дій прикордонників. Пройшла година, водій продовжував нас чекати та пропонував прикордонникам, щоб вони нас нарешті пропустили. Навіть інші люди, які проходили кордон, приєдналися до нас та почали підтримувати. Загалом це робили грузини, а от росіяни проходили повз. Потім одна грузинка підійшла до прикордонника та почала кричати, щоб вони перестали мучити людей та нарешті пропустили. Також до неї підтягнулися інші люди. І все ж за 9 жахливих годин нам вдалося пройти пропускний пункт Російської Федерації. Нам повернули паспорти, в автівці на нас чекала родина з Маріуполя. Виявляється в них теж не було загранпаспортів, бо не змогли знайти їх в зруйнованому будинку. Але їх одразу пропустили, без затримок. Мабуть, прикордонники захотіли відігратися саме на нас та показати, які вони сильні, що від них залежить наше майбутнє.
Грузинський прикордонний пункт зустрів нас тепло, черги практично не було, ми швидко пройшли паспортний контроль. Нарешті ми зітхнули вільно. В той момент ніхто не міг стримати емоцій, а хлопець, який сидів спереду біля водія, вигукнув: “Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ….” Всі почали сміятися та радіти, що нарешті цей кошмар закінчився.
Цю дорогу я напевно запам’ятаю на все життя, адже поки писала цей щоденник, то з кожним спогадом я занурювалась у ті події. До пункту призначення залишалося ще близько 8 країн, але найважче було вже позаду.