UA
EN
Розкажіть трохи про себе.
Мене звати Ольга Рожок. Я лікар, керівник одного з підрозділів медичних клінік “Веселка”, а також я волонтер благодійного фонду “Вдячні”. Лікарем я вже працюю понад 5 років. Волонтерю від початку повномасштабної війни.
Я родом зі Львова. Тут живу і працюю. Вчилася у Львові на педіатра.
Чому обрали професію лікаря педіатра?
Ніколи не думала, що буду лікарем-педіатром. Я просто хотіла бути лікарем. Мені завжди подобалося допомагати людям, тому ще з 6 класу вирішила, що стану лікарем, і так я з цим йшла по життю.
Вступала з думкою, що я буду акушером-гінекологом. Але трошки все змінилося, і стала педіатром. І я дуже цьому рада.
Що, на вашу думку, найскладніше в роботі лікаря?
Найскладніше — це спілкуватися з пацієнтом. Складно повідомляти про якісь важкі діагнози. Не хотілося б це робити, особливо якщо ти емпатичний. Це дуже важко.
З дітьми вам працювати складно?
З дітьми працювати насправді дуже класно тому, що вони більше дають, аніж забирають. Попри те, що ти після роботи можеш бути дуже змученим фізично, спілкування з дітьми наповнює енергією.
Окрім цього, у вашій роботі є ще якийсь позитив?
Позитиву багато. Діти дуже вдячні. Вони завжди правдиві, тобто вони ніколи не скажуть тобі неправди. Тобто, вони скажуть, що ти або класний, або не такий як треба.
Можете поділитись тим, як ви зустріли 24 лютого?
Я зустріла його зранку, коли пролунав дзвінок від мами. Вона в мене спитала, чи вже знаю, що сталось. Я сказала ні. І тоді від неї прозвучало: «Я не хочу тобі розказувати погані новини. Сама подивись і збирайся».
Цього ранку я мала йти на пари, бо ще вчилась на магістратурі у Католицькому університеті. В той день мав бути один із наших модулів. Всі дуже сильно хвилювалися. Причому, ми вже розуміли за день до того, що були якісь посилення бойових дій на сході. Багато наших студентів мають друзів, які воюють. І вже в середу ми збирали для них деякі кошти. Одним словом, розуміли, щось буде.
В четвер були усі пари й ясно, що усе було «відмінно». Я зібрала усі речі. Розуміла, що на транспорт сісти було нереально. Тому пішки дійшла до батьків. Вони теж живуть у Львові, тільки в іншому районі. Десь за кілометрів 6-7.
І вже перші два місяці ми жили всі разом, бо наодинці було страшно.
Ви були готові до того, що почнеться повномасштабна війна?
Насправді я мала якусь інтуїцію щодо подібного розвитку подій, бо я собі купила ще певне спорядження, аби в якийсь момент просто зібрати все в рюкзак і доїхати додому.
Які були у вас емоції та думки, коли зрозуміли масштаб того, що сталось?
Я згадала сцену, що відбувалася, коли ми з друзями їхали з Майдану. Це було 30 листопада 2013 року, тоді побили студентів на Майдані, я там була з друзями також. І ми вийшли з Майдану за хвилин 15 до того, коли почали бити людей. Насправді це було дуже страшно, бо ми реально сіли в таксі й позаду нас беркут казав: «нікаво нє впускать, нікаво нє випускать». Це дуже запам’яталося. Пробули ще 2 дні в Києві в епіцентрі тих подій. Боялися йти по Майдану з синьо-жовтою стрічкою.
Коли поверталися додому потягом, то говорили про те, що почнеться повномасштабна війна і, напевно, нас це не мине. Тобто, ми будемо причетні та будемо точно відчувати її.
Війна почалася ще у 2014 році, звісно, тоді сталось не повномасштабне вторгнення, але все ж. І коли власне 24 лютого 2022 року почалися обстріли по всій Україні, то я згадала собі цей момент.
Я пам’ятаю, що прийшла до батьків і мені стало спокійніше, але ввечері мій тато з братом зібрали речі та пішли у військкомат, і стало знову тривожно. Адже вони в той самий день пішли захищати Україну.
Як 24 лютого змінило ваше життя?
В перші місяці я відчувала невизначеність. Ні навчання, ні роботи. З лютого по березень відчувала страх.
А потім наш університет і моя клініка почали працювати в рутинному режимі. І от ця рутина допомагала. Ти йдеш на роботу, йдеш вчитися попри все. Хоча маю сказати, що було дуже важко, оскільки багато наших одногрупників пішло воювати, й ми про це постійно думали.
Ти розумієш, що йдеш на роботу допомагати дітям. В перші місяці повномасштабного вторгнення я волонтерила ще на Львівському вокзалі. Тоді приїжджало дуже багато переселенців (ред. тимчасово переміщених осіб), дуже багато людей тікали від війни, від обстрілів. Це було жахливо. Особливо, в березні та квітні. В травні вже стало трошки легше, але все ще були діти, яких лякав будь-який звук, вони не могли заспокоїтися. Були важкохворі батьки, яких діти просто змушували виїжджати з Херсону, Харкова.
Ми там чергували днями й ночами. Це було страшно. В нас тут не було таких інтенсивних обстрілів, як на сході, чи півдні, але емоційно дуже важко бачити ту кількість понівечених людей, які страждають від жахливої війни.
І ось ця рутина допомагала якось стриматись, не розклеїтись і боротись далі.
У перші місяці великої війни я свою злість переводила в жарти у себе на фейсбуці. Це були дуже агресивні жарти, щодо смерті росіян, але мені це допомагало.
Ми тоді тішились будь-яким маленьким перемогам. Ця спільна емпатія, співпереживання справді допомагали.
Як довго ви волонтерили на вокзалі?
Напевно, до червня. В червні там було набагато менше людей. Найгірший період — це перші тижні березня і лютий. Тоді ще повністю не була організована робота. Був тотальний хаос… Поїзди їхали по 20 годин. Обстріляні, з кількістю пасажирів, яка взагалі невідомо як туди влізла. Це було страшно.
Приїжджали лікарі, наприклад, з Харкова, також переселенці. Вони допомагали та працювали. Було багато іноземців. Дуже важко психологічно було бачити ті страждання, але з іншого боку це було якесь таке єднання, коли допомагаємо одне одному, коли людина виходить з потягу, а їй вже пропонують допомогу, дають чай.
Ви тоді оглядали саме діток?
Насправді оглядали всіх, бо в нас тоді були й випадки реанімації. Звичайно, що ми дивилися всіх, але якщо були діти, то кликали їх прицільно до педіатрів.
Кінець першої частини
В другій частині інтерв’ю дізнаємось більше про те, як наша героїня почала волонтерити в благодійному фонді, що вже вдалось згорить за цей час, які виклики постають у роботі волонтера сьогодні.
Це перша частина інтерв’ю, другу можете прочитати тут за цим покликанням.
