«Ніколи знову», на жаль, знову повторилося

Літній чоловік у машині швидкої допомоги. Ірпінь. Фото: УНІАН

Війна, яку розгорнула росія проти нашої країни, зачепила кожного українця, залишила багато кого розгубленим, багато знаходяться у відчаї перед цілковитою невизначеністю. Нам дуже цікаво почути думки нашої молоді, як вона переживає та осмислює ці трагічні сторінки в українській історії. Цього разу своїми думками поділилась Карина Храмченко, яка завершила факультет журналістики і мріє в майбутньому працювати редактором.

24 лютого я прокинулася о шостій ранку у Литві, та, як звичайно, схопила до рук телефон, щоб перевірити новини, які я гортала з листопада місяця майже кожні 15 хвилин. Мій ранок почався не з кави, не з поцілунку коханої людини, не з ранкового сонечка, а з… Новин про те, що путін напав на Україну. Його словами це звучало «спецоперація». Я, тільки-но прокинувшись, намагалася зрозуміти: «Це війна по усій Україні? Чи напад на Донбас? Чи це, можливо, просто чийсь несмішний жарт?». Я виїхала з Києва 12 лютого і вже знала, що скоро буде щось погане. Це все не жарти. Це все моторошно та дуже підозріливо.

Коли я передивилася відео-звернення путіна, я зрозуміла, що це, все-таки, війна. І хоч називається вона по-іншому, але значення має саме таке: наші міста почнуть бомбити, а наших людей – знищувати, і все це прикривається назвами «демілітаризація» та «денацифікація».

Я злякалася за своїх рідних та друзів. Я у Литві, тут в мене чоловік, я хотіла сюди переїхати. Але я планую повертатися, їздити у гості. Відчуття було таке, неначе мій дім зараз знищать. Безповоротно знищать усе, що я кохала, що я мала, що було мені небайдуже. Ідея путіна була у тому, щоб знищити усе, що я роками будувала. І не тільки я, а усі українці.

Що це? Заздрощі? Страх? Ненависть? Незрозуміло. А може, усе підряд. Я думаю, що важко зрозуміти, що ця людина собі надумала. Але я злякалася за своїх рідних та одразу почала дзвонити їм, писати, вмовляла якнайшвидше їхати до мене.

Мої батьки відмовилися. Брат також. Вони знали, що виїхати майже неможливо. Затори не давали змоги рухатися. Поїзди тоді ще так часто не ходили до Львова. Літаки, звичайно, вже перестали літати.

Кожен день я хвилююся за своїх рідних. Прокидаюсь і одразу дивлюся новини з їхнього регіону та району. Я дивлюся новини усіх міст, жахаюся та вмиваюся сльозами. Мені шкода людей, наші величаві міста, мені просто шкода за все те, що нині відбувається.

Якщо виділяти з моїх почуттів якісь конкретні слова, то це буде: розгубленість, страх, віра, зневага, часом навіть втрата надії.

Я вірю в те, що все неодмінно буде добре. Я знаю, що інакше бути не може. Наш народ за усю його історію дуже багато разів переживав ці жахливі війни, вбивства, насильства. Ми завжди з цим боролися та будемо боротися й надалі. Але іноді я боюся. Іноді я втрачаю надію на краще. Іноді мені погано і я думаю про те, що буде згодом. Коли прокидаюся, сподіваюся, що це був лише страшний сон, але, на жаль, це реальність. Надію повертають лише думки про те, який сильний в нас народ та яка слабка нація, котра може собі дозволити зазіхати на території інших країн.

Часом відчуваю розгубленість. Люди, яких я вважала близькими, зараз мене ображають. Якщо я зайвий раз дозволю собі посміхнутися на фото – мене одразу засуджують, адже «як ти можеш посміхатися, коли ми всі страждаємо». Цього я зовсім не розумію. Я не розумію, чому я повинна впадати в депресію та не бачити світу білого, коли я можу дарувати людям надію та позитивне бачення, допомагати шукати якісь плюси, вчити жити далі. Краще я буду сонячним промінчиком, аніж тінню страшних подій.

Я відчуваю зневагу до влади сусідньої держави. Я відчуваю зневагу до людей, які підтримують ворожу символіку, ворожі дії та виправдовують путіна словами «Нехай він усіх вас звільнить». Звільнить від чого? Від щасливого життя? Дякую, нас все влаштовує. А от вам краще задуматися, у якому світі ви існуєте і в якій країні мешкаєте, адже щастя ви не знайдете на нещасті інших.

І водночас я відчуваю повагу до тих, хто намагається нам допомогти, знаходячись на ворожій території. Вони підставляють голови під автомати, але кажуть правду, підтримують, закликають до припинення вогню та моляться за українців.

Я можу сказати лише одне: увесь світ підтримує Україну та дивується нашій витримці. Увесь світ дивиться на те, як треба боротися з ворогами. Увесь світ дивиться, як ми крадемо ворожі танки з посмішками на обличчі, як ми перевіряємо «своїх» словом «паляниця» та як ми віримо один в одного. Ми всі – один народ, який тільки під час війни зрозумів, які ми дружні та як ми можемо допомагати одне одному у часи скрути.

Все буде добре. А як може бути інакше, коли в нас такий народ та така жага до волі?