UA
EN
Початок історії — у першій частині матеріалу.
Коли у 2014 році почалася війна Росії проти України, що ви тоді думали про волонтерство?
Я тоді про волонтерство мало думала, хотіла просто, щоб росіяни програли. Адже вони забрали Крим, у якому я тільки влітку 2013-го вперше нормально побувала. Два тижні подорожі, під час якої об’їздили все узбережжя, від Мирного до Алупки, майже до Феодосії доїхали.
А про волонтерство у той період було мало думок, більше — про несправедливість щодо людей. Хоча мені здається, що тоді волонтерство в Україні сильно виросло, і це не могло не тішити.
Як загалом змінилося ваше бачення власної діяльності після 2014-го?
Я трохи запишалась собою, може навіть сильно, бо виявилось, що не всі навколо волонтерять і намагаються нести якусь нотку доброти в цей світ. І я подумала, що я молодець, що завжди цього хотіла.
А з іншого боку, зрозуміла, що люди, які раніше не волонтерили — не те, щоб робили щось погане, а вони гроші заробляли на цьому. Допомагати можна по-різному — можна створити цінний продукт, за який люди платитимуть гроші, і це теж робить світ кращим. І я трохи переосмислила все це волонтерство й серйозніше стала до себе ставитись.
Чим волонтерство в Пласті після 2014 року відрізнялося від того, яким воно було до війни?
Почалися певні конфліктні ситуації всередині самого Пласту — це ж найбільша дитячо-юнацька організація в Україні, нас багато, і виявилось, що «гребти в одному човні» для всіх означає зовсім різне. Є радикальні люди, які вважають, що треба всі сили спрямувати на допомогу військовим. Хтось більше підтримував релігію — мовляв, якби більше молились Богу, нічого б не сталося. Виявилось, що ми дуже по-різному все це бачимо — і волонтерство, і користь від нього, і пріоритети. Це все я повністю переосмислила, і трохи складно було, бо сумно бачити, коли люди роблять кардинально різні напрями — не всі корисні, просто кожен займається тим, що йому більше подобається. Але хтось вважав свій напрям найважливішим і наполягав, щоб інші так само думали. А мені це не близько — я змалечку не розумію, як можна порівнювати важливість людей у процесі, якщо викинути хоч один елемент — і все полетить шкереберть.
Як ви особисто змінилися як волонтерка за ці роки — від 2014-го до сьогодні?
Пласт — велика організація, і навіть чисто статистично вже в 2014-му були люди, які під час так званого АТО загинули, отримали поранення, ПТСР. Серед них було багато моїх близьких друзів і кавалерів — була людина «до» і стала людина «після».
У мене колись під час вивчення історії України була така думка, що москалі ніколи не відчепляться, розумієте? Я жила з відчуттям, що це все — лише історія з книги, і повірити, що ця війна може прийти в моє життя, було дуже складно. Це дало мені якусь тугу й відчуття, що зусилля марні, бо роби не роби, поки їх не стане менше, шансів у нас немає.
З іншого боку, я тоді хотіла відійти від Пласту, бо втомилась, у мене був не дуже вдалий досвід. Але подруга сказала: «Дивись, ти підеш, а хто залишиться? І що буде далі?» Я подумала, що це ж не тільки мої проблеми — про себе я й так подбаю. Але мене не покидала думка, що чим легше буде жити кожному громадянину моєї країни, тим легше буде жити й мені. І чим більше людей захочуть відбудовувати, розвивати Україну, тим краще мені буде жити тут, бо я вже не одна над цим працюватиму. І я вирішила, що це такий класний вклад у майбутнє, і запалилась — захотілося ще більше працювати з людьми, особливо з тими, кому це все було байдуже, хто хотів виїхати за кордон.
Як для вас змінилося волонтерство після початку повномасштабного вторгнення? Як змінився сам Пласт у 2022 році?
Багато пластунів пішли воювати, набагато більше, ніж у 2014-му — мабуть тому, що масштаби набагато більші. Дуже сумно, що реально багато класних пластунів загинуло. Регулярно читаєш некрологи про людей, і думаєш: скільки офігенних людей вмирає.
Пласт змінився ще й тим, що там є поділ за статтю: якщо є гурток хлопців, не може бути дівчина виховницею, і навпаки. І страждають неповнолітні юнаки, бо їм реально немає з ким займатися. І це впливає на все — на економіку, на ідеологію, бо я бачу, хто помирає, і це супер цінні люди.
Пласт змінюється й демографічно, жінки стараються все брати в свої руки, а чоловіки думають: «Ну піду я воювати, а що мені ще робити». Це теж свій тиск, бо ми патріотична організація, і з’явились внутрішні конфлікти — «а чого ти не воюєш?». Такого не мало б бути, але, на жаль, воно є. Думаю, це просто вилізло на поверхню, бо раніше не було тригера.
Яка мить чи історія з тих часів запам’яталася вам найбільше?
Дуже запам’яталась традиція таємного Миколая в нашому гуртку — обираємо, хто кому дарує подарунки. Це було в грудні, але не вийшло, зібрались у січні. У мене тоді вже був друг, який жив у будинку, і питав: «Слухай, війна ж буде, скажи, як балони заправляють, бо як москалі прийдуть, треба буде перечекати». Ми сміялися: «Юро, ти несповна розуму чи що, яка війна, це смішно». Потім прийшов Миколайко й теж каже: «Я записався в тероборону, бо скоро війна». А ще був хлопець, який працював у розвідці, він тільки-но доєднався до Пласту, і каже: «Так, скоро буде війна, швидше за все до кінця зими». Ми сиділи й думали — я така собі досить безпечна людина: «Та все буде добре, розберемось, москалі не витримають». А коли почалась війна, ми перший день їздили з чоловіком і дітьми по заправках — нічого немає, черги. Я такого хаосу в житті ще не бачила, банкомати, обміни валют — ніде нічого не зробити. А я ще й вагітна, от-от народжувати. Думала: що робити, брати сумки, лишатись чи їхати, як в пологовий будинок дістатись? Брат кликав до себе в Німеччину, а мені навіть у магазин з дитиною складно їздити вагітній, не те що переїжджати. Я така: краще вже хай ракета прилетить, бо я не переживу ще й переїзд, облаштування побуту — це мені дуже важко давалось. Це був такий хаос. І мені зараз трохи смішно, що всі говорили — буде війна, а я думала: «Та дурниці це все».
А як після всього цього хаосу ви прийшли до спортивного волонтерства?
Дуже просто. Коли я почала виходити з декрету, мені дуже не вистачало друзів, однодумців. Мій чоловік досить практичний, зосереджений на сім’ї, а я екстраверт, мені хочеться спілкування з людьми, веселощів, движухи.
Коли в Пласті з’явились друзі, я почала трохи відновлюватись — ходила з ними на концерти, на лекції, на загін. І побачила в однієї пластунки оголошення про набір волонтерів на спортивну подію. Я сама спортсменка в минулому, любителька, звісно, але мені спортсмени дуже близькі по духу. Подумала: клас, треба йти. Це було перед самим Новим роком, остання подія перед святами.
Я прийшла, а там так багато людей, так холодно, треба було так рано прийти, і я думала: боже, люди, ви що? Ви реально настільки круті, що в таких умовах бігаєте? А потім побачила, що вони справді бігають, і переважно там хлопці, їх було набагато більше за жінок. Я така: о боже, ви такі всі красиві. І все, вирішила — тепер буду спортивним волонтерством займатись хоча б заради естетичного задоволення. Стараюсь ходити на всі види спортивного волонтерства — атмосфера цих людей, близьких мені по духу — це незрівнянно, я там кайфую.
Чим спортивне волонтерство відрізняється від того, чим ви займалися раніше?
Останнім часом моєю основною волонтерською діяльністю в Пласті було виховання молодого покоління — ти з ними займаєшся, організовуєш збори, придумуєш програму, тобто ти «за кермом», якась менеджерська, керівна посада. Ще я робила тренінги, щоб навчати цього дорослих. Це відповідальні процеси — не так, що прийшов, не прийшов, і без тебе подія відбудеться. Якщо ти не внесеш свою долю — або попросиш когось за тебе, подія просто не відбудеться. І коли щось іде не так — це маєш вирішувати ти, ти за все відповідальний.
А в спортивному волонтерстві я просто волонтер. Я так кайфую — просто приходиш, робиш, що кажуть, спілкуєшся з людьми, і все. Якщо щось пішло не так — це взагалі не твої проблеми. Я так відпочиваю — і щось корисне робиш, і не перенапружуєшся. Це кардинальна різниця — коли ти просто рядова мураха, і це комфортно, набагато простіше, ніж керівна роль у Пласті.
Що дає вам сили продовжувати волонтерити стільки років?
Середовище людей, які тобі близькі за цінностями, і з якими просто. Кілька разів хотіла все покинути — здається, що можна кориснішими речами займатись, наприклад, заробляти гроші, яких мені завжди мало.
Але коли приходиш у компанію цих людей — це незрівнянно. Можеш бути хоч директором «Нової пошти», а прийти складати стартові пакети для бігунів — і просто сміятися, хтось щось наплутав, насварили тебе чи ні — і все окей. Ця проста, щира атмосфера дає дуже багато сил. Ці люди кайфові, і оскільки волонтерств у мене багато різних, то й сил я багато отримую.
Що б ви порадили тим, хто тільки думає долучитися до Пласту чи волонтерства?
Добре подумайте, навіщо воно вам треба. Кожен може сприймати волонтерство по-різному: хтось як марнування часу, хтось як спосіб весело провести час, хтось як щось корисне для світу. Просто дивіться, відчувайте серцем, не думайте — слухайте себе, чи вам взагалі хочеться чи ні. Це моя єдина порада, не тільки щодо волонтерства, а й у житті: слухайте своє серце, своє тіло, як воно відгукується. Я сама не дуже впевнена в собі людина — мене часто зупиняють думки: «А чи вийде в мене? А чи треба воно мені?» Мозок ніколи не вирішить, йому яку задачку не дай, він буде сумніватись. Тому просто відчувайте, чи хочеться. Треба — не треба — це окрема справа, потім якось зрозумієте. Керуйтесь тим, що хочеться робити. Якщо хочеться долучитись — долучайтесь, якщо не дуже — все одно спробуйте, походіть трохи. Завжди слухайте своє серце.
Редакторка — Гарець Катерина
