UA
EN
Чи займаєтеся Ви ще чимось, окрім цих фестивалів?
У минулому році ми відкрили кафетерій «Треш». Це був заклад з демократичними цінами, з безкоштовною їжею. Він діяв 8 місяців, а потім ми мусили його закрити через фінансові труднощі. Я все це робив за власний кошт, наприклад, смажили картоплю й роздавали людям, а це ж і продукти купити, і за роботу заплатити, й електроенергію профінансувати.
У нас були надто маленькі ціни, що не покривали витрат. Наприклад, американо коштувало 10 грн – символічна ціна. Ми намагалися утримувати це кафе, бо людям подобалося, до нас приходили, щоб відпочити у «старому» місті.
Були випадки, коли люди приносили м’ясо, цукор, яйця. Це об’єднувало людей, там були різні за статусом: директор заводу механіки, власник студії, простий робітник. Вони спілкувалися між собою, відпочивали. Була дуже крута атмосфера поки не закінчилися кошти.
Благодійність – це дуже добре, а звідки гроші брати на життя? Чим зараз займаєтеся після закриття кафетерію?
Після закриття я переїхав у Хмельницький, тут працював на різних роботах. Зараз адаптувався та почав співпрацювати з різними організаціями. На фестивалях ми рекламуємо їх і тим самим забезпечуємо заробітні плати собі, гроші оргкомітету, допомогу армії, безкоштовну виїзну кухню для фестивалю.
У мене є бізнес у м. Хмельницький – «Агенція Щастя», який успішно працює й розвивається. Агенція займається організацією дитячих днів народжень, виїздами аніматорів на різні заходи. Одним словом – дарує щасливі емоції дітям.
Для виїзної кухні Ви когось заохочували чи самі реалізовували ідею?
На фестивалі у Кам’янці-Подільському було безкоштовне пригощання їжею української кухні. Дівчата-волонтери вночі вручну наліпили 7 тис. вареників, наварили борщу. Ми нагодували близько 600 людей різного статусу.
Приємно, коли заїжджаю в «старе» місто, а там купа людей. Вони знайомляться між собою, починають дружити, хтось зустрічає кохану людину.
Неймовірно! У Хмельницькому плануєте проводити якісь такі заходи?
Я думав про це, але Хмельницький розквітає, «живе» повноцінним життям. Тут люди іншого менталітету, вони розвивають своє місто, підтримують мера.
У Кам’янці-Подільському, на жаль, люди думають по-іншому: «ну ось нам добре, коли все по-старому». Проблема в тому, що їм подобається жити, як в селі, грубо кажучи, а я люблю своє місто й хочу, щоб воно розвивалося.
Мені запропонували керівну посаду в організації «Асоціація готельєрів», щоб спробувати відновити місто, зокрема фестивальний рух. Йдеться про роботу спрямовану на те, щоб сюди приїжджали туристи, інвестори, щоб молодь хотіла тут жити. Я, звичайно, погодився на цю пропозицію тому, що це місто має «жити» та «дихати». Дуже шкода, що Камʼянець так сильно постраждав від COVID.
На жаль, майже кожне місто в Україні постраждало від коронавірусу та повномасштабного вторгнення й заслуговує на своє процвітання знову. Які у Вас плани на майбутнє? Ви сказали, що у Хмельницькому думали про те, аби робити такі заходи. Що вас зупинило?
По-перше, мене зупиняє фінансове питання. Хмельницький – досить велике місто і зберуться багато людей, а відповідальність за все, що трапиться, покладається на організаторів, ми дещо не готові до цього.
По-друге, Хмельницький не потребує цього, зокрема для дітей регулярно проводять різні заходи (Молодіжна рада активно працює в цьому напрямку). Як я вже казав, місто активно розвивається та «дихає на повні груди».
Звісно, можна влаштовувати різні фестивалі, якщо запропонують, чи якщо влада підтримає. Але знову ж таки, на це потрібно багато часу й коштів. Чи варте воно того? Я не знаю.
Для Кам’янця-Подільського це необхідно тому, що дорослі люди думають радянськими мотивами й не розуміють, що потрібно щось змінювати, на відміну від населення Хмельницького.
Також була в Хмельницькому на початку повномасштабного вторгнення й цілком з вами погоджуюсь щодо того, що місто «живе», на відміну від інших міст, що дійсно потребують нашої допомоги, організованості. Напевно, це все Ви робите не самі, у вас є певна команда? Це команда друзів, чи як ви знайшли один одного?
Якщо говорити про «Амбасадор дитинства», то загалом, це команда з Києва, здебільшого це старші за мене люди. У Кам’янці-Подільському я зараз збираю команду студентів, активної молоді, яка хоче розвиватися, змінювати країну, чогось досягати.
Як я їх знаходив? Керівницю проєкту я знайшов просто на вулиці. Вона знімала якесь інтерв’ю з перехожими, типу соціальне опитування. Запропонував їй спочатку бути відеооператором та ведучою, а згодом зрозумів, що вона має бути в комітеті. Інших шукав аналогічно, або на вулиці, або приходив у коледжі і просив директора, щоб порадив когось активного. А потім вони приводили друзів.
Мої друзі здебільшого підприємці, в них обмаль часу, щоб займатися подібним, але вони підтримують фінансово та морально. Вони зраділи, коли мене комісували і я не пішов на фронт, бо вважають, що я маю розвивати місто, туризм.
А можете розповісти більше про свою керівницю? Хто вона та як її звуть?
Так, звичайно! Її звати Віолетта Бабурик – це дівчина, від якої я в захваті, у неї така самовідданість справі, якою вона займається. Скажу по секрету, що таких людей, як вона, я зустрічав лише раз, і це найкрутіші люди, яких я лише знаю. Уявіть, вона вночі пише: «Дай мені роботу», я просто шокований був тоді. А якщо вже розмовляти відверто, то завдяки їй я залишився у Кам’янці-Подільському, бо саме тут вона реалізовує різні проєкти. Оскільки у мене вже б давно опустилися руки. Скажу від себе, це керівник на мільйон, у неї надзвичайно гарна вимова, вона розумна та цілеспрямована, тому це просто скарб для будь-якої компанії.
Ви планували їхати з Кам’янця-Подільського?
Так. Після закінчення фестивалю «Легенди Кам’янця», я планував покинути місто, оскільки мені запропонували в Києві прекрасний проєкт. Вже коли мене Віолетта проводжала на потяг, я зайшов туди й миттю вибіг, оскільки не хотів їхати. Тим паче я вперше зустрів молодь, яка не деградує, а навпаки розвивається, приносить користь оточенню й несе нашу українську культуру та традиції.
Так, дійсно, деякі люди набагато більше допомагають тут, ніж допомогли б в окопі. «Кожному своє місце», як кажуть. Що Ви робили на Новий рік?
Минулого року я їздив, вітав дітей у костюмі Санта Клауса. Діти та батьки були в захваті від цього. Був випадок: до мене підійшов батько дитини, подякував і сказав: «Я ще не бачив, щоб моя дитина була такою щасливою за останній рік».
Діти знайомляться, ми постійно привозимо ігри, працюють аніматори. Діти дуже щасливі – це круто!
Ви даруєте посмішки! Чи були якісь ситуації, які вражали Вас до сліз?
Так, як я згадував, під час фестивалю «Легенди Кам’янця» я приїхав у «старе» місто й побачив щасливі обличчя, люди дякували. Я зміг відтворити щасливі миті мого дитинства в ті дні. Я був у захваті, коли діти раділи, що виграли в лотерею. Це така неймовірна атмосфера, ніби повернувся в довоєнні часи. Ми повернули посмішку та радість місцевим.
Люди з Міської ради, що не вірили в мене, казали: «Ми хочемо познайомитися з командою тому, що ви зробили те, що ніхто не міг зробити 4 роки». Це мене мотивує працювати далі, бо коли я ходив, збирав документи, то у раді мене відсилали від одного кабінету до іншого, бо не вірили, що таке можливо. А зараз активно допомагають з проєктами.
Як ви взагалі розширюєте свою команду? Постійно шукаєте нових людей чи вже є певна команда, з якою ви постійно працюєте?
Постійно в пошуку – це основи молодіжної політики, щоб знайти молодь, яка буде розвивати далі Україну. Ми ніколи не просимо доєднуватися до нас, якщо ви хочете – будь ласка, долучайтеся.
Я особисто завжди допомагаю «новачкам». Я даю їм шанс спробувати щось зробити. Припустяться помилки? Нехай! Вони будуть навчатися на своїх невдачах, тим паче це знадобиться в подальшому житті. Деякі хочуть влаштовувати власні заходи, я підтримую їх і фінансово, і ділюся досвідом. Я тільки «за», щоб розвивати цей напрямок.
Погоджуюся. Якщо, наприклад, молодь з Києва хотіла б брати участь, але ваші заходи проводяться в Кам’янці-Подільському, змоги приїхати немає. Як вони можуть допомогти?
У нас вистачає роботи, що не потребує присутності – потрібно писати різні матеріали про нас, бо ми постійно масштабуємося й необхідно залучати нових людей, а без інформаційної політики – це неможливо.
Одна дівчинка не могла перебувати на місці, але вона розробляла постери, спілкувалася з артистами.
Роботи вистачає: потрібно вести сторінки у соціальних мережах, робити положення до конкурсів, публікувати фото. Бо замість того, щоб витратити час на нагальні питання – ми виконуємо цю роботу.
Дякую за Вашу працю, за те, що даруєте місту посмішки. Нехай сміх лунає навкруги. Я впевнена, що з’явиться багато охочих долучитись та масштабувати цей проєкт ще ширше. Колись ми зберемося всією Україною на «Амбасадорі дитинства» чи «Легендах Кам’янця» й відсвяткуємо перемогу.
Звичайно!
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Редакторка – Гарець Катерина
