UA
EN
Розкажіть трошки більше про себе
Шпурік Анна, 20 років. Студентка четвертого курсу Сумського державного університету за спеціальністю “Журналістика”. Родом із Дніпропетровської області, а вже три роки як живу і навчаюся в Сумах. Працюю журналісткою-фрилансеркою в сумському онлайн-журналі Цукр. Учасниця 23-го Хабу медіа мобільності від Фундації Суспільність. Також брала участь в таких програмах від MDF (Media Development Foundation), як “Курс із чутливої журналістики від Олександри Горчинської” та “Journalism Summer Camp”.
Звичайно, що для кожного з нас життя поділилось на до і після, коли ми всі прокинулись 24 лютого 2022 року від страшних вибухів. Можете повернутись трошки у часі й описати, будь ласка, для нас, де ви були того дня?
24-те лютого я зустріла в Краснопільській громаді Сумської області, у невеличкому прикордонному селищі Лісне (приблизно 7 км до рф). Прокинулася від вибухів, тоді сусіднє селище обстрілювали росіяни. Наступні дні було тихо, але вже на початку березня зникло світло. Я знайшла на горищі потерту стару книгу “1984”, і поки було світло, на вулиці читала та лише дивувалася тому, що відбувалося. Ми ховалися під звуки вибухів, сиділи в погребі по три години, спали та багато говорили, – так і минали дні. Наступні кілька тижнів пройшли фактично в окупації, бо сусіднє селище і блокпост для виїзду до Краснопілля контролювали росіяни. Особисто я з ними не контактувала, але бачила, як їхній танк проїжджав повз наш будинок. У нашому селі їх нічого не зацікавило, тому вони поїхали далі. В якийсь день (це було приблизно на початку квітня) почали ширитися чутки, що росіяни “втекли”. Тато хлопця поїхав перевіряти, а їх і справді не було ані на блокпосту, ані в сусідньому селищі – Рясному. І тоді, 10 квітня, ми вперше вирішили виїхати в Суми хоча б, щоб купити ліки та засоби гігієни. Пам’ятаю, що було дуже страшно, бо ми не знали, чи безпечно їхати таким шляхом. Але все минуло добре, а ми з хлопцем залишилися жити в Сумах у родичів, батьки ж повернулися назад.
Чим ви займались тоді у перші дні, тижні великої війни? Можливо долучались до якихось організацій, рухів, заходів?
Як ви зрозуміли, в перші тижні нічим таким не займалася, бо ми боялися навіть вийти за ворота, не те що виїхати. Але вже влітку 2022 року я мала змогу пройти практику в місцевій ГО “Бюро аналізу політики”. В червні разом зі знімальною командою поїхала до Тростянця, щоб зняти документальне відео про це місто, що тоді перебувало в російській окупації.
Розкажіть про цю можливість стажування від Фундації Суспільність, пам’ятаю, як сам брав участь у їхніх програмах, і це був дуже цікавий досвід для мене. Можете розповісти, будь ласка, про ваш досвід роботи з командою The Ukrainians, одного з найбільш популярних видань в Україні, що вам запамʼяталось найбільш.
Стажування від Фундації Суспільність – це просто найкраща із можливостей, в яких я брала участь за останній рік. Це класно відчути себе самостійною в незнайомому місці й з новою роботою. Так, я стажувалася в проєкті “НЗЛ” від The Ukrainians, де писала новини. Для мене це дуже крутий досвід, бо попередньо я ніколи не займалася таким. Моя редакторка, Ірина Кончак, дала мені настільки багато знань та професійних навичок, як писати короткі формати, що я полюбила це робити. Кілька тижнів поза Хабом я продовжувала співпрацювати з “НЗЛ”, це був неймовірний досвід. А ще паралельно стажувалася в редакції Ukraїner. Це ще одне круте медіа, в якому я раніше лише мріяла працювати. Мене дуже тепло прийняла команда, провела екскурсію. Під час стажування я написала дуже важливий, на мою думку, матеріал про проблеми в системі реабілітації військових. Хочу залишити посилання на нього.
Які теми війни для вас особисто найважче висвітлювати, і як ви переборюєте це внутрішнє протистояння? Які з ваших історій для вас особливо мають найбільшу цінність і значущість? Можуть бути історії, що покращили життя когось в певний спосіб, допомогли порушити якесь питання або ж інформували про певні болючі та актуальні теми.
Насправді за цей час я ні разу не відчувала, що мені важко про щось говорити чи писати, наскільки б болючою не була історія. Я просто розуміла, що я допоможу людям чи зміню чийсь вибір, якщо розкажу про певну проблему. Один із показових моїх матеріалів — текст про реабілітацію військових. У ньому я висвітлила проблеми, з якими зіштовхуються поранені військові: погане ставлення лікарів, довгі черги, жахливі умови лікарень, вимагання взяток тощо. Ще один важливий для мене матеріал стосується перейменування в нашому місті вулиці 2-а Харківська на Воїнів-інтернаціоналістів. Ця новина спонукала мене створити експлейнер з думками експертів щодо перейменування вулиці й взагалі щодо терміну «інтернаціоналізм».
Який внесок хочете мати самі у цей дуже визначальний період української історії, які зміни хотіли б привнести до своєї спільноти, аудиторії тощо для наближення нашої перемоги?
Я б хотіла розвивати якісну журналістику, яка відповідатиме всім стандартам та служитиме суспільству. А ще б хотіла залучати якомога більше людей до розвитку свого міста та країни. Наприклад, розповідати простими словами про форми громадської участі, залучати людей до обговорень і створення власних ініціатив. Також для мене цікаво впроваджувати неформальну освіту для старшого покоління, бо я хочу, аби у моєї бабусі й зараз були можливості навчатися та займатися будь-якою справою.
Якщо брати ваше життя до та після 24 лютого, чи змінились у вас погляди та бачення якихось речей за цей час?
Перш за все, я зрозуміла, що носила рожеві окуляри весь цей час. І мені дуже соромно, бо коли гинули люди у 2014-2021 роках, я по суті пропускала цей факт, жила своїм життям і не долучалася до зборів/допомоги чи навіть відстоювання проукраїнської позиції серед знайомих, друзів. Можливо, була ще малою, можливо, просто безвідповідальною. Після 24-го лютого зрозуміла, що я – це маленький, але водночас потужний інструмент для розвитку нашої країни. І нас таких багато. Це надихає мене щоразу донатити, волонтерити, писати важливі тексти та документувати нашу сьогоденну історію.
