"Я вірю в те, що все буде добре": історія Світлани з Краматорська

Світлана — мама, інженер, жителька міста Краматорськ. Після початку повномасштабної війни росії проти України її життя різко змінилось, як і життя багатьох з нас. Світлана ділиться досвідом виїзду з Краматорська, життя в Німеччині та повернення в Україну. 

Добрий день, розкажіть трішки про своє життя до повномасштабного вторгнення.

До повномасштабного вторгнення, я з чоловіком і двома дітьми жила в місті Краматорськ. Краматорськ – моє рідне місто, в якому я народилась і прожила все життя до цього року. Я працювала інженером на машинобудівному підприємстві. У нас було звичайне, стабільне життя. В тому році ми планували одразу два випускних: старшої доньки зі школи і сина з дитячого садочка. Донька планувала вступати в університет в Харкові, син мав іти в школу, але не судилось.

 Як для вас почалась війна?

24 лютого ми прокинулись від вибухів: по аеродрому Краматорська були завдані авіаційні удари. Я вскочила з ліжка і зрозуміла що сталось щось дуже погане. З цього моменту, ми не знали що робити далі: ходити на роботу було небезпечно, і я залишилась абсолютно без роботи. Чоловік продовжував працювати, але обсяг роботи сильно зменшився. Після 24 лютого життя в місті сильно змінилось. Більшість магазинів та аптек позакривалось. Бізнес та промисловість теж майже зупинились. Величезна кількість людей залишилась без роботи, а отже без можливості прогодувати себе та свою сім’ю. Почалась масова евакуація з міста. Ми виїжджали в кінці березня і тоді вже росіяни обстрілювали Світлодарськ – містечко за 80 кілометрів від Краматорська. Тоді росіяни захоплювали місто за містом і ми дуже боялись, що наше місто теж можуть захопити.

Я з двома своїми дітьми і племінницею виїхали з Краматорська в березні, але в місті залишився мій чоловік, моя мама та сестра. Звичайно ми дуже за них переживали, бо лінія фронту була все ближче і ближче до нашого міста. Тоді Краматорськ спорожнів – в місті залишалось відсотків 20 його довоєнного населення. Окрім комендантської години, яка тривала з шостої вечора до восьмої ранку, був ще введений режим світломаскування: після того, як сідало сонце, потрібно було завішувати вікна або вимикати світло. Також в банкоматах не було грошей, а в більшості з магазинів, які ще працювали, не можна було розплатитись карткою. Тобто, якщо в тебе немає готівки, то тобі дуже важко купити хоч щось. В місто майже не було поставок їжі, і тому полички швидко спорожніли. Були величезні черги: по хліб, сіллю, крупами. Гуманітарна допомога тоді ще не надходила в місто.

З квітня в місті вимкнули газ. Пізніше з міста почали вивозити обладнання з підприємств. Тобто навіть якби ми зараз ми вирішили повертатись в місто, то в мене банально не було б там роботи, оскільки більшість підприємств не працюють. Зараз місто весь час обстрілюють росіяни.

 Коли ви вирішили виїжджати з міста?

 15 березня мені подзвонила колега і сказала, що наше підприємство організовує евакуацію співробітників та їх сімей.

Ми жили на восьмому поверсі багатоповерхівки, і під час обстрілів в будинку починають хитатись стіни та шибки. 16 березня ми вирішили, що мені з дітьми краще буде виїхати за кордон, щоби в першу чергу вберегти їх. Ми виїхали десь  годині о 15-16 16 березня. Евакуаційним потягом ми поїхали до Львова. Коли ми опинились у Львові, то зітхнули з полегшенням – потяг не потрапив під обстріл. Там нас дуже тепло зустріли волонтери: були пункти обігріву, гаряча їжа і нас посадили в автобуси до Варшави. Кордон ми перетнули вночі. Ще пам’ятаю, автобус був настільки забитий, що люди сиділи на підлозі, а дітей садили на сидіння або тримали дітей на руках. Наприклад, я, весь шлях зі Львова до Варшави, тримала меншого на руках.

З Варшави ми поїхали в Бамберг, таке місто в Німеччині. Дорога з Краматорська до Бамберга всього зайняла близько трьох діб, в Німеччину ми приїхали 19 березня о третій годині ночі. Перші півтора місяця я і троє дітей жили в готелі. З 1 травня ми два тижні прожили в гуртожитку. Десь вже в середині травня волонтери знайшли нам соціальне житло в якому я, мої діти, моя племінниця та моя колега з її собакою і жили до грудня.

За час евакуації і перших тижнів в Німеччині, я помітила, що мій молодший син почав дуже часто ходити в туалет і в нього почали з’являтись синяки під очима. Почав погіршуватись його фізичний стан. Я звернулась до волонтерів, щоб нас з сином записали до лікаря. Коли мого сина оглянув лікар, виявилося що він захворів на цукровий діабет першого типу через пережитий стрес. Люди з цією хворобою потребують спеціальної дієти, а також уколів гормону інсуліну кілька разів на день. В цей момент життя знову різко змінилось.

Як ці події переживали ваші діти?

 Дітям було дуже страшно, особливо під час обстрілів. Поки були в Україні, ми часто спускались в сховище або, за правилом двох стін, сиділи в коридорі. Ми поставили в коридорі диван, і завжди перечікували там тривогу. Що менший, що старша дуже важко сприймали те, що відбувалося, і у обох після обстрілів ще довго трусились руки. Коли ми виїхали, дітям стало не набагато спокійніше. Менший часто плакав, бо дуже боявся, що бабусю і тата може вбити російська ракета. Старша теж думаю переживала, але не показувала це нам.

Коли ваші рідні виїхали з Краматорська?

 Це теж був дуже страшний день. Восьмого квітня мене з сином поклали в лікарню в Німеччині. Восьмого квітня росіяни обстріляли залізничний вокзал в Краматорську. Тоді загинуло близько п’ятдесяти осіб. Тоді ми вирішили, що нашим рідним також потрібно виїжджати. 9 чи 10 березня моя мама і чоловік виїхали з міста Краматорськ і поїхали в Черкаси.

В Краматорську зараз дуже небезпечно. Буквально місяць тому зовсім поруч з нашим будинком прилетіла ракета. Але додому дуже хочеться. Дуже хочеться, щоб це все закінчилось і життя якось нормалізувалось.

 Коли ви повернулись з Німеччини?

Ми вирішили з сім’єю, що разом нам буде легше ніж на різних кутках континенту. На відстані звичайно дуже важко, ми всі скучали один за одним, переживали одне за одного. В грудні цього року я зі своїми двома дітьми і похресницею повернулася в Україну, в місто Черкаси, куди раніше переїхав з Краматорська мій чоловік. Ще однією з причин чому ми не могли лишитись в Німеччині стала хвороба мого сина. Йому потрібно декілька разів на рік обстежуватись в лікаря, а в Німеччині лікарі часто не говорять англійською. В Черкасах моя донька вступила в університет на спеціальність «Будівництво та архітектура», щоб надалі відбудовувати нашу країну. Я ж поки що займаюсь переважно здоров’ям сина.

 Як вас змінили ці події?

 Життя сильно змінилось у всіх, для мене, в першу чергу, ці зміни пов’язані з хворобою сина. У нас в сім’ї ні у кого не було таких серйозних хронічних захворювань, і тому хвороба сина спочатку була для мене шоком. Звісно, змінились всі. Якось посумнішали, зник вогонь в очах, звичайно є надія, але є і розуміння того, що життя більш не буде таким яким було. Є розуміння, що потрібно адаптуватись до змін, жити далі, але поки що, це вдається важко.

Зараз я і моя сім’я дуже хочемо додому, але розумію, що чекати, можливо, доведеться ще дуже довго. Я досі переживаю, що росіяни знову можуть перейти в наступ, і нам знову доведеться зриватись і їхати в невідомість. Поки що, ми в Черкасах, і поки що, все добре.

Якою ви бачите Україну після війни?

Після війни наша країна буде відновлюватись і відбудовуватись. Відновитись потрібно буде і людям. Звісно наша країна не буде такою як до 24 лютого – адже ми всі змінились, в чомусь в кращу сторону, а в чомусь в гіршу, тому країна, як і її народ, буде іншою. Але я вірю в те, що все буде добре.

– Дякую за те що поділились. Слава Україні.

Героям Слава.