Відвідати 5 країн, щоб почати нове життя. Історія біженки з Миколаєва

Мене звати Юлія і мені 22 роки. Уродженка Миколаївської області. У 2021 році я отримала ступінь бакалавра в Миколаївському національному аграрному університеті за спеціальністю Публічне право та адміністрування”. Як не дивно, я відразу почала працювати за спеціальністю – рекрутером в агрофірмі “Нібулон”, яка останнім часом почала часто з’являтись в новинах із різних причин [одна з яких – вбивство власника компанії російською ракетою 31 липня – ред.]. Компанія дуже велика: у нас близько сорока відділень, які розташовані по всій Україні.

(З особистих джерел)

Війна для мене, як і для більшості, мабуть, людей, почалася рано-вранці, приблизно о 5 годині. Я спала у своїй квартирі в Миколаєві і прокинулася від вибухів, не розуміла, що цедумала, як зазвичай, можливо, якісь феєрверки, чи що могло прийти людям в голову о пятій ранку? Я відразу до телефону, почала читати новини, в яких вже йшлося про початок так званої “спецоперації”, а мої колеги, що мали більше інформації, повідомили мені, звідки лунають вибухи. Було не зрозуміло, що робити, куди бігти, але я знала, що мені потрібно на роботу, і як відповідальна людина просто не могла не піти на неї. Тому побувши певний час дома, я все-таки вирушила на роботу, адже розуміла, що там будуть старші колеги, і мені буде не так страшно.

24 лютого я ще була в Миколаєві, і протягом дня вирішила їхати додому, до батьків, які живуть у Вознесенському районі Миколаївської області. Чесно, було відчуття, наче ти живеш останній день, і в голові була думка: “Мабуть, краще провести цей день з рідними, із сім’єю”. Хоча своїм начальникам я казала, що зустрінемось у понеділок. Але цей понеділок так і не настав. 

До поїздки за кордон я місяць провела в Україні, з батьками – це було жахливо. Я ніде не працювала, нічим не займалась, постійно знаходилась в новинах – це було абсолютно не моє життя. І весь час ти перебуваєш в стресі. Наприклад, на початку березня російські війська вже були біля Вознесенського району, який знаходиться за 100 кілометрів від Миколаєва. Була одна дуже страшна нічми гарно чули перестрілки, ховались у підвал. Особливо страшно, коли щось летить в небі, а ти не знаєш, куди воно впаде, чого очікувати? Також був період, коли відбувались перестрілки у самому Вознесенську, за 5-6 кілометрів від місця, де ми знаходились. Але протягом цього місяця не було конкретних цілей щодо відїзду за кордон, адже, як і у всіх, мабуть, були надії, що все це пройде. Бува, читаєш новини, натрапляєш на щось хороше, і воно вселяє надію, що, можливо, скоро все вирішиться. Були надії, але коли я зрозуміла, що просто загниваю, як людина потухаю, то мої батьки твердо вирішили: треба їхати. В мене не було конкретного плану щодо виїзду, я просто їхала, щоб скоріше виїхати, адже ми боялися, що нашу територію чекає доля Херсону, який окупували, і люди не могли його покинути. Але на той момент в мене вже була подруга в Польщі, і я попрямувала до неї.  Якраз за 2 дні до мого відїзду був удар по військовій частині у Вознесенськудим, було страшно, загинули колеги моїх батьків.

Отже, як я казала, не було ніякого конкретного плану, мені просто хотілось працювати, а не сидіти на місці та чекати якогось дива. В Польщу я приїхала 21 чи 22 березня і в той час звернула увагу на програму прийому біженців від уряду Шотландії “Scottish Super Sponsor scheme”, яка запрацювала 18 березня. У день, коли я приїхала, мене зустріла моя подруга, і ми вирішили, що разом подаватимемось на цю програму. Це і зробили того ж вечора. Але перед тим, як опинитись в Шотландії, я побувала ще в трьох країнах. Ще 2 тижні я жила з подругою та її сімєю в Польщі, адже чекала дозволу на вїзд у Шотландію. Проте не знала, скільки часу мені доведеться чекати. Сидіти на місці теж не могла, тому мій брат, який займається рекрутингом, допоміг мені знайти вакансію в Литві. Чудово – їду в Литву. Коли я прийшла в HR department компанії, в якій мені знайшли вакансію, то мене спрямували в міграційну службу, щоб я зареєструвалась як біженка. В міграційній службі я пояснила працівникам, що в майбутньому хочу вирушити в Шотландію, яка є моїм кінцевим пунктом. Після цього мені дали знати: якщо я оформлю статус біженки в Литві, то в Шотландію поїхати я не зможу. Для мене все опустилось. Оскільки мені не було де лишатись, то поїхала назад в Польщу. На вокзалі зателефонувала батькам й пояснила, що все, це кінець, на що отримала логічну відповідь – повертатись додому. Але тоді зрозуміланазад не можна, треба тільки вперед. Мені дуже допоміг знайомий нідерландець, Роланд, з яким я потоваришувала в перший день перебування в Польщі: він надав фінанси, за які я змогла зняти хостел в Польщі ще на декілька днів, а потім запропонував вільну кімнату в Нідерландах. Я погодилась і через три дні поїхала до Німеччини, де він мене зустрів та допоміг дістатись до нового місця проживання. Це людина, якій я не втомлюся казати дякую. Вже в Нідерландах був найкращий день, коли я отримала візу для вїзду в Шотландію, відразу забронювала квитки на авіарейс, через 2 чи 3 дні в мене був виліт, і так, я прилетіла в Единбург!

Сквер в одному з міст Литви (З особистих джерел)

Ще під час перебування в Польщі я розуміла, що коли я приїду в Шотландію, я хочу працювати, адже не можу просто сидіти на місці. Тому я опублікувала інформацію про себе в різних групах допомоги “Шотландія-Україна», і мені написала менеджер аутсорсингової компанії й запропонувала роботу хаускіпера в готелі в центрі Единбурга. Відразу погодилась, адже насправді це була єдина пропозиція по роботі, а я була готова на все, що завгодно. І так за два тижні до приїзду сюди я вже мала роботу, а працювати почала на третій день після прибуття до Шотландії. З пошуком житла мені допомогла влада та місцеве самоврядування. Вже наступного дня мене поселили в готель неподалік центра міста – просто шикарна локація. Там я прожила 3 місяці з іншими українцями. Але для всіх, хто приїхав в Шотландію за тією ж схемою, що і я, уряд шукав спонсорів – фізичних осіб, які були готові надати дім біженцям. Після двох зустрічей з органами місцевого самоврядування я запитала дозволу на самостійний пошук спонсора і отримала позитивну відповідь. А далі ситуація, як із житлом: я оприлюднила інформацію про себе на Facebook, через 3 дні отримала відповідь від однієї шотландки – Жан, ми відразу відчули, що зможемо жити разом, і тепер вона є моїм спонсором. Жан є волонтеркою і кілька разів на тиждень в аеропорту зустрічає українців. Коли я про це дізналась, теж захотіла допомагати і вже мала можливість попрацювати перекладачем для наших людей.

Я мала досвід спілкування з місцевим населенням і хочу сказати, що вони, як і кожна адекватна людина, не розуміють, як інші люди [росіяни – ред.] можуть мати стільки зла та нести його в іншу країну. Вони ставляться до нас з жалем та розумінням, і готові допомагати, на мою думку, кожному. Від шотландців в сторону українців не чула жодного кривого слова.

Тут я працюю, знайомлюсь з людьми, вчу англійську, гуляю, дізнаюсь місцевість, вивчаю культуру, намагаюсь якнайбільше проникнути у це все, адже я насолоджуюсь перебуванням тут – відчуваю себе у своїй тарілці. В процесі життєдіяльності ти відчуваєш цей потік життя, власне, відчуваєш, що ти живий. Я вважаю правильним рішення, прийняте на вокзалі у Польщі, приїхати саме сюди. Два роки тому я вже мала досвід проживання в цій країні, коли проходила практику від університету. І зараз, проживши 4 місяці в Шотландії, я намагаюсь отримувати максимум зі свого знаходження тут. Прагну знайти роботу за спеціальністю, в якій могла б застосовувати вже набуті навички. Маю сили й впевненість в тому, що зможу тут чогось досягти, і тому роблю все можливе для цього.