UA
EN
Мене звати Вікторія. Мені дев’ятнадцять. Я студентка вже третього курсу Таврійського національного університету, спеціальності германська філологія. Народилася в Чернігові, але майже все своє життя прожила в маленькому селі, на Чернігівщині. Тож, в принципі, мала звичайне життя звичайної людини, студентки. Серед моїх захоплень книги, візуальні новели й письменництво.
Моє життя було розміреним, спокійним, з буденними турботами: як швиденько зробити домашнє завдання, не пролетіти з дедлайнами, здати сесію, купити нові джинси чи піти погуляти з друзями. Нічого захопливого. Якщо чесно, коли зростала, я була інтегрована в російський простір, але не настільки, щоб бути захопленою ним. Завжди були друзі, які захоплювалися Булгаковим і рекомендували прочитати “Майстер та Маргарита”. Я так його і не прочитала. Звісно, й після 2014 року все ще були блогери, виконавці, яких я дивилася чи слухала. Вони мені подобалися, але я не була дуже глибоко в це занурена.
Про війну, всі говорили, попереджали. Всі казали, що потрібно збирати тривожні рюкзаки, але це сприймалося як жарт. Особисто я не надто вірила, що все станеться саме так, як обіцяли. Мені не хотілося думати, що у 21 столітті, ти мав хапати тривожний рюкзак, аби тікати з ним. Я не сприймала тоді тривожних валізок і не збиралася її складати. Мої родичі зібрали, але коли тікали з міста, на жаль, забули її вдома. Тим не менш, я прокинулася вранці 24 лютого. Взагалі мала їхати в Чернігів. Чекала на будильник, але мене розбудила бабуся й сказала, що почалася війна. Вона сказала, що я нікуди не поїду. Вийшла на вулицю, а там звучали відлуння вибухів. Тоді й зрозуміла, що точно не їду.
В нашому селі мало що змінилося, тому що його воєнні події не зачепили. Ми просто лишилися на деякий час відрізаними від світу. В нас позривали мости з обох боків. Єдина біда, яка на нас чекала, – це перебої з постачанням продуктів, воно припинилося взагалі. Розмели все з полиць теж доволі швидко. Також була біда з постачанням хліба. В нас в районі запустили маленьку пекарню, але все ж потрібно було десь молоти муку. Один з фермерів погодився надати свої господарські млини. Буханці привозили зроблені з тієї муки. Я пам’ятаю, як відрізала шматок хліба, а там були цілі зернята. Чесно, тоді той хліб здавався настільки смачним. Особливо, після того, як ти взагалі не куштував нормального хліба. Потім, ми вже навчилися самі пекти батони. Стало легше.
У мене не було близьких родичів з Росії, а друзів узагалі. Бог милував! Були родичі ще з часів бабусь та дідусів. Ми лише зідзвонювалися на свята. Після початку повномасштабного вторгнення вони не подзвонили, не написали нам, не дізналися, чи ми живі взагалі, чи все в нас нормально. Ми не знаємо ні їхньої позиції, ні наскільки вони стурбовані. Гадаю, якщо вони не подзвонили, очевидно, що вони не надто стурбовані. Це змушує задуматися, наскільки вони взагалі рідні.
На волонтерство змусили мене зважитися муки від синдрому вцілілого. Я відчувала велику провину через те, що нібито не можу бути корисною, що сиджу в безпеці. Хтось сидить без води, а я живу. Після того почала шукати можливості, щоб хоч якось бути корисною, чимось допомагати. Так я натрапила на оголошення про пошук перекладачів до перекладацького чату “ВЕПР”. Ми перекладали новини з української на англійську, які потім публікувались на сайті для іноземців. Це було важливо, перекладати новини і поширювати їх, надсилати на інформаційний фронт. По-перше, це була не тільки англійська мова, були інші напрямки. Наприклад, такі рідкісні мови, як японська чи італійська, це було набагато масштабніше явище. А я була лише в англійському чаті. Гадаю дуже важливо, аби іноземці бачили саме нашу перспективу, тому що вона трохи інша. Як показала практика, іноземні медіа та російські (якщо їх можна назвати медіа) перекручують все в зовсім інший бік.
Я старалася донатити, кидати щось зі стипендії, зі збережень, бодай трохи. Кожен донат важливий, тому навіть якщо це п’ять, десять гривень, намагалася хоч щось кинути. Мабуть, найбільший мій донат був під час трансляції Євробачення разом з Сергієм Притулою. Я тоді задонатила до його фонду десь 600 гривень.
Боротьба все ще йде. Все ще тривають активні бойові дії. Ти розумієш, що десь люди кожного дня перебувають в небезпеці. І хоча ми всі перебуваємо в небезпеці, я відчуваю, що все ж потрібно бути більш корисною. Я постійно нагадую собі, що ми всі корисні тим, що перебуваємо у безпеці. Ми пішли купили кави – це вже якась допомога. Ми працюємо, віддаємо податки, кидаємо донати. І це вже користь.
Нещодавно почала знімати відео на Ютуб. Вони присвячені проходженню візуальних новел, це одне з моїх хобі. До 24 лютого я дивилася російських блогерів. Потім почалася повномасштабна війна, потрібно відмовлятися від всього російського. Якщо контенту немає – створюй його сама. Зараз оглядаю наш український додаток, від українських розробників, Moon Chai Story. З часом хочу додати, якщо з’являться нові українські розробники, проходження на їхні новели.
Я бачила багато історій, де люди, які жили в регіонах з активними бойовими діями, мусили кидати все своє обладнання й переїжджати на нове місце. Вважаю, що це не сприяло створенню якогось нового продукту. В нас є багато якісного, доволі гідного контенту, який нічим не поступається іншим. Мій особистий топ: новинний канал “Телебачення Торонто”, це база, фундамент; науково-популярний канал “Клятий раціоналіст”; кримінальні історії від каналу “Вівсянка”; “Підпільний стендап”. Також мені подобається тема міфології, тому нещодавно знайшла канал “Felixora”. Він класний й має приємну подачу контенту. Проте мені хотілося б, аби були наші українські офіси й саме ми модерували те, що відбувається в нашому регіоні.
Війна навчила мене, що все-таки потрібно збирати тривожний рюкзак, робити запаси. Я раніше доволі скептично ставилася до того, як моя бабуся, наприклад, складала в комору великі запаси на чорний день. Просто не вірила, що цей чорний день може настати. Як виявилося, може трапитися все. Я відчуваю, що я також потрошку накопичую добро. До того ж багато переоцінюєш і розумієш, що люди мали рацію. Щастя не в матеріальному, не в речах, а в людях. Розумієш, що твої близькі є найціннішим, що може в тебе бути. Деякі мої родичі поїхали за кордон і я страшенно за ними сумую. Вони є тим, що я завжди хочу мати при собі.