UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які попри всі труднощі війни продовжують навчатись, творити, працювати, надихати інших на саморозвиток і творчість. Багато з них вчаться саме писати матеріали висвітлювати найболючішу тему сьогодення — війну. Цього разу мені вдалось поспілкуватись з Анастасією Ізвощіковою. Дівчина працює редакторкою на Суспільному мовленні й навчається на 4 курсі Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у Києві. Любить журналістику, любить писати та усвідомлювати, що її тексти читають тисячі людей. Захоплюється мистецтвом: музикою, танцями, поезією. А ще французькою мовою і подорожами.
Анастасія Ізвощікова, журналістка, редакторка Суспільного, студентка
Яким було життя до цієї війни
Якщо говорити про навчання, то в університеті ми навчалися “нормально” (тобто в аудиторіях) лише один семестр на першому курсі. Потім почалася пандемія коронавірусу, далі — війна. Це сумно, але я інколи намагаюсь жартувати, що показник того, що в країні (або світі) щось йде не так — це наявність ранкових зведень: то кількість хворих, то кількість обстрілів, то кількість загиблих росіян, то зведення і графіки відключень електроенергії тощо.
На роботу я офіційно влаштувалася вже під час війни. Не знаю, як би було, якби цієї війни не було, і вже не дізнаюсь, тому намагаюсь шукати позитив, хай там як: я працюю з чудовими людьми, роботу свою люблю. Через відключення світла ми ходимо в офіс, але і це добре: я працюю в компанії однодумців і нам весело і комфортно разом. Крім того, маю змогу брати участь у різних спеціальних проєктах, присвячених нашим військовим, волонтерам, та й журналістам. Тому намагаюсь не думати про те, що було і що б могло бути, а жити сьогоднішнім днем.
Я не можу сказати, що війна якось кардинально мене змінила як людину. Мені здається, такі тяжкі або навіть трагічні події, як війни, не змінюють тебе, вони радше показують тебе справжнього, якось оголюють всі почуття і риси характеру також. Мені війна показала, чого я насправді боюсь, а чого ні, які люди для мене найдорожчі, наскільки я готова важко працювати, наскільки важливі для мене гроші тощо. А в цілому напрямок життя ні в професійному, ні в особистому плані, мабуть, не змінився.
Чи вірила у початок великої війни
Десь до середини лютого я не вірила, як і більшість українців, мабуть. Тобто я передбачала, що росіяни можуть намагатися “відхопити” ще якийсь кусок території України на сході або на півдні, наприклад. Але в те, що буде повномасштабне вторгнення і спроба наступу на Київ не вірилось зовсім.
Здається, 12 лютого я була на одному тренінгу для журналістів та фіксерів, де нас зокрема навчали накладати джгути, зупиняти кровотечу тощо. Для мене це був просто цікавий досвід і можливість провести час в компанії однодумців, але коли розповіла про це мамі, вона досить нервово запитала “Так що, це буде війна, якщо вас такому вчать?”. Я відповіла щось типу “Та все буде нормально, принаймні в Києві”. Навіть тоді ще не вірилось. Але в наступні дні напруга зростала, вже ніби в повітрі ця загроза відчувалась: і коли робили карту укриттів, і коли випробовували сигнали повітряної тривоги, і навіть коли на Майдані незалежності почали кожного вечора вмикати гімн та й і взагалі… Тому саме 24 лютого це вже не було несподіванкою.
Як ця жахлива війна інформує твою журналістську діяльність сьогодні? Як часто працюєш з цієї тематикою у своїй професії? Можливо, маєш змогу спілкуватись з людьми, які пережили якісь важкі періоди війни?
З тематикою війни я стикаюсь у роботі кожен день, звичайно, бо це — тема номер один. Загалом я вже навчилась якось відсторонено сприймати інформацію, яку я подаю в новинах, дивитися ніби з боку абощо. Якщо трапляються емоційно важкі новини, я стараюсь зосереджуватися не на самій новині, а на тому, щоб найзрозуміліше подати інформацію, як донести головне до читача тощо. Інколи просто стараюсь абстрагуватись від того, що “стоїть” за буквами, словами і реченнями, хоча не завжди вдається…
Напряму я на роботі рідко спілкуюсь з людьми, які, наприклад, постраждали від війни. Я, так би мовити — остання ланка, бо працюю редакторкою: історії нам передають кореспонденти, а ми вже пишемо новини чи якісь матеріали. Але хочу сказати, що я не заздрю людям, які постійно спілкуються з постраждалими. Буквально пару днів тому на фронті загинув колишній політв’язень Кремля Геннадій Афанасьєв. І я знаю, що одна з наших журналісток Суспільного дзвонила його мамі, аби підтвердити це. Я б не змогла, мабуть, подзвонити з таким питанням, просто не знайшла б слів…
Кілька разів я брала інтерв’ю у людей, які якимось чином сприяють нашій перемозі: наприклад, у начальниці евакуаційного потягу або співака і волонтера. Це, звісно, не те саме, що спілкуватися з військовими чи рідними військових, але все одно непросто. Але знов таки я намагаюсь зосередитись на тому, що роблю важливу роботу: розповідаю людям про героїв цієї війни, популяризую наш рух супротиву…
Про вплив масованих обстрілів Росії на роботу і повсякденне життя
Не можу, мабуть, сказати, що погіршилось, але дещо змінилось звичайно: від банальних речей, коли треба підлаштовувати під відключення світла приготування їжі, прання, миття голови і зарядку мобільних телефонів до глобально-робочих моментів. Фактично зараз ми всі в редакції працюємо в режимі “постійно на підхваті”, тому що потрібно постійно бути готовим підключитися і підстрахувати, якщо у когось пропаде світло.
Я, наприклад, зараз майже не буваю вдома, навіть на вихідних, тому що постійно перебуваю “в пошуках світла”: то в офісі, то в кафе, то в якихось спеціальних хабах на зразок пунктів незламності. З одного боку, так спокійніше, але з іншого — інколи відчуваєш себе так, ніби тобі нема куди піти і нема де приткнутися (така собі Одіссея 21 сторіччя).
За ці майже десять місяців великої війни які історії найбільше тобі запам’ятались?
Ну в першу чергу, мабуть, перший тиждень війни: напруга, черги до магазинів і банкоматів, постійно ввімкнений загальнонаціональний телемарафон по телевізору, затори на виїзді з міста, ну і взагалі вся ця атмосфера…
Потім були такі ніби моменти спалахами: шок від того, що залишили по собі окупанти у Бучі, потім у травні загинув журналіст Олександр Махов. Я памятаю, як дивилася пости його нареченої Насті Блищик (теж журналістки), і було прям дуже боляче: боляче від того, що на своєму шляху могла зустріти так багато прекрасних людей, але їх забрала війна… Приблизно в цей же час пам’ятаю, як писала репортаж з акції рідних полонених Азовців, і це теж було прям до сліз (хоча зі мною таке досить рідко буває, бо, мабуть, це вже профдеформація).
Але потім треба сказати, що починаючи з кінця травня стався якийсь перелом, і зараз вже частіше почали запам’ятовуватися щасливі моменти: Україна виграла Євробачення, звільнили Азовців, з останнього — звільнили Херсон. В мене одна з одногрупниць — з Берислава на Херсонщині, і я памятаю, як ми плакали разом із нею, коли місто звільняли (хоч і по відеозв’язку, але все ж). Думаю, це загалом хороший знак, і маю надію, що в найближчому майбутньому матимемо ще більше приводів для радості.
Зараз багато наших громадян для сприяння перемозі стають волонтерами, донатять кошти на підтримку ЗСУ, долучаються до різних організацій. Якою вважаєш свою особисту місію в ці дуже складні для країни часи?
Моя місія — інформаційний фронт в першу чергу. З самого початку війни і до сьогодні я пишу новини: у перші дні війни з телефона з бомбосховища, потім з Івано-Франківської області: серед гір, часто з поганим зв’язком і без облаштованого робочого місця. Потім — з-за кордону, часто вночі через різницю у часі, потім — у Києві, нерідко без світла, підсвічуючи клавіатуру ліхтариком. Але я майже ніколи не скаржуся, я люблю свою роботу в будь-яких умовах, а коли ти досить легко і навіть із задоволенням долаєш якісь труднощі — це означає, що ти обрала правильний шлях і правильну професію.
Потім нас з редакцією відправили в Ужгород через загрозу блекауту. Було багато різних переживань, нервів, але одне з відчуттів — ти комусь потрібна, треба, щоб ти продовжувала працювати, а отже те, що ти робиш — важливо і потрібно людям.
У відрядженні в Ужгороді від “Суспільного”
Прес-карта Анастасії як працівниці “Суспільного”
Що хотіла б зробити найбільше? Якщо говорити про професію, то не лише інформувати людей (те, що в основному роблю зараз), а ще й якось надихати, давати надію. В якомусь сенсі я роблю це своїми інтерв’ю, але хочеться ще чогось більшого: наприклад, зробити репортаж зі звільненого місця або розповісти про Україну вживу за кордоном.
Якою, на твою думку, має бути розплата російського агресора за всі скоєні звірства та злочини проти громадян України?
В ідеалі — судовий процес на зразок Нюрнберзького, трибунал для “Путіна і компанії”, зокрема і для російських пропагандистів (для мене, як для журналістки, надзвичайно важливо, щоб люди, які не діями, але своїми словами сіють навколо зло, понесли покарання). Потім винесення справедливих вироків, виплата Україні та українцям репарацій.
Російські солдати, що вчинили воєнні злочини на території України, мають понести покарання згідно з українським законодавством: прикладом тут може бути резонансна справа Вадима Шишимаріна.
Водночас я прекрасно розумію, що в реальному житті буде інакше: всіх, хто вчинив воєнні злочини, все одно неможливо знайти, і російське командування та політична еліта навряд чи буде покарано в повному складі (згідно з кримінальним кодексом принаймні). Але я дуже вірю в карму, закон бумеранга та інші такі речі. І тому я впевнена, що розплата буде: така, як ми очікуємо або інша, але вона буде.
Наближаються свята, так, вже кінець грудня не за горами. Яка твоя найбільша амбіція, ціль на наступний 2023 рік, що хочеш втілити в життя в новому році?
В мене є звичайні, можливо, навіть дещо банальні цілі: закінчити бакалаврат, захистити диплом, вступити на магістратуру, подорожувати Західною Європою, спробувати себе в іншому стилі танців (contemporary, наприклад), прочитати нову книгу тощо. Є більш глобальні цілі — навчитись відчувати себе впевненіше, подолати якісь свої страхи, комплекси абощо. Ну, і звісно, зараз у всіх українців одне спільне на всіх бажання і головна ціль: відсвяткувати перемогу. Я надзвичайно хочу перемоги для України, для нашого народу в цілому, для наших найкращих збройних сил, але я також хочу перемоги для себе: щоб не боятися за себе, рідних і близьких, щоб не замерзати в темній квартирі без опалення, світла і води, щоб святкувати університетський випускний не онлайн, а так як треба: вживу, з мантіями, капелюхами випускників і купою селфі і фотографій.