Про Херсон, окупацію міста та його звільнення. Історія Валерії Філенко, студентки Таврійського

В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які попри всі труднощі війни продовжують навчатись, творити,  працювати.  Мав нагоду поспілкуватись з Валерією Філенко, дівчина навчається в Таврійському університеті імені В. Вернадського. Сама родом з Херсону, який, як ми знаємо, був окупований ще з перших тижнів цієї війни, та тільки ось нещодавно ми отримали довгоочікувані новини про звільнення міста. Яким було життя мешканців під окупацією, як складалась доля близьких Валерії? Читайте далі в нашому матеріалі. 

Валерія Філенко, фото з особистого архіву

Я Валерія. Мені 20. Останні чотири роки я навчалася та працювала у Києві. Навчаюся на журналіста у ТНУ ім. Вернадського. Навіть не віриться, що вже на останньому курсі. Чітких планів на майбутнє не маю, війна змусила мене жити лише сьогоднішнім днем. 

Зараз я знаходжуся у Німеччині. Ходжу на мовні курси, навчаюся. Та все ж думками постійно вдома, в Україні. Як вже зазначала, живу постійно лише сьогоднішнім днем і все чекаю, коли зможу повернутися.

Можеш пригадати, де ти була за кілька днів до початку війни, яка була атмосфера тоді навколо? Чи говорили люди із твого близького оточення про можливий наступ росії вже найближчим часом, чи більше так далі жили своїм життям? 

Пам’ятаю, як часто обговорювала зі своїми родиною, друзями те, що “щось” може бути. Особливо усі почали перейматися, коли незадовго до повномасштабного вторгнення з України виїжджали різні депутати, олігархи, іноземні консульства почали повертати своїх послів. Це, звичайно, наштовхувало на певні думки. Навіть зараз згадую, як 23-го я була в Києві, а моя родина в Херсоні, і я розмовляла зі своєю мамою ввечері телефоном, і ми обговорювали цю тему. Я їй казала зібрати свою “тривожну валізку”, вона казала мені те ж саме. Та все ж, я не хотіла навіть вірити у те, що можлива війна, а тому вранці 24-го я зустріла свою валізку напівпорожньою.  

24 лютого починається велика війна, які були думки у тебе на той час? Про що казали близькі та рідні з Херсону, чи думали про таку швидку окупацію міста, яку ми всі споглядали наживо? 

Я прокинулася вранці від дзвінка мами. Я не розуміла, що відбувається, чому вона мені телефонує так рано. “Спиш?”. “Так, будильник тільки через 10 хвилин задзвонить, а що?”. “Усю країну бомблять. Почалася війна”. Важко описати ті емоції, що я тоді відчула. Гадаю, майже неможливо. Усе тіло починає трясти, з’являються сльози, всередині тебе починає жерти невпинна паніка. Я встаю та йду до тієї своєї валізки, яку я так і не зібрала. Тремтячими руками, у стані, близькому до панічної атаки, починаю збирати хоч якісь речі та швидко починаю усвідомлювати: я не розумію, що я роблю, що це за речі у мене в руках, що взагалі відбувається. 

Моїй родині не пощастило  так — прокинутися від телефонного дзвінка. Моїх батьків і молодшу сестру розбудив гул винищувачів над будинком і вибухи на аеродромі, недалеко від якого ми живемо. 

Найстрашніше для мене на той момент було бути окремо від моєї сім’ї. Я не розуміла, що мені робити: бігти на потяг до Херсона, чи залишатися в Києві. Я не знала.

Пам’ятаю, як у перші дні повномасштабного сиділа 24/7 у новинах (як і всі українці). Читала про Херсон. Я слідкувала за кожним постом і просто передавала батькам: “Росіяни вийшли з Криму”, “Вони вже в області”, “Вони вже в Каховці”, “Вони зайшли в місто”, аж доки рашистські БТРи не почали роз’їжджати під вікнами мого рідного будинку. 

Ми не знали, що буде з Херсоном. Про окупацію, тим паче таку довгу, навіть думати не хотіли. Думали лише про одне — дожити до завтра. Я думала про це, ночувавши у підземній стоянці, моя родина — у підвалі будинку. 

Херсон, залізниця, фото з особистого архіву

Коли російські війська зайшли до Херсону, вже на початку березня по суті окупували місто і встановили там свою “владу”, можеш пригадати, як переживала ці події і як це переживали твої близькі, друзі з Херсону? Взагалі, яка була тоді атмосфера у місті, що зненацька опинилось під окупацією? 

Я не знала, як реагувати на російські ганчірки по всьому місту. Напевне, навіть не могла уявити собі, що моє рідне місто буде жити в окупації не один місяць, Батьки часто були без зв’язку, а коли вдавалося поговорити, то все розповідали дуже коротко та сухо. Гадаю, переймалися, що усі розмови можуть прослуховуватися. Усі їхні дні проходили спочатку у сховищі, а трохи пізніше у коридорі. Батько виходив лише за продуктами, та мати навіть тоді надзвичайно переймалася про нього, тому що рашисти могли у будь-який момент підійти, скрутити та забрати у невідомому напрямі. 

Мій батько виходив на мітинги. Саме ті перші мітинги херсонців, ті надзвичайно масштабні мітинги, не лише у самому місті, але й по всій області, навіть у найменших селах. Тоді ми ще думали, що орки тут надовго не затримаються. 

Мешканці Херсону на мітингах проти російської окупації

Що найбільш запам’яталось з розповідей батьків, друзів з Херсону про перебування міста під окупацією? Якісь моменти, історії, випадки російської жорсткості, чи ненависті до українців, чи можеш таке згадати? 

Найбільше запам’ятався випадок, коли рашисти викрали близького друга нашої родини та катували його декілька днів. Зламали ребра, було багато інших травм. Не знаю навіть, якою була причина цьому та чи була вона взагалі. Жахливо, проте такі викрадення були явищем частим для тогочасного Херсону. Неможливо дивитися без сліз та величезного суму на ті численні місця, де катували українців, які сьогодні, після вивільнення з окупаційного гніту, знаходять і знаходять. 

Пам’ятаю, як мама розповідала, як вони одного разу прокинулися від надзвичайно голосних звуків. Під під’їздом стояв БТР. Виявилося, це рашисти вибивали двері у сусідів, хотіли провести черговий обшук. Тоді у них був список “партизанів”, колишніх військових, поліціянтів та інших. От і тоді, рашисти їздили за цими адресами, вибивали двері та шукали невідомо що. 

Пам’ятаємо, місто було під вкрай жорстким російським режимом впродовж багатьох місяців. Як вдавалось спілкуватися зі своїми рідними, чи працював там інтернет взагалі, яким був зв’язок? 

Часто не було світла, про Інтернет і мобільний зв’язок тим паче мовчу. Українські лінії зв’язку майже відразу відрізали, а російські сімки батьки брати не хотіли принципово. Я не знаходила собі місця, коли не вдавалося хоча б раз на день поспілкуватися, почути, що у них все добре. Батько ще й намагався працювати у таких умовах. Він працює у громадській та благодійній організаціях. Мій батько справжній герой для мене. Волонтерити, працювати на благо країни, допомагати усім, чим міг, та ще й під окупацією та постійним ризиком — це дорогого варте. 

Херсон з самого початку окупації був одним із тих небагатьох міст, що весь час знаходився в центрі уваги. Весь час був у фокусі. Новини з міста виходили доволі часто, було помітно, що люди з опублікованих відеоматеріалів так і мріяли вже нарешті здихатись ненависницького російського окупанта. Виходили на протести, говорили “ні” рашистському режиму.

Як ти власне отримувала новини про рідне місто: це були рідні, медіа якісь, типу Суспільне Херсон, звідки брала всю цю інформацію?

Я читала в основному Телеграм-канали. На той момент вони були для мене найшвидшим способом отримати інформацію. Родина, друзі, знайомі боялися розповідати про те, що відбувається у місті. Максимум могли написати у повідомленнях, а потім відразу видалити їх. Телефоном спілкувалися шифрами та натяками. 

Як складалось життя батьків після цієї окупації, чи вони залишились, чи переїхали кудись? Якщо виїжджали, то як складно це було, які перепони були на шляху?

Моя мати та сестра виїхали з Херсону навесні. Батько не хотів виїжджати, він залишився вдома із кішкою. Залишився допомагати моїм бабусям і дідусям. 

Заплативши 500 доларів перевізнику, мама та сестра доїхали до Одеси. Важко й уявити, як тяжко їм тоді довелося. Вони виїхали вранці та майже вночі доїхали до Одеської області. Ночували у дитячій лікарні, потім вранці поїхали до Львова, а звідти численними потягами до мене — у Німеччину. 

Не так давно виїхав і мій батько із кішечкою. Гадаю це були найважчі дні для нього. Сам він їхати не хотів — чоловіка призовного віку, який їде один, майже стовідсотково не випустили б. Тому він безплатно вирішив підвезти декількох людей. Наступні декілька днів він провів у пеклі: у постійному стресі, за кермом, майже не ївши нічого. Ночували вони декілька раз просто неба, у машині. А потім ще й на батька чекала довга дорога через усю Україну. 

Пам’ятаю, як батьки розповідали про свої почуття, коли зустріли перший український блокпост. Казали, що навіть повітря було просочено свободою та такими щирими щасливими емоціями. 

Коли Херсон було звільнено, і заголовки типу “Херсон знову під контролем України”, без перебільшень, облетіли весь світ, які в тебе були емоції? Про що думала найбільш в той день? 

Спочатку я просто не вірила. Я читала усі ці новини та просто не знала, як реагувати. Війна розучила мене радіти відразу. Я не знала, чи Херсон повернули вже назавжди, чи ні. 

Усвідомлення прийшло на наступний день. Тоді моя безмежна радість вилилася сльозами щастя. Я почала дійсно усвідомлювати, що той момент, на який ми усі чекали ще з початку повномасштабного вторгнення, нарешті настав. Важко було дивитися усі ті відео, які були відзняті у місті, коли люди неймовірно радісні, святкують, дякують нашим військовим, плачуть і сміються. Це був дійсно такий переломний момент для мене, та й гадаю для усіх херсонців. 

Фото після звільнення Херсону

Тепер, вже коли Херсон під українським контролем, чи є в тебе бажання приїхати назад додому, чи думаєш про таке взагалі зараз? Так, зараз дуже складна ситуація, росіяни обстрілюють місто постійно, але, можливо, одного дня, коли вже не буде такої загрози обстрілів, хотіла б повернутись на рідну землю? 

Звичайно, хочу повернутися. Думаю про це кожен день. Тут, за кордоном, не те життя, до якого я звикла та яке я так люблю. Не знаю навіть, коли я зможу повернутися. Проте вірю, що цей день обов’язково колись настане. Не можу навіть уявити ті емоції, які я відчую, побачивши знов батька згодом 9 місяців тяжкої розлуки. 

Краса Херсону

В ці передноворічні дні в нас є традиція загадувати певні бажання, так, що хочеш втілити в життя вже наступного року. Чи маєш такі бажання на 2023 рік?

Бажання маю лише одне та воно відоме усім. Хочу повернутися додому, знов обняти батька, обняти свою кицюню, зайти знов у свою рідну квартиру, погуляти по своєму парку біля дома, не плакати кожного разу, як чую про Україну. Так мало потрібно для щастя, і одночасно так надзвичайно багато.