Не забути, як дихати

Коли я спогадами занурююсь в той день, 24 лютого, то мені важко стримувати емоції, як і всім українцям. Ця дата назавжди в моїй пам’яті буде позначена кольором крові. Я досить добре пам’ятаю свої кілька днів до початку війни, вони були особливо яскраві і наповненні життям, а не простим існуванням з сірим кольором. Ще на кухні ми жартували, що війна у XXI столітті не є можлива, що бісове міжнародне право існує не просто так, що цей світ не допустить такого … 

23 лютого моя мама вирішує поїхати до нашого рідного міста на лікування, а я залишилась на ніч з молодшим братом і сестрою. Уже ввечері у мами був потяг, а зранку 24 лютого я прокинулась від дзвінка хлопця, де він промовив тільки: «Варя, прокидайся, збирай речі, почалася війна». Мене охопила неймовірна паніка, я втратила себе і загубилась у потоці новин, які нічого не пояснювали, не писали. А я шукала пояснення, хоч щось, але новини видавали рівно те, що знала і я. Мені не можна було втрачати себе, адже на перелякану мене дивилися ще двоє маленьких пар очей, які ніхто більше не захистить. Я опанувала себе заради них, згодом прийшов батько і стало легше. Цілий день ми читали новини з татом, спускалися у підвал з маленькими дітьми, плакали, намагалися не показувати паніку, піднімалися додому лише за їжею. Поки я годувала супом менших, тато складав перекуси нам у підвал, і ми знову спускалися у темні, холодні стіни. Лише о 22 годині вечора ми вирішили вже не спускатися у підвал, а лягти спати, але заснути так нікому і не вдалось. Дуже часто я панікувала, кожні дві години перевіряла новини, адже саме ввечері 24 лютого окупанти були на Оболоні у Києві, тоді було незрозуміло, чого очікувати. Зранку 25 лютого ми і далі спускалися у підвал, але я вже була з чітким розумінням того, що потрібно шукати квитки і їхати з Києва до рідного міста. Ніяких квитків вже тоді не було, тож вирішили їхати на вокзал і намагатися зайти в евакуаційний потяг. Чотири людини, 5 хвилин, одна валіза і повне нерозуміння, які речі брати, а головне – як довго ми їхатимемо. У повному хаосі і тривозі побігли на евакуаційний потяг, де була неймовірна кількість людей, які хотіли, як і ми, врятуватись. Шалений натовп був біля кожного вагону. Нам вдалося увійти у вагон, наше маленьке купе вміщувало 14 людей та різних домашніх тварин. Насправді нам сильно пощастило, бо було де сидіти. Ми з татом сиділи, на мені лежала 3-річна сестра, і десь збоку притулився 9-річний брат. Вночі зник зв’язок через велике навантаження системи, і я намагалася надіслати бодай одне повідомлення мамі, але воно надійде лише через 2 дні. Нарешті, діставшись рідного міста, ми мали змогу трішки відпочити і прийти до нормального стану. Тут, у нашому місті, було спокійно і воно нагадувало нам ще вчорашнє мирне життя, адже на той час тут не було ні сирен, ні вибухів – нічого, що нагадувало б про війну. Та спогади про сирени і влучання по місту, свист ракет, разом зі страхом за брата і сестру, підвал, і повним нерозумінням – це все вже є частиною мене, з якою просто потрібно навчитися жити і не забути, як дихати.