UA
EN
Ця історія про Надю Тімрову, студентку першого курсу університету зараз, а минулого року – ученицю одинадцятого класу. Надя ділиться історією виїзду з рідного міста, життя в Франції та повернення в Україну.
— Розкажи про своє життя перед початком повномасштабного вторгнення.
— Мене звати Надя, я з міста Черкаси, в минулому році я навчалась в 11 класі і тоді значну частину мого життя займала підготовка до випускних іспитів. Я тоді мріяла про вступ у ВУЗ за кордон, прикладала багато до цього багато зусиль. Через це я відкладала все, що хотіла би зробити «на потім» : усі поїздки, плани, місця, де хотіла б побувати. Тоді мене всі знайомі питали : нащо так? Казали не перебільшувати значення іспитів. І я намагалась дослухатись до їхніх порад. Минулої осені у мене дуже змінилось коло спілкування, і всі ці люди так чи інакше займались музикою. Я часто ходила в філармонію на концерти, слухати оркестри, просто до друзів. Один з моїх товаришів працював до повномасштабного вторгнення в музичній школі, я приходила послухати до нього музику, і навіть трохи навчилась грати на барабанах. Я їздила щомісяця до Києва, їздила в Одесу. У мене були друзі в Києві та Одесі.
— Розкажи, будь-ласка, до яких іспитів ти готувалась, куди ти хотіла вступати?
— Я готувалась до іспитів з Історії України, Англійської мови, Математики, Української мови та літератури. Окрім варіанту вступу за кордон, я розглядала можливість вступу на філологію в Київ. Взагалі, я мріяла займатись теоретичною лінгвістикою, але в Києві цього факультету не було, тому я вирішила обрати філологію.
— Ти була тоді щасливою?
— Ну в той момент не знаю, але зараз, коли я згадую ті часи, то так, стовідсотково так.
— Якими були твої останні тижні перед 24 лютого?
— За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення, я питала у всіх знайомих, чи на їхню думку буде війна. І всі казали, що ні. І я, в принципі, тоді заспокоїлась. Я була впевнена, що в такому маленькому місті як Черкаси нічого не може бути. Хоча Київ і не маленьке місто, але я думала, що там також нічого не може бути, не кажучи вже про Чернігів. Думала, що якщо щось і почнеться, то можливо в Харкові, десь, ближче до східного кордону. Але ніяк не в центральній Україні. Звісно, я переживала, але мене всі заспокоювали. Я читала тоді новини тричі на день, щоб хоч щось розуміти і знати чого очікувати. Вечорами, коли мене накривала паніка, я могла годинами перечитувати по кілька разів одні і ті ж самі статті на тему політичної ситуації.
Так дивно, але більшість моїх знайомих тоді не вірили в те, що може початись війна. Були лише одні друзі сім’ї, які навіщось собі закупили касок, спортивні чоботи, свічок, ліхтариків, якесь обладнання на купу грошей, для нас це був якийсь сюр. Ми жартували тоді про те, що, мовляв, навіть якщо розпочнуться воєнні дії в Черкасах, що ти робитимеш зі своєю каскою?
— Яким було твоє 24 лютого?
— 23 лютого моя мама вилетіла в Будапешт. Вона мусила летіти 24, але буквально за декілька днів до вильоту її рейс перенесли на ранок 23. Тоді ще з 23 на 24 мені наснилось, що в Харкові в будинок потрапила ракета. Я сама ніколи ще не була в Харкові, але у мене біля Харкова живе хороша подруга, і, звісно, я за неї переживала, можливо, тому мені наснився цей сон. Я прокинулась в холодному поту о п’ятій ранку. Вирішила вже не заходити в телефон, лягла назад спати: сьогодні ж в школу. Коли прокинулась, вдруге зайшла в інстаграм, і перше, що побачила – звернення Зеленського. Я покликала бабусю, і кажу їй: «Ба, почалась війна», — вона мені відповідала : «І шо?» В обід я написала подрузі, що живе в Харківській області, в місті Вовчанськ. Вона розповіла мені, що в місто без опору зайшли російські танки і вивісили російські прапори. Я тоді ще подзвонила своєму другові, щоб сказати що почалась війна. А він спав, і в дрімоті відповів : «Окей, подзвониш коли закінчиться».
— Що ти тоді відчувала ?
— В перші дні я дуже боялась, але не хотіла це нікому показувати, не хотіла поширювати паніку. Мабуть, люди все ж таки відчували мій страх, тому що часто говорили мені в той день : «Та ладно, чого ти переживаєш, все буде добре». І я відсміювалась у відповідь : «Да, звісно, все буде добре, я не переживаю», хоча переживала.
— Чого ти тоді найбільше боялась?
— Я боялась, що почнуться проблеми з логістикою, зі світлом, з їжею. Я боялась, що тут неможливо буде жити, що все зупиниться. Я боялась за своїх знайомих, з Одеси, з Харкова. У мене була подруга, яка переїхала з Маріуполя в 14 році, але в неї там залишалися бабуся і друзі. Вона розповідала про 17-річну подругу, яка загинула в цьому році. Це так страшно – вона буквально мого віку.
— Чи планували ви з сім’єю кудись виїжджати?
— Ні. Але так вийшло, що мама була за кордоном, коли все почалося, вона дуже переживала за мене і просила мене приїхати до неї. Я виїжджала з маминою подругою до Румунії. Вона забрала з мене Черкас, ми доїхали до Чернівців, там переночували і вже 27 лютого я виїхала з України. З мамою ми зустрілися 28 лютого в Румунії. У неї є двоюрідна сестра, яка живе в передмісті Парижа. Коли вона дізналась що ми за кордоном, то одразу купила нам квитки на літак і сказала нам приїжджати до неї. 5 березня я вже була у Франції.
— Ти можеш зараз згадати, що ти відчувала в ті перші дні?
— Мабуть, вину. Мій двоюрідний брат залишився вдома в Черкасах, багато моїх друзів і родичів залишилось в Україні, а я поїхала, хоча й не хотіла.
— Яким було життя в Франції?
— Я жила у Франції з березня по серпень. Пішла в французьку школу, там система навчання зовсім не така як у нас. У них дуже довгі перерви, і це було для мене так дивно. Найважчим для мене було те, що там немає нікого, з ким можна поговорити. Якби це дивно не звучало, але почуваєшся самотньо, хоча і живеш у будинку повному твоїх родичів. Ми з ними їздили на берег океану, в Нанти, і я пам’ятаю як сиділа на пляжі і дивилась на підлітків, які грали в волейбол. Мені тоді стало так сумно: я ж такий же підліток як і вони. Я ж зараз так само би могла гуляти з друзями в Одесі. І хоча я теж познайомилась там з французькими однокласниками, але це було зовсім не так, якби могло бути з моїми друзями. Там було важко також тому, що навколо ніхто не говорить англійською, лише французькою.
— За чим ти найбільше сумувала?
— За людьми. Для мене це найважливіше – мати поруч з собою тих, кого люблю. Саме тому я так хотіла повернутись в Україну, хоча мені пропонували залишитись там навчатись. Це так смішно: я все життя казала, що хочу поїхати з України, куди завгодно, якщо з’явиться хоч найменша можливість. А потім, коли ця можливість з’явилась, я зрозуміла, що ні, я не почуваюся тут комфортно. Що я буду тут робити? Тут інша мова, інший менталітет, інші люди, я зрозуміла наскільки мені добре вдома, в Україні.
— Коли ви вирішили повертатись в Україну?
— Моя мама завжди знала, що хоче повертатись додому. Я теж. Мене тітка дуже вмовляла лишатись у Франції, але я так хотіла додому. Це було б так дивно — зостатися там без близьких. Я тоді ще хотіла вступати на філологію, і, звісно, в Франції, я б не змогла цього зробити. Єдине, що мене тоді трошки підкупало – це неймовірна краса Парижа, але залишитись в Парижі означало б також обтягувати маму оплатою за моє проживання там, але це більш другорядна причина. В першу чергу я хотіла бути поруч з тими, хто для мене важливий, а всі ці люди були в Україні.
— Ти не жалкуєш про те, що повернулась до України, поки тут досі триває війна?
— Ні. Взагалі ні. Я не уявляю, як би я зараз жила в Парижі, я мусила б влаштуватись на роботу, у мене б не було рідних. Насправді тут дуже комфортно жити, тут ти почуваєшся вдома, тут тебе розуміють люди, ти можеш бачитись з сім’єю частіше ніж на свята. Всі підлітки дуже різні, і я рада, що я тут з такими ж придурками як і я (сміється).
— Як тебе змінив досвід цих подій?
— Я подорослішала. Отримала багато нових знань, і я кажу не про ті знання, які ми здобуваємо в школі, ні. Я стала більш самостійною. Я робила помилки і вчилась їх виправляти. Але в той же час я познайомилась з деякими класними людьми, наприклад моя троюрідна сестра з Франції, з якими спілкуюсь досі.
Також, будучи у Франції, я вирішила вступати на іншу спеціальність. Та діяльність, якою я хотіла займатись, теоретична лінгвістика, може бути пов’язана з програмуванням. Крім того, поки я жила в Франції, я багато про що думала. Теж думала про те, що лінгвістична спеціальність менш практична, ніж технічна. До того ж, я до останнього не була впевнена, коли повернусь в Україну, але хотіла вступати до українського ВУЗу, хоча б на заочну форму навчання, а на філологію вступити заочно було неможливо.
Я нещодавно думала про те, що незважаючи на все те хороше, що зі мною сталось у Франції, я б без вагань відмовилась від цього. Так, для мене це був корисний досвід, моє життя в передмісті Парижу було неймовірно цікавим, але я одна з небагатьох, кому так пощастило. Ця війна зруйнувала тисячі домівок, зруйнувала міста, зруйнувала людські життя, і я б залюбки відмовилась від всього прекрасного, що відбулось зі мною, аби 24 лютого всі люди пішли займатись своїми справами. Я б віддала за це душу.
— Якою ти бачиш Україну після війни?
— Я мрію про свято перемоги, яке було б ледь не масштабнішим ніж День Незалежності. Щоб усі люди гуляли своїми містами і раділи. І як би це дивно не звучало, я хочу щоб люди знову сперечались про політику, обурювались і злились через недостатні пенсії чи зарплати. Тому що, якщо всі будуть нарешті гризтись через проблеми всередині країні, я буду знати, що всі повернулись в звичний ритм життя.
— Дякую тобі і Слава Україні!
— Героям слава!