UA
EN
Херсон рашисти окупували на другий тиждень великої війни. Зараз ЗСУ продовжують контрнаступ і крок за кроком звільняють території від ворогів. У тому числі вже почалося звільнення Херсонської області, яка вже понад сім місяців знаходиться в окупації.
Українці — справді безстрашна нація. Люди почали давати ворогам відсіч одразу, як ті ступили на їх землю. Вони збиралися на мітинги під обстрілами, вистрибували з українськими прапорами на російські танки, скандували «Дамой» та ігнорували точки роздачі гуманітарної допомоги від росії. Саме такий героїчний образ цього міста склався в більшості українців. Втім, окупанти не покинули місто. Тепер там висять російські прапори, а в магазинах — російські товари. Багатьом людям вдалося виїхати, але є багато тих, хто залишився.
32-річна Олександра жаліється, що люди не розуміють складність ситуації, яка склалася в її місті. «Мене часто питають, чого я жаліюся, живучи в Херсоні, мовляв, у вас там, навіть, тривог немає. Так, сирени справді не виють, але так само в нас немає «зелених коридорів» чи гуманітарної допомоги населенню», — каже жінка.
Місцеві кажуть, що більшість продуктів привозять із Криму і продають у 3 рази дорожче. «Майже всі магазини закриті, купити нічого. Люди відчувають себе, наче в клітці. На вулицях усі люди, які залишилися, роблять стихійні ринки, щоби заробити хоч якісь гроші. Але насправді людей залишилось дуже мало. Місто спустошене», — сумно визнає Олександра.
Жінка із району міста, яке називається Острів. Щоби добратися туди з найближчого працюючого магазину, їй потрібно пройти пост російських військових. «Вони перевіряли все — телефон, документи та навіть особисті переписки, — каже Олександра. — Тому телефон обов’язково потрібно «почистити» перед виходом на вулицю. Якщо побачать десь українську символіку чи ще щось — заберуть до фільтраційного табору. А звідти не всі повертаються. Таке відчуття, що всі забули про наше місто й допомоги нема звідки шукати…».
30 квітня в Херсоні пропав інтернет та мобільний зв’язок. Відрізані від світу, ми жили так до 4 квітня. «Тоді телефони можна було використовувати хіба, щоби глянути, котра година. Родичі турбувалися, дзвонили, а ми навіть не могли повідомити, що живі».
38-річний Костянтин також живе в Херсоні. Він каже: люди в місті зрозуміли, що таке війна ще в ніч на 24 лютого. Бої на Антонівському мосту було добре чутно. «Тоді всі сиділи в підвалах. Зараз ми далі чуємо вибухи, але вже всі звикли», — каже він.
Чоловік показав спеціальний пропуск, який використовують для проїзду Херсоном та по області. «Що примітно, оформлення документа здійснюється мовою окупованої території, тобто українською, — говорить Костянтин. — Щоправда, немає імені та прізвища коменданта. Звідки й навіщо там штамп Херсонської міськради, не знаю, нормального пояснення поки що немає. Пересуватися можна й так, але такі папери спрощують проходження блокпостів, пускають без черги. Це також менший ризик обшуку або тебе зовсім не обшукують».
Місцеві кажуть, що окупанти ходять всюди й почувають себе як вдома. «Вони проникають у під’їзди та роблять мітки на квартирах і поверхах, де ніхто не живе. Наприклад, це можуть бути сірники у дверях чи замкових свердловинах, — продовжує розповідати Костянтин. — Є просто мітки на стінах, як це було в 90-х, якщо, наприклад, не житловий цілий поверх. Я не можу з упевненістю стверджувати, хто це робить і навіщо. Можливо російські для перепису, що вони анонсували. Може бути «домушники», які вирішили скористатися ситуацією і зневажити. У всякому разі всі ці мітки краще зафарбовувати».
Ярославові 46 років, він із дружиною мешкає в Скадовському районі Херсонської області. «У людей уже немає грошей, вони не мають на що жити, — жаліється чоловік. — Ціни дуже високі. Крамниці працюють, але їх можна порахувати на пальцях, тому всі йдуть на ринок. Пенсії всім людям виплачують від України, і це тішить. У моєї бабусі немає банківської картки, але вона отримує гроші на пошті».
Гуманітарну допомогу зараз ввозять тільки окупанти, але місцеві переконують: майже ніхто її не бере. «Хіба літні люди, які справді не мають що їсти. На початку війни наші возили допомогу, то всі бігли за нею як на свято», — пригадує Ярослав.
Чоловік працює в Миколаєві, тож змушений час від часу долати 11 постів окупантів, щоби дістатися до місця роботи. «Боїмося їхати, бо не всі доїжджають. Деяких забирають із невідомих причин, і що з ними далі роблять, — ми не знаємо, — каже він. — На блокпостах перевіряють документи, телефон, у мене перевіряли татуювання на тілі. На виїзді з міста перепитують прізвище по декілька разів, питають тебе, служив чи не служив, чому, хто в сім’ї служив. Якщо відповідаєш, що не знаєш, погрожують, мовляв, може ближче поспілкуємося, то згадаєш?» Це страшно».
Ярослав визнає: люди залякані, проте окупанти намагаються із ними «подружитися». «Один рашист на пості дав моєму малому племіннику цукерку. Ми відійшли на кілька метрів і дитина її викинула». Чоловік каже, що найбільше, чого зараз усім хочеться, — жити в спокої. «Зараз чутно вильоти, вибухи, цілими днями щось гримить, а тривоги немає! Людей забирають, по будинках ходять, у нас три рази були. Прийдуть, подивляться та й ідуть. А сусіда от відвезли кудись, і він досі не повернувся», — розповідає Ярослав.
Попри те, що їхньому життю щодня загрожує небезпека, люди не хочуть покидати рідне місто. Вони кажуть: «Тут страшно, але тікати нікуди не збираємося, бо Херсон — це Україна!»