UA
EN
Микола знаходився в Чернігові, коли місто було в облозі, він продовжував працювати в медичному центрі, попри спроби окупантів заморити холодом і голодом жителів цього міста. Ця історія про людяність, відповідальність та відданість своїй роботі.
Добрий день, розкажіть про своє життя до початку повномасштабного вторгнення
Я працював технічним директором в медичному центрі в місті Чернігів, там і працюю досі. Наш центр спеціалізується на процедурі позаниркової очистки крові – гемодіалізу. Більшість наших пацієнтів потребують лікування протягом усього життя, а сама процедура гемодіалізу займає кілька годин. В мої ж обов’язки входить підтримка роботи центру, тобто я відповідальний за постачання розхідних матеріалів, використання центром електроенергії, води, тощо.
Як ваше життя та обов’язки на роботі змінилися з початком повномасштабної війни?
Коли почались бойові дії, наш центр продовжував роботу. Деякі пацієнти та персонал евакуювались в перші 2-3 дні після 24 лютого, але тих, хто залишився, потрібно було лікувати. Після 24 лютого у нас залишалось близько 70-ти пацієнтів та персоналу. Наш медичний центр – двоповерховий, але тоді ми прийняли рішення перенести більшість ліжок у підвальне приміщення і деякі на перший поверх. Пізніше у місті почалися проблеми з водою та електропостачанням, тоді спочатку пацієнти, а згодом і медичний персонал тимчасово переїхали до підвального приміщення центру. Залишались жити в центрі члени персоналу, почали там жити вже з 2-3 доби після 24 лютого. Хтось просто зранку виходив на роботу і вирішував вже не повертатись на ніч додому, хтось все ж з’їздив ще раз – забрати теплі речі, предмети гігієни, тощо. Деякі пацієнти залишались жити в своїх домівках і приїжджали в центр на лікування, декого ж доводилося забирати з дому самому, а потім відвозити назад, – люди боялися виходити з дому під обстрілами. В підвалі центру жило близько 60-80 осіб. Цих людей треба було якось зігріти і чимось прогодувати.
Якими були перші дні війни?
Вже з першого дня повномасштабної війни російські солдати були під Черніговом. Першого дня, пам’ятаю, ми з хлопцями сиділи на околиці міста і моніторили ситуацію, коли почули звук гусеничної техніки. В цьому місці добре видно дорогу, було помітно, що танки їдуть на великій швидкості, тобто, скоріш за все, це не наші. Я вирішив поїхати за ними, коли під’їхав ближче, зрозумів, дійсно не наші. Вони ще й їхали по GPS-навігатору, зрозуміло, що точно не місцеві. Я їхав за ними хвилин 15, вони проїхали через усе місто, дістались села Киїнка, що під Черніговом. Я ж повернувсь назад у місто, знайшов наших військових, повідомив їм, скільки було танків і куди вони рухались. Потім, коли вже повернувся на роботу, то чув, як в тому напрямку працював наш «Град». Думаю їх десь там і «наздогнали».
Біля нашого центру було три прильоти. Всі вікна, звісно, повилітали, рами погнуло. Одного разу, якраз пацієнти виходили палити, а через чотири хвилини, тільки-но вони спустились в підвал, прилетіло. То вже, як кажуть, Боженька допоміг.
Як ви підтримували роботу медичного центру, поки місто знаходилось в облозі?
Медичний центр в Чернігові в якому працює Микола, березень 2022
Як я вже казав, тоді в підвалі центру проживало багато людей. Вони майже не виходили на вулицю. І всім цим людям треба було щось їсти. І хоча забезпечувати їжею пацієнтів не було одним з моїх прямих обов’язків до війни, в тих умовах, я не міг робити щось інше. Треба розуміти, що місто було в оточенні і під постійними ворожими обстрілами, люди просто боялися вийти з підвалу, не кажучи вже про те, що більшість магазинів не працювали. Тоді я, раз на два-три дні, виїжджав у місто за продуктами. Зазвичай, брав з собою трьох співробітниць, кожну з них відвозив в різні магазини, в яких ще залишались продукти харчування. Одну залишав в чергу біля магазину з їжею, другу в чергу за водою, соками тощо, третю – в чергу за хлібом. Зв’язку по місту тоді вже майже не було, зідзвонитись було практично неможливо, але повідомлення все ж таки доходили. Таким чином, ми домовились щоб вони писали мені, що вдалося купити, а що – ні, і я тоді їхав в віддалені райони міста, де було менше людей і де було легше щось купити. Потім я їх підхоплював, і ми їхали назад, до центру. Також ми забирали всю їжу, яка лишалась вдома і привозили її на роботу. Так і прожили 24 доби.
З водою було простіше: поки було світло – то була й проточна вода, перебої вже почались пізніше. Коли почалися перебої зі світлом – опалення також зникло. Щоб зігріти людей, ми привозили пледи, покривала з дому: як пацієнти, так і співробітники. Підлогу обкладали матами, щоб наче сидіти не на сирому.
Теж згадується одна цікава історія. У мене є співробітниця, і коли почались бойові дії, я її відвозив на роботу і з роботи, тому що маршрутки не їздили, а вона жила за містом. Коли до того села, де вона жила, підійшли росіяни, я вже не зміг її відвезти додому, відвіз в село Новоселівка, де жили її батьки. Але те село теж було під постійними обстрілами росіян: 7 днів вона прожила з батьками в підвалі. Я з нею регулярно зідзвонювався, питав, як її самопочуття. Коли зрозумів, що під постійними обстрілами вона не справляється вже морально, вмовив її евакуюватись. Завдяки допомозі волонтерів я зміг проїхати в село Новоселівка і вивезти її, а її батьки тоді відмовились виїжджати. Через дві доби росіяни зайшли в село і почалася зачистка мирного населення, і ми просто боялись за те, щоб їх не викрали чи не вбили. Тоді вже не стояло питання про те, чи хочуть евакуюватись її батьки, стояло питання, як їх евакуювати. Ми вирішили їхати за ними. На блокпосту наші хлопці не хотіли нас пропускати, казали: « відсотків 99% ймовірність, що вас там повбивають», але дівчинка настояла на тому, щоб все-таки потрапити в село: показувала свою прописку, називала вулицю і просто дуже просила, щоб нам дозволили проїхати. Зрештою, нас перехрестили, сказали: «Бог вам в поміч», – і пропустили. Нам вдалося евакуювати її батьків і хрещену. Не знаю, як ми так безпечно виїхали звідти, адже село постійно обстрілювали. Чи пощастило, чи доля така. От, до речі, наступного дня, о четвертій ранку, і подвір’я її батьків, і подвір’я хрещеної були знищені. Ми їх трьох з того світу, скажімо так, витягли.
Як проходила евакуація до міста Черкаси?
З початком прильотів по енергетичній інфраструктурі стало зникати світло. Могло не бути світла два дні, а потім два дні було. Пацієнтів доводилося лікувати навіть вночі – коли саме було світло. Я дзвонив до працівників (енергетичної сфери ‐ ред.), мусив моніторити ситуацію, дізнаватись, коли після прильотів знову зможуть подати світло і воду. Після одного з прильотів мені сказали, що світла не буде ще дуже довго, тоді було прийнято рішення евакуювати максимальну кількість пацієнтів та медперсонал з міста. Це була середина березня, місто було в повній облозі, виїжджати з нього було дуже небезпечно: шляхи виїзду обстрілювали росіяни. Ми чекали 5 днів, щоб можна було безпечніше виїхати з міста. Тоді обласна адміністрація надала нам шість автобусів для евакуації пацієнтів та персоналу нашого центру, а також для евакуації пацієнтів з першої міської та обласної лікарень, усього 117 осіб.
Автобуси почали приїжджати близько дев’ятої. В перших трьох ми розмістили наших пацієнтів з медичним персоналом, в інших трьох – пацієнтів першої та обласної лікарень. Потім нас зібрали в точці, де збирали всі евакуаційні рейси з міста, і однією колоною ми поїхали на Київ. Від Чернігова до Києва – трохи менше 150 кілометрів, це близько двох-двох з половиною годин, якщо їхати машиною. Ми ж їхали дев’ять годин. Тоді, пам’ятаю, була дуже ясна місячна ніч, і я весь час думав про те, що росіянам нас видно як на долоні. Ближче до Києва нашу колону зупинили патрульні на одному з блокпостів, сказали бути обережними далі: на дороги безпілотники скидають міни. Так і їхали. На київський залізничний вокзал ми приїхали вночі. Звідти, у нас мав бути потяг на Черкаси, але замість нього був лише потяг до Львова, стало зрозуміло, що треба щось вирішувати. Поки персонал перевіряв стан пацієнтів і надавав допомогу, я почав думати, як же нам все-таки доїхати до Черкас. Спочатку поспілкувався з місцевими волонтерами, але коли вони почули що потрібно розмістити близько ста людей за раз, при тому, що деякі з цих людей у важкому стані, сказали, що щоб щось вирішити потрібно чекати до ранку. Поки говорив з волонтерами, я мимоволі побачив рекламу потяга, який курсує до Борисполя з Києва. Подумав ризикнути, і попросив провести мене до начальника залізничного вокзалу. Мене провели, познайомили, я пояснив йому ситуацію, і на його запитання, чим нам можна допомогти, я посміхнувся і попросив надати нам потяг. Він посміявся мені у відповідь і сказав, що зробить усе можливе. Треба віддати йому належне, таки зробив все, що міг. Хвилин через сорок він підійшов до мене і сказав, що нам можуть виділити один вагон на 75 осіб і відвезти нас в Черкаси. Так якось і розмістили всіх: ті, хто міг стояти, стояв, слабші сиділи, але головне, що всіх вмістили. Ще 5 годин їхали до Черкас, а там в місті нас вже одразу чекало керівництво черкаського центру, щоб забрати пацієнтів.
Розкажіть, будь ласка, яким було життя в Черкасах після вашого прибуття до міста
Таке, життя як життя, як і будь-де. Особисто мені було занадто тихо після Чернігова. Я в той час займався волонтерською діяльністю.
В Черкасах знову з’явилась проблема з тим, щоб усіх розмістити і забезпечити їжею. Більшість наших пацієнтів були розміщені в стаціонарних відділеннях черкаських лікарень. І якщо забезпечити ліжко-місце в таких екстрених умовах міська влада ще могла, то з тим, щоб прогодувати всіх, виникали труднощі. Тоді я знову ж таки раз на два-три дні їздив закупатися в супермаркети продуктами і відвозив їх на кухні в ті лікарні, де лежали наші пацієнти. На щастя, в Черкасах продуктів харчування вистачало.
Коли ви повернулись до Чернігова?
9 травня 2022 року. В кінці березня ЗСУ вибили ворога з околиць міста та з території Чернігівщини. З того часу двічі на тиждень я їздив до Чернігова і відвозив гуманітарну допомогу пацієнтам та співробітникам, які не змогли евакуюватися. Лікарі та пацієнти почали потроху повертатись одразу після деокупації та розмінування міста. До речі, цікавий момент: більшості з тих пацієнтів, які виїхали за кордон, пересадили нирку, і вони більше не потребували процедури діалізу. Хоч щось хороше.
Як змінився Чернігів, коли ви повернулися до міста?
Місто дуже змінилось. Всі околиці, приміські села були знищені відсотків на 50-60 або ж більше. Я заїхав в мікрорайон, там стоять 12 будинків, по всім з них в якийсь момент “прилітало”. Чотири з цих дванадцяти будинків точно підлягають знесенню, інші вісім – треба дивитись, тоді ще не було відомо. Місто було розбитим, придорожні стовпи повалені, тролейбусні дроти лежали на дорозі. Але вже через півтора-два місяці його почали відбудовувати, пішов міський транспорт, люди потрохи повертались, відкриватись магазини. У місті відновлювався нормальний темп життя. В нашому центрі ми поміняли вікна, двері, і він вже сповна відновив свою роботу.
Чи могли б ви сказати що ці події змінили якось ваше ставлення до життя?
Не знаю… Хіба що одне змінилось – почав ненавидіти росіян. Також, мабуть, люди, з якими працював і працюю, стали ще ріднішими. Війна ще більше згуртувала нас. Всі розуміли одне одного з півслова. Якось стоїмо з колегою, треба їхати купити їжі, а вона, бачу, боїться під обстрілами їхати. Кажу їй : «Лишайся, я сам поїду». А вона відповідає: «Ні, я з вами». Боїться, але робить. Не знаю, що її тоді спонукало отак наражатися на небезпеку. Мабуть, розуміла, що треба. А так, все те саме.
Дякую за те, що поділились вашою історією. Слава Україні!
Героям Слава.