UA
EN
Фото з архіву Рудницької Людмили Валентинівни.
«Мені дуже прикро, але тепер ми всі сповнені сумом. Кожен із нас живе надією на краще майбутнє. Ми всі віримо в ЗСУ і те, що наш мудрий та добрий народ переможе. Усе буде так, як хочемо ми. Все буде Україна!»
— Розказувати про себе — все одно, що розказувати про українську жінку у гарному віці, яка до вторгнення російських військ прожила славне і спокійне життя. Я народилася на Овруччині, краєм, що славився партизанським рухом. В майбутньому, це місце стало частиною Чорнобильської зони. І для мене маленької, юної, дорослої, якою б не була моя мала Батьківщина — вона завжди найкраща, найсвітліша і найбажаніша.
Люблю приїздити до своїх земляків: добрих, щирих. Людей, які збирають гриби, ягоди. До людей, які працюють на гранітних кар’єрах. Але, знаєте, сьогодні все це покрито сумом. Моя Овруччина знаходиться поряд з білоруським кордоном. І коли гримить у білорусі — гримить і в Овручі, і в Народичах. Мої земляки відчувають страх за те, що закінчиться те прекрасне життя у гарному, тихому куточку Житомирщини із зеленими лісами, із чистою річечкою Жерев.
Я закінчила там школу, навчання продовжила у Коростишівському педагогічному училищі. Повернувшись до рідного села, почала працювати вчителькою. Цікавою учителькою я була. Я була і піонер-вожатою, і вчителькою співів, бо закінчила музичну школу по класу акордеону, і вчителькою малювання — вмію малювати. Я навіть була вчителькою німецької та російської мов. Це ”вчительське” в мені розросталося. Мені хотілося ще якихось незвіданих в освіті шляхів.
Я закінчила Житомирський педінститут спочатку за спеціальністю російська мова і література, потім Житомирський педагогічний університет за спеціальністю українська мова й зарубіжна література і стала викладачем Коростишівського педагогічного фахового коледжу ім. І .Я. Франка. Ви уявляєте, яке це щастя: прийти в альма-матер і стати там викладачем?
Проте, мені хотілося стати вище цього вчительського знання і я вступила до аспірантури, закінчила її стаціонарно та захистила дисертацію в університеті імені Драгоманова. Моя дисертація з методики викладання української літератури була прийнята і схвалена. І сьогодні я є кандидатом педагогічних наук.
Можливо, моїм студентам однаково хто їм викладає: кандидат наук чи просто викладач без наукового ступеня. Проте, коли я бачу своїх студентів, знаю: я — їхній друг і цікавий для них співрозмовник, я — артист, і наші заняття завжди проходять на одному подиху.
— Як вплинуло повномасштабне вторгнення рф на територію України на Вашу роботу та навчання загалом?
— Ворожі наміри страшенно змінили наше життя не на краще. Я із задоволенням заходила в аудиторію, бачила усміхнені обличчя своїх студентів. Я відчувала велику і незбагненну радість від того спілкування, яким наповнювалося моє життя. А сьогодні — це онлайн. Цей процес теж приносить задоволення, якщо його правильно побудувати. Але навчання все-одно зі смутком, тому що ми хоч і бачимо один одного, проте не відчуваємо взаємного тепла. Мені шкода не стільки моїх студентів, як першокласників. Студенти отримають свої знання і, гарно навчаючись, будуть хорошими вчителями. А ось маленькі діти, які прийдуть у школу на свято першого дзвоника, якщо прийдуть, якщо школа ця не зруйнована: чи будуть усі за партою, чи покаже їм вчителька як тримати ручку, як писати у зошиті цифри і букви? Цього задоволення вони можуть бути позбавлені. Немає школи. Є онлайн. Це вже, як кажуть, «вимушене навчання», яке виходить із сьогоднішніх воєнних буднів.
Змінилося і те, що мій син на фронті, а душа моя не на місці. І хочеться мені усім хлопчикам, усім захисникам, дорослим, навіть таким як я по віку сказати: «Тримайтеся! Ми з вами. Все буде Україна!» Люди ходять навколо, вони розмовляють, вони тішаться дітьми, але я знаю, що у всіх і у кожного перш за все в голові надія на мир; надія на те, що ми все подолаємо і повернемося до щасливого життя.
Змінилися ми, змінилося наше життя. Чи на краще? Звичайно, ні. Поки що нам всім нелегко, але згодом ми все-все відбудуємо і зробимо нашу Україну справжньою європейською державою. І тоді і освіта, і люди заживуть по-новому, по справжньому — так, як вони на те заслуговують.
— Яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення?
— Це життя в прекрасній сім’ї, де всі знають, що вони задіяні в роботі; що вони виховують дітей, адже я вже бабуся двох прекрасних онуків. Життя було таке, яке нам, людям свідомим, дорослим до вподоби. Тому що все було по-нашому: порядно, спокійно, життєстверджуюче. Що б ми не робили, ми робили це з розумом і від серця. І, напевно, у той час ми не відчували, що це було щастя. На жаль, не пам’ятаю кому належить наступний вислів, але він є у філософії: «Ось воно — просто людське щастя: ти із радістю біжиш на роботу, з радістю повертаєшся додому — і в цей час ти відчуваєш себе щасливим».
— Якими були Ваші думки щодо подальшого життя на фоні подій в Україні?
— На початку повномасштабного вторгнення ми всі дуже налякалися. Нам здавалося, що це кінець всього. Ми закривали вікна, ховалися у погріб, зі страхом слухали ту тривожну сирену, що часто звучала. Проте людський характер і людська подоба така, що ми звикли. Як це не страшно і не гірко сказати — ми звикли і до того, що в нас війна, і до того, що у війні ми теж живемо, адже жоден день нашого життя нам ніхто не поверне. Ми живемо, а значить працюємо, надіємось, допомагаємо фронту, підтримуємо наших воїнів як можемо: від телефону до волонтерського руху. Я забула вже ті перші тривожні години початку вторгнення. Я сьогодні живу інакшим життям, але воно осмислене і все ж сповнене надії. Знаю для чого живу: я хочу перемоги. Я хочу, щоб мій син повернувся додому.
— Що вплинуло на Ваше рішення залишитися в Україні?
— Україна — це той рідний дім, котрий не можна нічим замінити. Як я можу її залишити в такий тяжкий час? Я тут, бо я працювала з волонтерами. Я тут, бо я ходила в свій рідний коледж і допомагала зі вступом і набором вступників до нашого ВИШу першого рівня акредитації. Я тут, бо я допомагала своїм рідним у перші дні війни, підбадьорювала їх. По натурі я — оптиміст. Навіть проводила таку роботу підбадьорювального характеру зі своїми подругами, які впадали у відчай. Я потрібна була людям, тому я нікуди не поїхала. Я залишилася у своїй рідній домівці і, думаю, тут буду завжди.
Все, що я роблю, я роблю для блага держави, свого навчального закладу і родини. Я хто? Я — мати, я — берегиня. Вони [члени родини] біля мене. А значить, я — основа всього. Вони мене тримаються і слухають. І тому моє рішення єдино правильне. Я на своєму місці.
—Чи думали Ви вже про плани на майбутнє, враховуючи набутий досвід під час війни?
— Звичайно. Я думаю, що після перемоги, а вона буде обов’язково, я буду далі продовжувати свою роботу по вихованню патріотів України, майбутніх вчителів української нової школи. У коледжі завжди патріотичне виховання справжнього українця було на належному рівні. На роботі викладачі дають «зерно добра і правди» кожному студентові, що згодом проросте у їхніх вихованцях. Тому я планую працювати, підтримувати свою родину і, якщо можна та треба буде, я буду підтримувати будь-кого хто потребує будь-якої підтримки: фінансової чи моральної. Я люблю українців, я буду разом з ними.
— Ви також говорили, що Ви є кандидатом педагогічних наук, чи не думали Ви йти далі на доктора?
— Взагалі, я мала нагоду залишитися працювати у Києві на кафедрі української літератури в університеті ім. Драгоманова, працювати у Житомирському педагогічному університеті. Я могла б вчитися в докторантурі у Переяславі-Хмельницькому, але моє місце це — Коростишівський педагогічний коледж — моя альма-матер, вступаючи на поріг якого, кожного ранку я наповнююся силою, молодістю, радістю. Мені вистачить і знань, і якогось «високого польоту», і шанування моїх студентів. Тому, у своєму доброму віці вже не планую вступати в докторантуру. Я доктор для себе, для студентів, для рідних. Доктор душ, який несе і буде нести позитив і радість. У цьому я себе бачу, у цьому я щаслива. Ось такий я доктор, хай і не наук.