UA
EN
Вікторія Бабич, фото з особистого архіву Привіт, Віко, дуже рада тебе бачити. Розкажи, будь ласка, яким було твоє життя до початку повномасштабного вторгнення?
Привіт! Я із Черкас, минулого року вступила на перший курс Київського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «Системний аналіз». 21 рік був для мене досить важким і тривожним. В першу чергу це було пов’язано зі вступом в університет і випуском зі школи. Тоді моє життя почало кардинально змінюватись, відбувалися перехід в доросле життя, пошуки себе, сепарація від батьків. Як часто кажуть: «студентські роки – найцікавіші і найкращі в твоєму житті». Майже весь час ми навчались дистанційно, тому переважно я жила в Черкасах, але коли ми виходили на очне навчання, то, звісно, я приїжджала до Києва. Більшість свого часу тоді я присвячувала навчанню. Моїми основними хобі були читання, перегляд фільмів і, звичайно ж, прогулянки з друзями. Також я любила іноді співати, та і досі люблю. Взагалі, що тоді, що зараз, друзі відігравали значну роль в моєму житті. Ми могли з ними поговорити і про літературу, і про культуру, і про якісь особисті справи (сміється). 21-й рік і початок 22-го був для всіх нас цікавим і важким періодом в житті, мої друзі тоді переїхали до Києва і я часто приїжджала до них. Тоді для нас було все новим і ми обожнювали досліджувати це місто.
Яким був для тебе довоєнний Київ?
Це був непочатий край чогось нового.
Яким було твоє 24 лютого?
Останні тижні в повітрі відчувалася напруга. Буквально весь час ми чули новини про можливий наступ і всі, звісно, переживали. Але особисто я взагалі не вірила, що почнеться повномасштабне вторгнення. Такої можливості я не допускала. Якщо чесно, то ці останні тижні, незважаючи на всі погані новини, я жила думкою про переїзд до Києва. У мене навіть були вже всі сумки спаковані, і в п’ятницю, 25 лютого, я повинна була їхати.
Взагалі, моє 24 лютого почалося з пар. Я прокидалась того ранку тричі. Прокинулась десь о 8.20 перед першою парою, на якій у нас мав бути модуль, але перед цим мене десь о восьмій розбудила мама зі словами «Почалась війна». Першим питанням в моїй голові тоді було: «А чи будуть у нас пари?». Це так смішно, ми до останнього не знали, чи в нас буде пара, викладачка все-таки вирішила її проводити, але на неї ніхто не прийшов.
Можеш зараз пригадати і описати свої емоції в ті дні?
Шок. Єдине слово, яким я можу це описати, — «шок», ну і стурбованість стосовно модуля, хаха. Тому що тоді не було повного розуміння, що почалась війна і відбувається щось серйозне. Перші вибухи в Черкасах було чутно зранку, і я їх проспала. У нас одразу виникло питання: «А що робити з запасами продуктів? Із запасами води? Чи може щось трапитись прямо зараз? Що робити?»
Ми з сім’єю стали в чергу за продуктами і набрали технічної води.
У мене в Києві були друзі і я одразу почала їм писати і питати, як вони. Ще в Києві живе тітка на лівому березі, тоді вона також вирішила виїжджати з міста. Вона виїхала північніше від Києва, і так вийшло, що потрапила в прифронтову зону. Тітка провела там два тижні, і коли вже їхала звідти, їхня колона потрапила під обстріл.
Якщо казати про себе, то в Черкасах (місто, в якому я жила) було відносно безпечно. Місто в Центральній Україні і загрози в’їзду російських військ в наше місто не було. Ракетні обстріли були рідко.
Ви з сім’єю думали кудись виїжджати?
Ні. Звичайно, ми обговорювали це в перші дні, але одноголосно вирішили, що ми не хочемо нікуди їхати. У нас не було куди — закордоном немає ні родичів, ні знайомих. Це була б просто дорога в нікуди. Поки в Черкасах було спокійно, ми вирішили залишатись тут, бо це наш дім. Ми не хотіли їхати без батька, також у нас тут залишались дідусі і бабусі. Ну і звісно, любов до своєї країни. Я розуміла, що тут я буду набагато кориснішою, ніж була б за кордоном. Тоді моя мама на деякий час втратила роботу, а у тата дуже скоротився її об’єм. У мене навчання практично на місяць зупинилось. Тоді багато хто з викладачів і студентів перебували в дуже небезпечних місцях: в окупації або на прифронтових територіях; хтось, як я, знаходився в умовних Черкасах, де було відносно безпечно. Основною проблемою було те, що ніхто не розумів, як в таких умовах може відбуватися навчальний процес.
Майже одразу після початку війни я почала донатити свої заощадження на підтримку Збройних сил України. Я отримувала президентську і університетську стипендії, тому мала змогу переказувати гроші. Зараз я щомісяця доначу на потреби армії, в принципі, я думаю, як і всі українці. Майже одразу разом зі своїми подругами ми почали волонтерити. Вчителі школи, яку ми закінчили, організували пункт плетіння маскувальних сіток. Тоді ми кожного дня ходили плести маскувальні сітки і приносили матеріали, аж до квітня, поки не відновилось навчання. В перші дні приходила волонтерити неймовірна кількість людей. Зустріти можна було кого завгодно: дітей років 5 і людей вже зовсім поважного віку, як-от деяких з наших вчителів, які вже повиходили на пенсію. Це був якийсь всезагальний спалах національної свідомості. Хотілося щось змінити, зробити хоч якийсь вклад в перемогу України в цій війні. Мені було тоді лише 16, і я не знала, що ще могла зробити.
Які зміни відбулися в твоєму житті з 24 лютого?
Для мене основні зміни були пов’язані, як я вже казала, з навчанням. Також змінилось моє рідне місто. Воно наприкінці лютого-початку березня спорожніло. Звісно, і мови не було про будь-які концерти чи фестивалі, які раніше проводились в Черкасах. Ну, і була введена комендантська година. Насправді, на мою думку, найголовніші зміни відбулись в головах людей і в самому суспільстві. Всі почали усвідомлювати свою проукраїнську позицію. Майже кожен хотів щось зробити для нашої перемоги, і я була частиною цієї спільноти.
Що тобі запам’яталось із весни-літа 2022 року?
Війна змінила моє ставлення до життя. Людина починає задумуватись про сенс свого буття, коли в ньому з’являється якась небезпека, і якщо це війна, то з плином часу стає все страшніше. Тому, протягом мого другого курсу намагаюсь хапатись за кожну можливість.
Як вже казала, я в минулому році отримала президентську стипендію, і ми з моєю подругою, яка також її отримувала, вирішили, що найдоцільнішим рішенням було б витратити частину стипендії на підтримку ЗСУ, а частину залишити і використати кошти з користю. І ми вирішили поїхати в коротку подорож Європою.
Чим життя за кордоном зараз відрізняється від життя в Україні?
Гуляючи містом, ти дивишся на людей, які проходять повз тебе, і в них відчувається незвична тобі невимушеність і легкість. І ти не те щоб забуваєш той стан, в якому перебував у рідному місті чи в Києві, ту постійну тривогу, коли може щось трапитись, ні.
Мені було важко усвідомити, що зі мною тут нічого не може трапитись, і що не потрібно знати, де знаходиться найближче укриття. Або що не буде в будь-який момент лунати повітряна тривога і тобі треба кудись тікати.
Ти влітку переїхала до Києва. Тобі не страшно бути в столиці, коли тут все-таки досить небезпечно?
Вже ні. Масовані атаки на Київ дронами та ракетами відбуваються майже щотижня, тому звикаєш. Така наша людська природа, що до всього призвичаюєшся. Навіть зараз, коли я чую вибухи в Києві, і це часто досить недалеко від мене, вже немає того страху. Є лише спокій: знову ж таки, в Україні зараз немає місця, де ти був би в безпеці. Звичайно, дуже не хочеться, щоб постійні вибухи стали для нас буденністю, але…
В принципі, страшно було перші 3-4 місяці, але коли вирішили переїжджати до Києва, то страху вже не було. Я вперше почула вибухи в Києві, коли була в гуртожитку. І так, тоді вони лякали. Мене і інших студентів зібрали й відвели до бомбосховища.
Чи думала про те, щоб виїхати за кордон?
Ні. Ну можливо, якщо тут буде гуманітарна катастрофа через атаки окупантів на критичну інфраструктуру України і не буде ні води, ні світла, ні опалення. Але поки що, ні, я не хочу нікуди їхати.
Якою бачиш Україну після війни?
Україна завжди була для мене незалежною, молодою, амбіційною країною. Україна і до війни мала свої проблеми, після війни вони нікуди не зникнуть, але я думаю, що завдяки оцій згуртованості суспільства вирішити їх буде легше.
Дякую, було дуже приємно з тобою поспілкуватись. Слава Україні!
Героям слава!