UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо українців, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, викладачі, історики, журналісти, які з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, своїми матеріалами доносять правду про війну в Україні. Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Ганною Боковою, журналісткою, головною редакторкою медіа «Бахмут IN.UA».
Ганна Бокова, фото з особистого архіву
Мене звати Ганна Бокова, я головна редакторка Громадського медіапорталу “Бахмут IN.UA”, одружена, виховую трьох дітей. До повномасштабного вторгнення жила на Донеччині. Народилася в Костянтинівці, навчалася в Краматорську, після закінчення машинобудівної академії приїхала разом з чоловіком працювати на Артемівський завод кольорових металів (наразі завод має назву Бахмутський). За освітою інженер-механік, з дитинства мріяла про кар’єру телеведучої. Ця мрія трохи трансформувалася. Після народження другої дитини почала іноді писати для місцевої газети, потім працювала три роки на першому в місті новинному сайті. З початком війни втратила роботу, разом з волонтерами ми організували у 2015 році Громадський медіапортал “Бахмут IN.UA”. Останні чотири роки практикую йогу, стала вегетаріанкою і крім фізичного стану піклуюся про духовний розвиток.
Так, звичайно, якщо ми говоримо про війну сьогодні, Бахмут одразу спадає на думку як місто, яке дуже довгий час чинить спротив російському агресору, не дає захопити себе і просуватися далі. Там ведуться дуже важкі бої, і в уявленні багатьох місто має такий символ фортеці незламності навколо себе, типу Маріуполя, Азовсталі. Чи можете описати, будь ласка, що відбувається наразі у місті з ваших джерел?
Бахмут сьогодні, величезні руїни
Літня пара з Бахмута у лікарні після того, як рашисти знищили їхній дім, фото: Eddy van Wessel
Я виїхала з Бахмута 25 лютого. Відтоді слідкую за подіями в місті з офіційних джерел, повідомлень місцевих блогерів, розповідей знайомих і спікерів наших матеріалів. Наразі місто існує в декількох вимірах через те, як його сприймають люди. Для військових важливо зберегти український Бахмут — це стратегічна ціль, і вони її надважкими зусиллями дотримуються. Вони бачать місто реально як фортецю. Ви бачите, що з Бахмута не лише фізично, а й символічно українці створили фортецю. Коли роздивляюсь фото і відео, то навіть не завжди можу з першого погляду пригадати місцевість. В центрі поруч з нашим офісом риють окопи, стоять загородження, окупанти кожного дня знищують будівлі.
Для нашого ворога Бахмут — це політична ціль, судячи з того, яку увагу, крім військових зусиль, вони приділяють Бахмутському напрямку у своїй пропаганді. Якщо раніше то були в більшості блогівські записи, то наразі сюжети транслюють на центральних каналах. Люди, які там залишаються, і ті, хто з радістю буде зустрічати окупантів, а також ті, хто вірять в силу ЗСУ, сприймають Бахмут як свою найбільшу підтримку і опору, місто, яке їх має зберегти та врятувати, дати їм жити далі.
Ми виїхали звідти і зараз сприймаємо Бахмут по-різному. Хтось втратив надію на повернення і визнав, що знайшов новий дім, і Бахмут став минулим, бо вони не бачать там майбутнього, хоча люди й продовжують слідкувати за подіями. Хтось сприймає місто як суцільний біль від людських втрат, які ми несемо на полі бою і серед цивільних. Є ще волонтерський вимір — це люди, які бачили умови життя бахмутян, які кожного дня сидять у підвалах, бачили очі дітей, які там залишились. Це найважча, на мою думку, позиція, бо ти все бачиш, а зробити нічого не можеш. Це не твоя дитина, ти не можеш її вивезти та подарувати їй життя.
В чому полягає стратегічне значення Бахмуту сьогодні, чому така важлива боротьба наших військових за місто? Як взагалі самі оцінюєте перспективу відвоювання Бахмута і нашого подальшого просування на сході?
Скажу чесно, я не думала, що місто протримається так довго. Той самий Світлодарськ окупували ще весною. Влітку окупанти зайшли в наші сільські громади Клинове, Покровське, потім Зайцеве, а от реальне протистояння почалося за Іванград і Опитне. І на цих позиціях досі йдуть бої. Є різні військові експертизи, які пояснюють, чому Бахмут важливо тримати, зокрема він відкриває логістичні шляхи для переправляння ресурсів росіян, відкриває можливість подальшого наступу на інші міста Донеччини. Навіть без експертизи якоїсь спеціальної ми розуміємо, що втрачати територію і вигідні позиції — це відкинути себе від перемоги на місяці. Бо потрібно будувати все нове. Можливо українські сили оборони також тримають цю територію вимотуючи ворога, такі думки також висловлювались.
На рівні символізму, Бахмут — це місто, яке заснували козаки, щоб тут добувати сіль і так заробляти, захищаючи здобуте, зробили фортецю, потім тут за часів УНР підняли перший український прапор на Донеччині. Тому, ментально це місто дуже важливе як маркування української ідентичності Донеччини.
Я припускаю всі варіанти розвитку подій: так, місто може бути окуповане. Я розумію, що в якийсь момент відвезти сили оборони може бути вигідніше, щоб зберегти життя нашим захисникам і захисницям, чи вдарити по іншим позиціям, але виграти стратегічно. В цілому це не війна за Бахмут, це війна за Україну.
Чи означає для вас нещодавній візит Зеленського до Бахмута, що справи вже покращується, і що скоро можлива деокупація не тільки міста, але й самої Донецької області? Чи це був просто як символічний знак підтримки, підняття духу, можливо, бійців, висловлення подяки?
Я розглядаю цей візит не як окрему подію, а як частину стратегії Президента щодо нашої перемоги. Я очікувала, що він приїде. Мені здалося це логічним продовженням після тієї уваги, яку останнім часом місто захопило у всьому світі. Спочатку він (Президент Зеленський — ред.) частіше став говорити про Бахмут, потім з’явився мерч про фортецю і незламність Бахмута, потім його промова в Конгресі, де він використав Бахмут як символ нашої великої волі до перемоги, нашої спроможності протистояти навіть там, де це здається неможливим. Я дуже тішуся, що команда Президента бачить на декілька кроків вперед і успішно будує інформаційну політику.
Я розумію, що для військових, які побачили його там в Конгресі США, — це найвищий доказ того, що їх робота важлива, що за ними стоїть смілива і сильна духом людина, і вони мають триматися далі. Українці також оцінили цей крок, весь світ його оцінив, навіть брехунам путіна прийшлося щось вигадувати про поїздку Зеленського в зону бойових дій, щось намагався відповідати пригожин. Це дуже жалюгідно виглядало. Я взагалі вважаю, що якби Зеленський в перші дні війни не почав записувати свої звернення, українці б так впевнено не відповіли ворогу. Важливо розуміти, що на вищому рівні тебе не здадуть. Хоча території й люди були втрачені і не всі вдалося поки що повернути, але такого роду звернення однозначно додавали впевненості.
Володимир Зеленський під час зустрічі з військовими у Бахмуті
Де вас застала ця страшна війна, можете пригадати, де ви були, що робили 24 лютого, як взагалі сприймали події тоді? Шок, відчай, які були тоді емоції?
Діти і робота. В нас мав бути великий захід 25 лютого в Бахмуті. Наша громадська організація “Бахмутська фортеця” разом з партнерами довго до цього готувалась. Ми мали все скасовувати, сплатити кошти за послуги. Ми розуміли, що для бізнесів і всіх, хто був залучений, це наразі важливо. Ми не знали, чи буде працювати банківська система, чи буде інтернет, зв’язок. Тому, часу на роздуми не було, треба було вирішувати та діяти. Також потрібно було рятувати дітей. Коли в тебе син питає: “Ми всі скоро помремо, нас вб’ють?”, це дуже мобілізує. Я пам’ятаю, що постійно плакала і думала, що загине багато людей, що смерть прийшла до нас надовго. Іноді мене брала злість за те, що саме на українців це валиться, така безнадія була. Важко було ухвалити рішення і все покинути, поїхати у невідомість. Було зрозуміло: якщо в Бахмут зайдуть окупанти, нас знищать серед перших.
Виїжджати допомагали друзі і малознайомі люди. Я постійно плакала. Спочатку боялася, ховалася, щоб діти не побачили, потім просто відкривала стрічку і не могла зупинити сліз. Моя родина навіть вже не сприймала цього. “Що мама робить?” – “Та знову плаче”, – лунало у відповідь.
Останнє родинне фото з рідного дому Ганни в Бахмуті
Черги в банкоматі 24 лютого, Бахмут
Я можу уявити, що і до 24 лютого ви дуже багато писали та говорили про війну, Донбас був гарячою точкою ще з 2014 року, але як змінилась ваша професійна діяльність внаслідок цього повномасштабного вторгнення? Як ця війна вплинула на те, що ви робите сьогодні?
Ми багато пишемо про волонтерів, щодня про оперативну ситуацію на Бахмутському напрямку. В нас хороша команда, яку ми розширили за останні пів року. Сайт “Бахмут IN. UA” і наші соцмережі стрімко розвиваються, ми відкрили канал в Телеграмі – “Бахмут живе тут”. Ми розуміємо, що наша аудиторія, бахмутяни, які раніше жили одними проблемами, святами, працювали на одних підприємствах, наразі роз’їхалися по всьому світу. Потреби тих, хто залишився і тих, хто виїхав, — кардинально різні, а для того, щоб зберегти аудиторію, нам потрібно старатися задовольнити тих та інших.
Ми намагаємося підтримати бахмутян морально. Наприклад, ми запустили проєкт “Перемагали раніше — переможемо і зараз!” В ньому розповідаємо про історичні перемоги українців. Матеріали нам готує наш історик-блогер, а ілюстрації створює місцева художниця. Ми пишемо про бахмутян, які пішли захищати Україну, про тих, хто залишається в місті заради допомоги людям і тваринам, створюємо відеоісторії про бахмутян в евакуації. Ми створюємо такий щоденник війни у Бахмуті в якомусь сенсі. Вся команда, крім мене, знаходиться в Україні і працює в умовах частих відключень світла, постійних повітряних тривог і небезпеки. Стало важко отримувати інформацію від офіційних джерел, це і до війни було непростим завданням. А зараз стало ще складніше.
Разом зі своїми рідними створили стенд на підтримку Україні, Німеччина
Ганна зі своєю дитиною, на фоні українського стенду, Німеччина
Чи є певна пасивність у діях західних лідерів, на вашу думку, особливо що стосується постачання необхідної зброї? Чи роблять інші країни достатньо, коли такі міста як Бахмут нещадно обстрілюються впродовж дуже довгого часу, і наші військові так, хоч і отримують певну зброю, але цього очевидно не вистачає зараз, аби прогнати ворога і припинити смерті наших людей? (звісно ж, говоримо не тільки про Бахмут, а й про весь фронт)
Країни ЄС, США мають свою стратегію розвитку, своє бачення майбутнього, а ця війна досить болюче вдарила по економіці та вимагає від них великих ресурсів. З точки зору космополітичного погляду на світ, в якому ми всі пов’язані і маємо підтримувати один одного, звісно, інерційність лідерів, від яких наразі дуже залежить майбутнє українців, мене обурює і взагалі не вкладається в голові. Мовчазне споглядання за порушеннями рф нашої територіальної цілісності в 2014 році призвело до трагічних подій у 2022. Не було адекватної відповіді, росія вирішила, що їм все можна. Думаю, Захід зрозумів, що далі закривати очі неможливо.
З іншого боку, звинувачувати інші країни в тому, що вони нам не допомагали… Це тоді, коли в Україні стільки років працювали російські компанії заради економічних інтересів окремих осіб, працювали проросійські партії… Ми самі не відрізали всі зв’язки. Наразі ми дали чіткий сигнал, що більше не підемо на поступки, ніяких домовленостей не буде, поки окупанти не залишать Україну. Ми розірвали всі зв’язки з росіянами не лише на рівні державному, люди не хочуть говорити російською, дивитися російські фільми, ми відокремлюємося в культурному вимірі. Світ це бачить.
Треба ще розуміти бюрократію в ухваленні рішень західних інституцій. Кожна країна в першу чергу думає про свої інтереси, а потім про наші. Я в цьому плані досить реалістично дивлюся на їх роль. Нам мало того, що ми отримуємо, бо ми втрачаємо людей, з урахуванням загиблих і закатованих на окупованих територіях, я думаю, в Україні загинули десятки, а можливо, й сотні тисяч українців. Для нас це конкретні люди — рідні, друзі, сусіди, а для них — це просто сумна статистика. Для багатьох, але не всіх. В Європі, наприклад, в Румунії ми зустрічали багато місцевих волонтерів, які частково чи повністю присвятили свій час для допомоги українським біженцям. Ми живемо зараз в Західній Німеччині, тут також зустрічаємо підтримку серед місцевого населення. Демократична громадськість світу на боці українців, їх підтримка спонукає західних лідерів діяти. Хочеться, щоб це було потужніше, та я думаю, що ми вже розігнали цей маховик.
На заході в Кельні, присвяченому Україні
Чи вважаєте, що світ має робити більше, не тільки у військовому плані, а й політично, економічно, аби дійсно Україна якнайшвидше перемогла в цій війні. Яскравий приклад такої несправедливості сьогодні, так: росіяни по суті й далі насолоджуються життям, мають всі блага цивілізації, тоді як ми живемо без світла, води, зв’язку більшість часу, ще й втрачаємо своїх рідних та друзів. Чому так? Така думка є дуже популярною в соцмережах, цікаво почути, що ви скажете на це.
Я не думаю, що для росіян нічого не змінилося. Думаю ця війна вдарила по них також, просто в залежності від рівня інтелектуального розвитку вони по-різному це сприймають. Люди, які нічого особисто не досягли, не мають планів щодо свого майбутнього, хочуть відчувати свою причетність до чогось великого, надто зацікавлені морально у цій війні. Путін і російська пропаганда їм це пропонує — бути героями. Вони відчувають себе мешканцями найкращої країни, найсильнішої, країни, яка завжди перемагає, яка колись перемогла нацистів і наразі переможе. Бізнес рф безумовно втрачає кошти, а це не може не впливати на стан економіки, та зрештою це збіднює населення. Процес може бути не такий очевидний, але люди розуміють, бачать, що крах вже почався. До того ж мобілізація змусила виїхати тисячі людей, хтось вже втратив близьких. На жаль, не всі з них розуміють причину. Я не прихильник того, щоб ми діяли так само, як росіяни. Знищувати військову інфраструктуру, логістичні шляхи — це необхідність, а робити життя росіян нестерпним, знищувати електростанції чи котельні, я вважаю, це не наш шлях. Тоді ми також будемо терористами.
Який ваш найбільш пам’ятний момент за весь період війни, за ці десять місяців?
Перші дні після повномасштабного вторгнення були дуже емоційні. Я пам’ятаю розгублені очі людей, в яких був сильний страх. Через цей страх майбутнього, страху за близьких люди скупляли їжу, ліки. Черги були в аптеках, на банкоматах. У Бахмуті страшно було залишатись, та страшно було їхати. Ми декілька днів були в дорозі з Бахмута до Чернівців, нам дуже допомагала підтримка мало знайомих людей, які координували нашу подорож, пускали переночувати. Це була така неймовірна підтримка і довіра.
Гуманітарна, економічна катастрофа, спричинена російською агресією, навала біженців, поступове знищення інфраструктури, падіння ВВП на приблизно 50 відсотків, все це буде з нами та буде впливати на наші життя ще дуже довго, так, навіть по закінченню війни. Буде дуже довгий процес відбудови. Що має робити кожен з нас, хто не на фронті, аби якось наблизити той день перемоги та початок цієї відбудови? На вашу думку, який обов’язок свідомого українця сьогодні?
Працювати, якщо це можливо, щоб утримувати родину і платити податки. Волонтери — допомагати донатами. Відновлювати бізнес, якщо це можливо, щоб створювати робочі місця в Україні. Вивчати досвід, перебуваючи в інших країнах, щоб була можливість повернутися і впровадити кращі практики. Хоча, виїхавши за кордон, багато українців зрозуміли, що насправді в нас все не так погано, є свої сильні сторони, які ми оцінили, — доступний і якісний інтернет, документи у смартфоні, доступність базових медичних послуг. Важливо відмовитись від корупції. Якщо кожен робітник на своєму місці — чиновник, бізнесмен, бухгалтерка — відмовиться брати участь в корупційних схемах, ми зможемо змінити систему. Бо система — це ми. Коли ми намагаємося переконати світ, що в рф злочинець не лише путін і його команда, а всі, хто активно чи своїм мовчанням підтримують війну, то, мабуть, також треба розуміти, що відповідальність за корупцію, яка стримує розвиток України, несуть всі, хто в ній бере участь.
Щодо відновлення України та Бахмута… Поки мені важко це уявити, я думаю, багато людей просто не повернуться у свої міста. До того ж оцінювати, що відбудовувати в першу чергу ми будемо, коли війна завершиться, зараз це дуже важко зрозуміти.
Якою вважаєте свою особисту місію під час війни як українка, як журналістка, яка безпосередньо працює з трагічними реаліями сьогодення, з війною? Чого б хотіли досягти найбільш від себе у цей період?
З 2015 року ми створювали образ українського Бахмута — писали про активну українську громадськість, першими почали писати українською, проводили розслідування, моніторили діяльність місцевої ради, проводили офлайн заходи для активізації молодіжних лідерів і мали певні успіхи. Нам здавалося, що таким чином, розвиваючи суспільство, ми зупинимо війну. З початком повномасштабного вторгнення, здавалось, що все було марно.
Ще до 24 лютого: місцеві активісти Бахмута домовляються про створення Хабу
Зараз бачу свою місію в тому, щоб продовжувати працювати, надавати перевірену інформацію, спростовувати фейки окупантів, документувати героїзм українців і розказувати про злочини росіян. Знаходити ресурси, щоб підтримувати команду, відповідати інтересам аудиторії, бути корисною. Підтримати свою родину — допомогти своїм дітям, незважаючи на війну, рости, розвиватись, зберегти їх фізичне і ментальне здоров’я. Бути амбасадоркою України в Європі — доносити правду про події в Україні, висловлювати вдячність за допомогу, брати участь у різних заходах і організовувати події.
Напекли пасок для українців, яких зустрічають на вокзалі. На фото Ганна тримає свою доньку, поруч справа її старша донька, зліва її чоловік, решта – іноземні волонтери
Наша аудиторія налічує багато студентів з різних куточків України, зокрема це ті, хто зараз вчаться на факультеті журналістики. Як досвідчена журналістка, яка працює з такими важкими темами війни, які поради можете дати нашій молоді, що тільки починає свій шлях і також прагне висвітлювати війну?
Думаю, що в цій війні навряд чи мій попередній досвід важив багато. Бо це зовсім інша реальність, проблеми, виклики. Раніше, відправляючи людину для репортажу в Бахмуті, я не думала, що вона може не повернутися, що її можуть вбити не лише снаряди росіян, а й місцеве населення, яке зараз досить вороже ставиться до журналістів. Окупанти розповсюджують інформацію пропагандистськими каналами та через своїх людей в Бахмуті, що після того, як приїжджають журналісти, починаються обстріли. Насправді це дзеркальне викривлення того, як діють медіа в рф.
Я дуже люблю свою професію і вважаю, що моє основне завдання — це таке соціальне посередництво для висвітлення реальності між більш і менш активними членами суспільства. Моє завдання — дотримуватись стандартів, вміти бачити тенденції, аналізувати інформацію.
З наближенням новорічних свят, так, ми всі загадуємо якісь побажання, це гарний час, щоб згадати досягнення минулого року і поставити цілі на наступний. Які ваші плани, амбіції на новий 2023 рік?
В мене є особисті цілі та професійні. Над розвитком нашого медіа працює ціла команда, в нас є стратегія, і ми будемо прагнути її виконання. Хочемо збільшити кількість відеоконтенту, відкрити англомовний канал у Твіттері, збільшити аудиторію в Телеграмі та Інстаграмі, перейти на нову платформу. Забезпечити стабільне фінансування роботи колективу. Щодо особистих цілей: хочеться все-таки почати розуміти та говорити німецькою. Почати вивчати англійську.