UA
EN
У рамках проєкту «Українська молодь змінює світ» ми збираємо та поширюємо історії проактивних дій молодих українців із різною освітою, різними переконаннями та способом життя. Сьогодні керівник, засновниця БФ «ОК Фонд» поділиться історією його створення.
Пані Катерино, розкажіть трохи про себе.
Мене звати Катя. Я народилась 24 лютого. У цей день розпочалася повномасштабна війна. День народження зустріла трохи інакше, ніж очікувала. За фахом я викладач. Викладаю фортепіано та вокал. Мені вже 30. Я незаміжня.
Хто ви за освітою?
Я вчитель етики, естетики, художньої культури, музичного мистецтва.
Де ви працюєте?
Я приватний підприємець. В мене творча студія, де співіснують живопис, фортепіано, гітара, вокал, тобто практично всі творчі сфери діяльності.
Чим займаєтеся, окрім роботи?
Волонтерю. Насправді це забирає дуже багато часу, бо я керівник благодійної організації. Як керівнику мені треба щось підписати, погодити, десь поїхати на зустріч. Звичайно, я намагаюсь відпочивати, якщо це можливо, звісно.
Я тільки приїхала з Донецької області, давненько вже не була там. Перед цим ми були в Сумах, під кордоном. Зараз їздила у своїх справах, не пов’язаних із волонтерством. Але так, я вже бувала в Донецькій області з волонтерською місією. У Херсонській області була під річечкою. Тому так, часто бувають у мене такі подорожі, якщо це так можна назвати.
Розкажіть докладніше про те, як ви зустріли 24 лютого?
24 лютого я прокинулась десь о 5:00 ранку від того, що мене розбудив телефонний дзвінок. Мені сказали, що все почалося. Говорили збирати речі та їхати кудись. Я вирішила, що залишусь тут.
Оскільки це був день народження, напередодні я дістала з морозилки тісто, щоб розморожувалося, адже завтра мали прийти гості. На ранок, звичайно, не одразу почала щось готувати. Ніхто ж не знав, що буде відбуватися, тому я зібрала валізу і просто поставила при вході на той випадок, якщо щось трапиться і мені будуть потрібні речі першої необхідності.
І якось воно так почалося: хтось подзвонив, допомогу якусь попросив. Я почала, напевно, уже в той день якось по-своєму волонтерити. Та все-таки, тоді я приготувала собі той пиріг.
Ми із сусідами зібралися та просто знизували плечима, адже не розуміли, як так, і як далі жити. День пролетів просто моментально.
Аптеки майже не працювали. Багато людей, знайомих насамперед, питали, чи є в Києві ті чи інші ліки. Почала допомагати із цим. Тоді також було дуже багато нюансів з тваринами, яких залишали закритими у квартирах. Допомагала притулку, вони були тоді переповнені. Я їм відшивала устілки для собак.
Що ви відчули, коли почалася повномасштабна війна?
Я не знала, що буде далі й що взагалі робити. Я радше позитивно мислю і вірю, що ми просто так не здаємося. Будемо боротися, відстоювати нашу країну. Напевно, у нас живе бойовий дух. І я сама по собі така трошки, бойова.
Розкажіть більше про благодійну організацію «ОК Фонд», яку ви очолюєте.
Це все почалося в перші дні. З будинку, у якому я жила на той момент, хтось виїздив, а хтось залишився. Й ось ця групка людей, яка залишилася, дуже об’єдналася. Познайомилися, почали спілкуватися.
Мій колишній партнер був адміністратором ОСББ. Він запропонував зібрати до купи людей, які залишилися і почати волонтерити разом. Нам надсилали ліки з Італії, по Києву зв’язки знайшлись. Ми почали закривати потреби людей зі свого району. Це були люди літнього віку, потім підтягнулися ВПО. Згодом постало питання про офіційне оформлення організації.
Ми подали документи про заснування благодійної організації «ОК Фонд» і це вже перейшло на зовсім інший рівень. Від допомоги літнім людям, до допомоги військовим. Ми їздимо в дитячі будинки, а також на деокуповані території.
Чи виникали складнощі на етапі офіційного оформлення фонду?
Та було незнання, напевно, бо не маю юридичної освіти. Я розуміла, спочатку у нас у документах будуть якісь помилки й нам стовідсотково треба буде щось виправляти.
Ми потрапили до дівчини, яка вказала на ті моменти, які потрібно скоригувати. Ми виправили ці нюанси, відправили документи і все.
З якого часу ваш фонд офіційно зареєстрований?
Наш фонд офіційно зареєстрований із 6 червня 2022 року.
Розкажіть трохи про команду фонду
Команда складається з 10 людей. У нас є Яна, яка раніше була залучена в допомозі дитячим будинкам. Зараз вона бере списки дітей, дізнається, що вони потребують та в яких об’ємах. Ми це все підготовлюємо і відправляємо.
Є також хлопці, які допомагають щось розвантажити чи завантажити. Серед членів команди маємо Сашка, який підбирає військову амуніцію. Він колишній військовий, тому знається на цьому. Але в нас є і багато дівчат, які розбираються в цих нюансах.
В основному ми всі один в одного напохваті. У нас був один проєкт до різдвяних свят — ми робили індивідуальні подарунки для кожної дитини. Мали списки дітей із Херсонської, Донецької, Харківської, Миколаївської областей. На пакунку було ім’я, прізвище дитини, вік, зріст. Усередині були якісь солодощі, шкарпетки тощо. Я дуже люблю різдвяні свята і для мене це досі певне диво. Я дуже хотіла подарувати диво дітям, які живуть на деокупованих територіях.
Пам’ятаю, що тоді по всій Україні дуже довго була тривога. Ніхто нам додзвонитися не міг, усі переживали. А я в цей час у Херсонській області бігала й шукала дітей, бо потрібно було роздати ці всі подарунки. Деякі водії не хотіли їхати, адже ми були прямо під берегом. Відстань була чотири кілометри від росіян, та нам поталанило, що тоді був туман, і нас було не так сильно видно.
Заїхавши в одне село, ми почали шукати голову сільради, бо в нього списки дітей, яким мали передати пакунки. Він живе на окраїні. В один момент Олексій пригальмував і сказав: «Катя, я туди не поїду». Він припаркував машину за будинком, щоб нас не було видно. Я пішла шукати голову. Він тоді ремонтував дах своїй тещі, бо був «приліт». Трапляються ось такі моменти, що запам’ятовуються.
Серед дівчат, які їздили по таких місцях, була тільки я. Та їх у такі поїздки й не візьмеш, адже щоб розвантажити великі коробки, потрібна сила.
Коли подарунки готували, під’єдналося дуже багато людей. Тобто в нас є основна команда, також є люди, які періодично допомагають, коли мають змогу.
Що входить у ваші обов’язки керівника фонду?
Керівник фонду займається всім. Мені кожного треба проконтролювати. Волонтерство дуже багато хто плутає з роботою. Але це безкоштовна допомога. Люди, які є частиною команди, повноцінно працюють на своїх роботах, заробляють чесно кошти, й потім уже, коли мають час (а час у них має бути завжди, бо це робота, яка не чекає), вони допомагають.
До обов’язків також належить введення документів, опрацювання актів прийому й передачі, підписання договорів. Були моменти, коли ти берешся за голову, адже не знаєш, як той акт взагалі виглядає, або як правильно передати машину, переправити її з-за кордону. Тобто документація від «а до я» — це все на керівнику.
Також я виступаю як генератор ідей. Ми робили й робимо благодійні аукціони, маємо партнерські проєкти. Влітку робили благодійні заходи з артистами на ВДНГ, ТРЦ «Республіка». Моїм завданням є надіслати звітність своєчасно. Це важливо, адже там завжди є якісь нюанси. Це відповідальність.
Були ми партнерами також із «Поляною на ВДНГ». Це локація, на якій ми провели три івенти. Ми вже навіть між собою в команді інколи жартуємо, що після війни відкриємо event-агентство, бо ми вже знаємо як це все робиться.
Розкажіть більше про один з офлайн заходів, які ви проводили.
Перший великий захід відбувсь 6 травня в ТРЦ «Республіка». Я не знаю, чесно кажучи, яким там був потік людей, бо ми не мали цілі прослідкувати візуально їхню кількість. Просто бачили, що їх багато. 16 червня був, напевно, найбільший захід. Цьому сприяла реклама. У нашій команді є Таня, яка працює на телеканалі, монтує відео. Одного разу подзвонила мені та сказала: «Катя, ти уявляєш, мені на монтаж дали матеріал про те, що буде проходити наш захід на ВДНГ. Бігом скидай все, що в нас є». Нас показали по телебаченню, «Поляна» тоді робила в себе рекламу в соцмережах. Ми зібрали 40 000 грн на спірометр для госпіталю. Це пристрій, який показує об’єм кисню в легенях. Почали ще з «Республіки» на нього збирати, але тоді ми не змогли назбирати потрібну суму. Я така, що буду йти до кінця, якщо потрібно, тому зробили ось цей другий захід. Спірометр уже придбали та передали. Ним уже користуються. У нас навіть є звітність про це, яку вже розміщували у відкритому доступі. Узяли трошечки інакший спірометр, ніж планували. Поспілкувавшись із головним лікарем, ми дійшли висновку, що їм підійде той, який ми можемо покрити.
Над чим фонд працює зараз? Які проєкти плануєте втілювати в життя?
У мене є одна ідея: 14 жовтня зробити захід до Дня козацтва в українському стилі. Зробити ярмарку, де будуть представлені українські виробники. Бо в нас є запит на чотири дрони, а дрони — то штука недешева.
Ну й дитячий будинок. Ми зараз чекаємо нашу Яну, вона їздила на лікування.
Робота завжди кипить, а команда виснажується. Я їм говорю: «Все, от після цього заходу я вас не чіпаю». Вони відповідають: «Ага, ми знаємо! Ти сама все будеш робити!».
Ну я не можу по-іншому, бо війна не чекає. Вона не може чекати, поки ми відпочиваємо, поки хлопці відпочивають. Вони працюють, й ми маємо так само стояти до кінця.
Багато часу приділяєте волонтерству?
Так. Оскільки працюю на себе, то можу якісь уроки перенести на більш сприятливий час. Я розумію, що десь, умовно кажучи, не доїла, менше заробила через те, що більше уваги приділила волонтерству. Але я розумію, що це мій вибір.
Приємні та складні сторони волонтерства для вас — це…
З приємного… У мене зараз навіть мурашки по шкірі пішли… Це коли військові тобі дуже вдячні. Я колись передала тепловізор, і мені, напевно, місяці три хлопці говорили: «Катя, дякую! Він такий класний!». Це надихає і дає сили допомагати далі.
Бачити щасливі очі дітей, коли приїжджаєш на деокуповані території та вручаєш їм подарунки, — це дуже круто. Не може не надихати й не подобатися.
Я кайфую, коли моя команда працює над якимось проєктом. Дуже цікаво спостерігати за цим з боку. Так, волонтерство не оплачується, але це не так й важливо. Насправді воно дає дуже багато, прищеплює навички, які вже можна застосовувати у реальному житті, роботі, просто у комунікації з людьми. Я бачу, що люди стали більш активними.
Насправді я дуже люблю свою команду. Люблю, коли вони зляться, бо в них щось не виходить, і люблю, коли вони радіють, бо в них вдається.
Складні моменти я не можу назвати негативними. Одного разу я почула фразу: «Ой, та як набридли ваші збори». Але ми в цьому не винні, не винні військові, які нас зараз захищають. В цей момент я можу працювати, або ж просто лягти поспати. Звісно, є щось, що тебе розчаровує, але потім ти розумієш, що все добре.
Я взагалі фаталіст. Вважаю, що все завжди робиться для чогось. Ця робота спонукала мене ще більше повірити в таке бачення, бо якщо ти стикаєшся із чимось важким, то воно робить тебе сильнішим і дає сили рухатися далі. Це означає, що треба розібратися глибше з конкретною ситуацією. Якщо щось не вийшло, значить зараз не кращий час для цього, треба зробити більше, або пізніше спробувати ще раз.
Бувають якісь складні моменти, але позитивні все перекривають.
