Частина 2. Катерина : Мій шлях до Німеччини: як втеча від війни привела мене до нової країни

Катерина описує свій досвід знаходження української організації VITSCHE в Берліні. Вона розповідає, як спільнота допомогла їй відчути себе більш комфортно в Німеччині, де їй не вистачало своєї ком’юніті з рідної країни.

Фото Катерини з соціальних мереж

З якими труднощами, крім тих, що ви вже попередньо пригадали, ви зіштовхнулися в Німеччині?

Проблеми з нерозумінням, коли німці не розуміють чому українцям потрібна зброя, коли вони підтримують росіян. Історії стосовно того, що вони нас звинувачують в русофобії, і кажуть, що ми надто емоційні та агресивні, та з нами через це іноземцям неможливо спілкуватися на рівних. Подібні вислови викликають у мене справжню лють. Ще одна із проблем в тому, наскільки багато простору надають для так званої «російської культури». Російським «інтелектуалам», які в порівнянні крихти простору надаються нашій українській культурі. Коли бачиш наскільки багато українці роблять заходів, щоб поширити нашу культуру, і у відповідь дуже мало інтересу зі сторони саме німецької спільноти. Тобто цей інтерес є, але не в тій кількості як хотілось би. Те, як німцями маргіналізуються інші національні меншини. Коли з одного боку всюди кричать яка Німеччина демократична, допомагає всім, але насправді всередині суспільства можна побачити расову/національну/етнічну сегрегацію. Таких людей як: боснійці, сирійці, азербайджанці, курди й українці. Також всі у своїх окремих бульбашках спілкуються та співіснують. Немає взагалі інструментів якогось міжнаціонального діалогу задля асиміляції із німцями.

Чи була до вас колись застосована мова ворожнечі або інші види дискримінації по вашій національній ознаці?

Коли ми, організація VITSCHE, це НГО українців в Берліні, робили референдум біля російського дому, намагаючись іронізувати легітимність загарбницьких російських виборів на теренах України. Російський дім – це така величезна будівля, яка перейшла у власність росії після СРСР. Хоча насправді не дуже законно. Це просто німці вирішили віддати цей великий простір росії, хоча могли б віддати Україні, бо Україна також подавала свою кандидатуру на отримання спадщини. У цьому будинку є офіси російських пропагандистських каналів, там показуються заангажовані проросійські фільми, тому ми робили референдум про його закриття. Цей референдум звісно був умовний, тому що ми не маємо легальних підстав та методів. Це був референдум-іронія над референдумами російськими, і просто спроба підносити питання наскільки доцільно німецькому уряду утримувати російський дім. Ось тоді було дуже багато росіян, які намагалися нам довести неправомірність наших дій. 

Фото з соціальних мереж VITSCHE
Фото російського дому в Берліні

Тобто це були люди, які приходили в російський дім, чи це були працівники російського дому?

Частина тих, хто прийшов в російський дім, бо в них там мав бути якийсь балет, але через наш референдум працівники російського дому закрили двері й не пускали відвідувачів. Тому ці відвідувачі образились і пішли до нас казати,що ми не праві. Вербальні образи бувають, але мені насправді пощастило. У мене майже не було суточок, бо зазвичай я ігнорую, тому що не бачу сенсу вступати в полеміку з такими особами.

Як вам вдається підтримувати емоційний ресурс, щоб продовжувати займатися активізмом?

Якщо казати про мої якісь власні особистісні проблеми, то в мене все дуже погано. Я собі допомагаю спортом. Змушую себе бігати, або їздити на велосипеді, ходити або плавати. Це мої спроби впоратись з емоційним навантаженням. Це не дуже помітно, як тебе поступово накриває депресія та тривога, і ти в якийсь момент просто перестаєш рефлексувати над своїми діями й взагалі усвідомлювати навколишню реальність. Ніби потрапляєш у якійсь процес і він тебе несе як струм ріки, і ти не можеш з нього виплисти. У мене це трапилось восени 2022 року, коли весь цей активізм, якісь мої стипендії, які мені треба робити, воно настільки мене охопило, що я не дуже зрозуміла, що відбувається навколо мене. І лише в кінці грудня усвідомила наскільки я загубилася, і тепер намагаюсь якось відновитись. Це правда, що є люди які переживають якісь травматичні періоди й одразу усвідомлюють, що вони їх переживають. А є такі як я, хто не розуміє що він щось переживає й тільки з часом приходить до цього усвідомлення. Якщо тема про цей незрозумілий стан постійної апатичності, то для мене вихід це спорт. А якщо це глобальні проблеми несправедливості у світі й цієї відповіді на несправедливість, то це лише робота. Мені допомагає коли є якийсь Серебренников, який зробив цю жахливу виставу, а ми взяли й написали стейтмент про нього, і сказали чому він поганий. Коли ви приносите щось крім власної злості в цю ситуацію, коли ви можете якось публічно на неї відредагувати – це надає сили.

Яка була підтримка української громади або певних українських організацій для вас як для українки в Німеччині?

Мені пощастило знайти VITSCHE майже одразу, як я приїхала. Я просто до них прийшла й запитала, що мені робити. Ми писали сценарії для відео, і це мене витягло, тому що були люди поряд з якими ви можете обговорювати всі ці речі, з якими ви разом щось робити. Тобто мені не потрібна була фінансова підтримка, навіть зі страховкою й усім цім, це я якось сама можу впоратися. Але в контексті спільноти, коли ти в іншій країні й тобі не вистачає своєї ком’юніті, яка була вже давно вибудувана роками в Києві, то рятують ось такі спільноти однодумців. Це взагалі інші речі, коли ти просто проводиш час з німцями або з іншими іноземцями. Вони тебе повністю не розуміють, тому добре коли є українці/ки поруч.

Фото з соціальних мереж VITSCHE

Тобто ви не відчуваєте, що німецька громада сприймає вас як рівну собі?

Насправді німці дуже таємничі. По-перше, вони дуже вихованні, і бажають бути хорошими для всіх, ніби в них не працює щирість. Тобто в них вона дуже напускна. Тому ти не розумієш, чи ця людина справді хоче з тобою спілкуватись, чи вона з тобою спілкується, бо їй тебе шкода, чи взагалі їй цікаво зараз з тобою говорити, чи не цікаво, ти не можеш цього зрозуміти. Вони ніколи цього не кажуть. Це не таке спілкування, коли ти з кимось з України спілкуєшся й по обличчю видно чи ти бісиш когось. Тут такого ніхто не покаже. Вони дійсно ставляться до нас, і я це не лише по собі відчуваю, як до якихось загублених цуценят, яких вони мають підтримувати. Вони не знають як це робити, тому просто імітують щирість і турботу в твій бік. Тобто ті ж самі навіть іспанці, мексиканці, з ними набагато ширше та відкритіше розмовляють ніж із німцями.

Який наразі з усіх заходів, які ви та віче організовували, ви вважаєте більш масштабним або впливовим?

Мені важко обирати цю найвпливовішу подію, бо я не була з організацією з самого початку її створення, коли робились ці масштабні демонстрації в перші дня після повномасштабного вторгнення. Мені здається що тут немає такої якоїсь єдиної події. Є просто вектор і кожен з них нанизується на інший.

Загалом культурні події, де просто українські музиканти мають змогу пограти свою музику. Ми привозимо їх з України теж. Платимо їм якісь кошти за це все. Тобто це також якась підтримка української культури, це теж класно. З іншого боку, ми робимо відео, де ми пояснюємо німцям їхньою мовою певні соціально-політичні речі в контексті України – це теж добре. Я не можу вибрати щось одне. 

Чи є в вас довгострокові цілі в Німеччині пов’язані з вашою організацією або загалом для вас як для людини?

Насправді єдине, що мене тут тримає зараз, це те що мені дали стипендію, щоб я дописувала свою дисертацію. Там в умовах є те, що я маю проживати в Німеччині, поки ця стипендія триває. Бо я відчуваю, що я свою “місію” виконала, і хотіла вже додому повернутись, але ось маю себе змусити дочекатись цієї стипендії. Друге, це якісь проєкти, які ми в VITSCHE робимо. Один з них – це руйнуванням цієї ностальгії по радянському союзу в Німеччині. Цей проєкт новий, ми його створили й почнемо його через декілька місяців втілювати в реальність. Це тема, в якій я залучена й яка мене цікавить.

Чи можете ви зараз розповісти про цей новий проєкт чи наразі це ще секрет?

Можу в загальних рисах розповісти, він ще поки не дуже деталізований. Будуть певні мистецькі акції, перформанси про німецьку любов до радянського союзу. На основі досліджень, які формувались всі це наративи та образи в головах. Ми їх висміюємо й показуємо наскільки ця їхня реакція на росію, як спадкоємницю радянського союзу, є критичною для сучасного світу.