Оксана Гриценко – відома українська журналістка, драматургиня і сценаристка. Як військова кореспондентка вона багато висвітлювала окуповані регіони Донбасу та Криму. Ми попросили її дати студентам кілька порад про те, як вести репортажі в зонах бойових дій.

Декілька порад для майбутніх військових кореспондентів 

Є журналістом?  Будь обережним під час вибору місця своєї відпустки. Якщо в цій країні почнуться заворушення чи війна, вірогідно, тобі доведеться її висвітлювати.

Це саме те, що сталось зі мною в серпні 2008 року, коли я прибула в Грузію для відпустки, і в той же день Росія перекинула свою військову артилерію до Грузії. Оскільки я була репортеркою AFP ( інформаційне агентство « Agence France-Presse») і базувалася в Києві на той час, мої київські колеги сказали мені негайно повернутись до України або ж почати працювати в Тбілісі. Я вирішила залишитись і це був перший збройний конфлікт, який висвітлювала у своїй кар’єрі.

Мені довелось побачити зруйновані будинки, брати інтерв’ю у біженців та тікати від бомб, що скидали російські військові літаки. Але це був тільки початок.. Адже в 2014  пережили Євромайдан, окупацію Криму, війну на Донбасі. Мій досвід у Грузії був нічим порівняно з цими подіями 2014 року, тому я зробила багато помилок в плані безпеки та проведення репортажу. Зараз хочу дати декілька порад студентам-журналістам для того, щоб ви уникнули цих помилок у майбутньому при висвітленні бойових дій. 

Безпека та планування

В кінці травня 2014 року було відносно безпечно для українських журналістів працювати в контрольному сепаратистами Донецьку, особливо якщо вони працювали із іноземними медіа та мали паспорт-пропуск в східній та південній Україні. Це був мій випадок. Я працювала із Guardian та Kyiv Post ( що для багатьох є західним виданням) і відправилась разом з моїми колегами до Лисичанську, щоб підготувати репортаж про нещодавній збройний конфлікт. 

Ми мали довгий та продуктивний день і повертались пізно вночі в Донецьк ( де жили у готелі). Ми не могли уявити, яка небезпека нас очікує, коли  дісталися контрольно-пропускного пункту сепаратистів в Горлівці. Цей пункт здавався дуже простим для проходження ще вранці, вночі ж він перетворився на укріплений форпост. Ми провели більше години в тому пункті, розмовляючи із чоловіком з розвідки ( вірогідно, росіянином). Він перевіряв наші речі дуже ретельно і навіть зателефонував якомусь командиру, щоб прийняти рішення щодо нашого арешту. На щастя, ніхто не відповів і він вирішив нас відпустити. 

Ми винесли для себе дуже важливий урок– уникай подорожей уночі і будь завжди напоготові, коли ти в зоні бойових дій. Ситуація спершу виглядає мирно, але в одну мить це може кардинально змінитися. Інший важливий урок– завжди ретельно плануй свій маршрут і дотримуйся всіх можливих запобіжних заходів. Краще переоцінити можливу небезпеку, аніж недооцінити. 

Деякі молоді журналісти можуть думати, що відважні репортери мають йти в будь-яку точку, незважаючи на небезпеку. Але мій досвід говорить: якщо відправляєшся в гарячі точки, де відбувається війна, ти, вірогідно, змарнуєш свій час. Ніхто не дає інтерв’ю, ховаючись від бомб. Значно краща стратегія –  відвідати місце, коли вже завершились активні бойові дії. Тоді люди мають час на усвідомлення подій та формування своїх вражень.
 

Правдиву інформацію не так просто відшукати

Коли я подорожувала із колегами для репортажу про Російську артилерію, яка наближалась до Маріуполя в серпні 2014, було дуже складно визначити, яка ж насправді ситуація в маленьких селах ( на північ від міста). Ми зупиняли машини з усіх напрямків і запитували, що відбувається у Широкине. Перші два водії запевнили нас, що там дуже бурхливі бойові дії. Проте коли ми спитали, чи вони вони особисто були в Широкине, у відповідь почули “ні”. Третій водій, який прямував прямо з Широкине, сказав нам, що ситуація там є спокійною. 

Урок із цієї історії– не довіряй всьому тому, що кажуть люди в зоні бойових дій. Особливо, якщо вони не бачили події власними очима, а тільки почули від когось. Навіть якщо й споглядали бої наживо, люди часто схильні до перебільшення, стикаючись із такою небезпекою. Найнадійніше джерело інформації – ваші власні очі та очі ваших колег, що подорожують з вами під час репортажу. 

Я раджу вам, студентам журналістики, не подорожувати самостійно до зон конфлікту, а мати із собою надійного партнера. У моєму випадку це фотограф Анастасія Власова, з якою я створила більшість військових репортажів протягом всіх цих років.

Війна – це не викид адреналіну 

Група репортерів, яка працювала із західними медіа та висвітлювала Донбас у 2014-2015,  не була великою. З того часу багато з них залишили Україну або навіть перестали працювати у журналістиці. Контрольована сепаратистами частина Донбасу стала недоступною не тільки для українських журналістів, а й для іноземних, які знали добре, як почалась війна. Потім декілька іноземних журналістів почали працювати в Донбасі, переважно для швидкого репортажу.  

Часом вони не були справжніми журналістами, а скоріше блогерами або ж так званими “військовими туристами”. Багато з них просто постили фото у бронежилетах та говорили про “круті речі”, які побачили. Часом це траплялося навіть із молодими українськими журналістами, які вперше потрапили до зони бойового конфікту. 

Я хочу щоб ви, молоді студенти, ніколи цього не робити, коли висвітлюєте війну в Україні або деінде. Війна, звісно ж, є зарядом адреналіну. Але придивившись ретельніше, ти побачиш, що війна не має нічого спільного із пригодою. Це смерть, поранення, втрачені близькі та домівки. Це психологічні травми для дітей та дорослих, залишені домашні улюбленці, які муркочуть поблизу будинку, чекаючи на своїх господарів. Це сльози та купа бруду. 

Більішсть людей, в яких будете брати інтерв’ю( військові та цивільні), мають глибокі психологічні травми. Будь ласка, пам’ятайте про це. Будьте терплячими та зберігайте повагу. Захищайте цих людей та їхню ідентичність коли необхідно. Журналісти часто працюють за  принципом лікаря: не нашкодь тим, хто тобі довіряє.