Війна очима української молоді. Думки української журналістки

24 лютого 2022 року Росія розгорнула повномасштабну війну проти України. Війна, що без жодних перебільшень, змінила життя кожного з нас. Ми створюємо рубрику «Щоденник війни», присвячену боротьбі нашої держави проти  окупанта. Залучаємо студентів, журналістів, істориків ділитись своїми думками з нами, як ви осмислюєте ці події. Сьогодні з нами поділилась своїми думками журналістка, волонтерка Ірина Сорока.

Наслідки обстрілів школи у Житомирі. Фото: УНІАН

Війна. Перший, другий, четвертий…Шістнадцять днів триває війна. Шістнадцять? Серйозно? Тільки ж учора був другий день. Сміливо заявляю, що перший тиждень війни, це вічність довжиною у тисячі смертей, народжень, перемог, поразок, втрат. Нині 16 день, і я втратила той заряд упевненості, що це скоро закінчиться, але точно я не втрачаю надії і віри, що перемога буде за нами. Бо ж як інакше?

Два тижні страждань. Вони перевернули свідомість, не тільки мою, а кожного. На 11 день війни я усвідомила, що втратила все. Втратила свої мрії. Так, погоджуюся, звучить вкрай егоїстично, бо я не одна така, але так. Тільки зараз мене накрила депресія, заспокоює те, що я знаю як з цим боротися. Тим паче, зараз з усіх усюд можна отримати допомогу і підтримку як психолога, так і небайдужої людини. Зараз є багато людей, які готові висловити підтримку зовсім сторонній людині, і це круто, тому що «на місці знаєте самі кого, я б теж хотів, аби ти почувався самотнім!» В нього не вийшло: українці мало того, що сильна та безстрашна нація, то ми завжди готові підставити плече допомоги усім, кому необхідно!

Воєнні будні вони до болю одинакові, і до страху різні. Сон втрачено. Тривога охопила і не відпускає. Щоранку прокидаючись перед очима з’являється телефон із купою нових повідомлень: «ЗСУ відбили наступ противника», «Окупанти захопили АЕС», «Люди зупиняють зброю голими руками», «Герої без зброї»… Часто гортаю стрічку новин під звуки сирени, поодинокі віддалені постріли, і я не біжу. Я залишаюся на місці. Мені страшно, але я продовжую сидіти у своєму замку. Дім– це моя фортеця, дім – це моє місце сили, дім – це там, де не страшно, і де ми всі разом!

Я почала читати більше, дивитися менше. Щодня мобільний інтернет стає все гірше, та це не лякає. Нині канал, на якому працювали три роки, не мовить, та не біда, я шукаю позитив та нову роботу. Щодо останього, навіщо шукати – робота є. Щодня, щоранку, я йду до школи, місцевого клубу і в колективі інших, небайдужих я допомагаю ЗСУ, ТОР, і просто всім навколо. Ми разом! Ми єдині!

Далі буде…

Авторка: Ірина Сорока, журналістка, закінчила НАУ факультет міжнародних відносин, Магістр Журналістики. Хобі збирати та записувати народні пісні Черкащини, виконувати їх. Нині знаходжу історії про життя жінок в період Другої світової війни та нинішньої. Волонтерка.