UA
EN
Мурали на стінах Києва. Поштова площа
Війна зіткана з історій, рішень та досвідів. Лише коли вислухаєш кожного, можна її зрозуміти. Я не хотіла писати про себе, тому що не постраждала. Потім було бажання написати щось мотивуюче чи медитативне. І навіть зараз я відчуваю провину через те, що пишу про себе, хоча інші страждають більше. Але врешті-решт, пишу.
Мало українців говорять про війну як про подію саме в їхньому житті. Кожен хоче поділитися, але в той же час знецінює те, що пережив: мовляв, я не на передовій, і не в Маріуполі. Я всім серцем захоплююсь нашими захисниками, і моя душа з кожним, хто зараз потерпає або пережив навали московитів. Мені пощастило, надзвичайно пощастило, що я не серед них.
Тому моя історія – це не трагедія, а скоріше комедія з мінімальними незручностями.
Початок вторгнення
24-го числа я подумала, що проспала пару, тому що прокинулась в обід. Я читаю новини зранку: цього разу я прочитала про повномасштабне вторгнення. Я злякалась. Спочатку я подумала, що переплутала “НВ” з “новин.яром”, а потім злякалась. Я включила пісню Русі “Сині проліски” і згадувала, як влітку читала Сенеку, тому не боюсь смерті. З дивним піднесенням я читала правила першої медичної допомоги і публікувала їх в інстаграм – в стрічці кожен щось публікував; гуглила пункти здачі крові і уявляла, як буду вбивати москалів. В квартирі зібралися друзі батьків, і син маминої подруги з академії МВС. Він сказав, що в правилах, які я опублікувала, є неточності, і я дописала їх в наступній сторіс.
Ми провели в бомбосховищі дві ночі. Там було холодно, багато пилу, і я не могла заснути. Я читала, хоч не сильно хотіла. Наш собака видрипувався на якусь вівчарку. Собак там було дуже багато.
«Це мама сфотографувала мене, поки я не бачила…»
На другий день тато не знайшов хліба, і мама дістала з балкону хлібопічку. Раніше ми сміялися з того, що вона скуповує всю цю техніку, але ніколи її не дістає. Тепер вже не сміялися. Я заявила, що краще піду під снаряди, ніж лишусь в підвалі ще на одну ніч. Батьки хотіли відвезти нас в село, я пручалася, але потім погодилася. На випадок, якщо пропаде Інтернет, я взяла 6 книжок, завантажила найвідомішу книгу Симони де Бовуар і так безжально мало фільмів, що жалкую про це до сих пір. Я точно не мала занудьгувати в місці, де немає інфраструктури. Забігаючи наперед, за два місяці війни я не прочитала до кінця жодної книжки, а фільми подивилася майже всі.
Як я поїхала та захотіла повернутися назад
В селі наступив день бабака. Я хотіла волонтерити на місці, але так і не зрозуміла їхнього графіку. Єдина цікава подія: я провела хлопчика в нацгвардію потай від його мами. Я не вмію імітувати здивування та стримувати сміх. Коли вона драматично сказала мені: “Він пішов воювати”, довелось робити і те, й інше. Я читала історію України, про українську культуру, підвищувала кваліфікацію, але дні були однаковими. Я відволікалася, створювала звичний режим дня, але він був ілюзією нормального життя.
Я жила сама, і в цьому мені дуже пощастило. Поки інші випробовували нерви своїх родичів, я жила безтурботним життям. Але мені знову стало нудно. Я сказала батькам, що їду до абстрактних знайомих на день народження в Білу Церкву, а сама поїхала в Київ.
Я дуже хочу опублікувати діалог зі своєю мамою. Але мені потрібна її згода, а я дуже сподіваюсь, що вона не побачить цю статтю. Тому що вона ще не знає, що я була в Києві.
Мене пестили маленькі радощі: бла-бла-кар, кава з заправки, пригостили цукеркою. Я їхала, слухала чужу музику, а всі проблеми танули з шоколадом у роті.
Коли я приїхала в Київ, я розплакалася. Чи ледь не розплакалася, я вже не пам’ятаю. В мене було враження, наче я приїхала з Америки, а не з сусідньої області – настільки хотілось залишити собі кожне деревце.
Я була туристом в рідному місті. Навіть краще, ніж туристом: я ходила там, де знала кожен камінець, але вдихала Київ з кожним кроком. В лютому я скаржилась, що мені тут все набридло! Я не відчувала болю та мозолів, я звертала увагу на все. Я згадувала все, про що прочитала в селі, і та історія України грала переді мною. Я спустилась на Поштову площу і побачила Дніпро.
Ця колонка вже схожа на художній текст про Київ в підручнику української мови, навіть не літератури. Тому не буду описувати свої відчуття, коли побачила Дніпро під час повномасштабної війни. Тим більше, що не можу знайти для цього слів (хоч я журналістка, і знаходити слова – це моя робота).
Я дуже люблю Київ. В цьому місті стільки граней, що за 20 років я не встигла його вичерпати. І не думаю, що це взагалі можливо.
Коли я поверталась, я написала мамі:
“Виїхала з Білої Церкви. Я хочу додому”
І що лишилося?
Мене знов охопила нудьга внутрішньо переміщеної особи. Як розважитися в селі, якщо я одна? Мабуть, ніяк – потрібно знайомитись і рухатись. Але як стосунки можуть бути справжніми, якщо вони необхідні? Це не риторичне питання, я захоплююсь міццю сільських взаємин, але, либонь, такий шлях не для мене. Я звикла до такого ритму, коли повноцінне життя можна вести наодинці.
Без людей я б навіть не змогла знайти коротшу дорогу до магазину. Йшовши по ній, я медитативно слухала пісню “Один в каное” “Хуанхе”, а наступного вечора рятувала кота, якого випадково закрив в гаражі брат. Цим епізодом я хочу завершити свою історію, тому що від теми війни я вже зовсім відійшла.
Фото: Анатолій Сірук
І що у висновку?
Навіть, здавалося б, негероїчну ситуацію можна розповісти красиво. Досвід пересічного українця, хай навіть не класично-героїчний, цікавіший мені за всі романи Толстого. Війна показала, що жоден Лєрмонтов чи Бунін не перевершить глобальну українську рефлексію. Я спростовую меседж “українці – ледачі і чекають допомоги зверху”, тому що це не лінь, а самосаботаж від переконання, що ми ні на що не здатні.
Наостанок залишаю з цим посиланням пісню “Один в каное” “Хуанхе”. Нехай кожен знайде в екзистенційних хащах свою персональну доріжку. І хай не торкнеться її ні війна, ні пандемія!