UA
EN
Зруйнований будинок, Харків.
Колись настане день,
закінчиться війна…
Але він ще не настав. Завтра буде місяць від початку російського вторгнення в Україну. Вже майже місяць ми відважно обороняємо власну державу. Вже місяць ми як ніколи відчуваємо себе українцями та пишаємось цим. Вже місяць ми доводимо всьому світові, що ми – найсильніші, найбезстрашніші, найвитриваліші. Вже місяць і ніхто не знає скільки ще.
Місяць тому ми прокинулись від фрази «росія напала на Україну». Рівно з того часу кожен мріє прокинутись від слів «вставай, ми перемогли». Ніхто не знає, коли ці слова стануть реальністю, але чи не всі розуміють, що після них ми збудуємо нову Україну, про реальне існування якої ми колись лише мріяли.
Війна назавжди змінить українців. Насправді, вона вже це зробила. Можливо, ще не так помітно, але я впевнена, кожен вже зумів це відчути на собі. Зміни стали колосальними: ми відчули себе українцями. Українцями, як писав Франко, не галицькими, не буковинськими, не русинами, а українцями “без офіціяльних кордонів”. Ми зрозуміли, що Україну однаково боронитимуть як у Львові, так і в Харкові, як в Івано-Франківську, так і в Херсоні. Ми відчули, що захід і схід став єдиним, а наше серце – Київ – палає однаково. Ми заговорили одною мовою – мовою віри, боротьби та вдячності. Зрештою, ми таки стали українцями без кордонів і десь там до нас тихенько всміхається дядько Франко.
Зміни відбуваються з кожним днем війни. 1, 2, 10, 15, 25. Але ще ритмічніше вони проявлятимуться після нашої перемоги. Так, на нас чекає довгий період відбудови. Підуть роки, аби відновити зруйновані міста, села, райони та будинки. Підуть роки, аби досягти хоча б тих показників, які були в нас до війни й ще десятиліття, аби перевершити їх. Але українці до цього готові. Вони натхненні. Вони готові засукати рукави та будувати нове світле майбутнє.
Найімовірніше, ми станемо вимогливіші. Позитивний сценарій може розвиватись так, що ми не дозволимо владі знову обманювати, недоговорювати, красти та нехтувати народом. Ми стали безстрашними, і якщо херсонці вже виходять на мітинги проти озброєних окупантів, то для решти українців вийти проти нардепів буде простіше простого. Московія розбудила в нас козацьку непокірність і, здається, саме час дозволити їй вийти на поверхню.
З іншого боку, разом із позитивним сценарієм завжди йде негативний. Хто знає, може після перемоги ми знову повернемось туди, звідки починали, і ні корупція, ні зволікання в діях, ні ОПЗЖ нікуди не подінуться.
Однак, як би цинічно це не звучало, але українці чудово розуміють, що ця війна стала вікном можливостей для України. Тепер у нас немає воріття назад. Ми б’ємось до останнього – до останнього орка, що буде удобрювати українські чорноземи.
Але, визнаймо, війна змінила нас не лише в кращу, більш вольову сторону. Війна нас налякала. «Подарувала» нам нові колективні травми. Змусила боятись раптових звуків, змусила вимикати світло як тільки стемніє й постійно бути напоготові. Геноцид українського народу 21 століття – далеко не перше знищення нас, але точно останнє. Ми покладемо цьому край. Зараз або ніколи. Ми не дозволимо руйнувати нашу ідентичність. Ніколи знову.
А тим часом я вже почуваюся іншою. Я відчуваю зміни. Це не ті зміни, на які я чекала й розраховувала з приходом весни. Це зміни, що стаються, коли на тебе постійно чатує небезпека. Знаєте, колись я слухала музику постійно. Ранок, день, вечір, ніч. З нею я гуляла, працювала, купувала продукти, сміялася і… Я любила кожну пісню свого плейлиста й уявити не могла, що колись зможу жити без них. Так, як я роблю це зараз…
Кожен біт додає остраху, кожна пісня викликає паніку. «Вимкни музику, ти не почуєш сирен та ударів», – каже мозок. Я не можу йому опиратися. Зараз такий час. Колись все стане на свої місця і я знову прокидатимуся і засинатиму з музикою. Але зараз вимкни музику. Ти не почуєш сирен та ударів.