Долучились до події провідні українські та іноземні журналісти, медіаексперти та лідери думок. Так, у панельних дискусіях взяли участь Діана Буцко — журналістка Hromadske.ua і фронтова репортерка, Ребекка Барт — журналістка ARD та авторка книги “Гендер і влада у Східній Європі”, Марія Авдєєва — експертка зі стратегічних комунікацій, Наталя Іщенко (Гумба) – журналістка-міжнародниця, Олександра Горчинська — журналістка NV, менеджерка у ГО “Жінки в медіа”, Андрій Куликов — Голова Комісії з журналістської етики, Майя Сєвєр — Президентка Європейської федерації журналістів (англ. European Federation of Journalists – EFJ).
Зі вступним словом виступив Крістофер Форст, директор Регіонального Офісу Фонду ім. Фрідріха Еберта «Діалог Східна Європа».
На першій панелі обговорювались перспективи журналісток, які працюють безпосередньо в зонах бойових дій, а також роль жіночих голосів з передової.
Спікерки поділилися власним досвідом та історіями документування й висвітлення російських злочинів. У своїх промовах вони наголошували на важливій ролі жінок у висвітленні подій війни.
“Історія зараз пишеться в Курахові, а не у Вашингтоні. Це дуже природно — прагнути бути в епіцентрі найважливіших подій. Тому я й роблю прифронтові репортажі й дуже ціную те, що ми із командою зараз документуємо”, — поділилася фронтова репортерка і журналістка Hromadske.ua Діана Буцко.
Майя Сєвєр, перша жінка-очільниця Європейської федерації журналістів (EFJ) розповіла про власний досвід роботи з тематикою війни:
“Я стала військовою журналісткою, бувши ще зовсім юною. Пам’ятаю, як в моїй країні (Хорватії – ред.) саме почалась війна. Тоді я сказала своєму редактору: “окей, я готова бути репортеркою”. Але коли він скинув мені відео з передової — то стало дуже страшно, я думала, що не виживу після цього. Мої колеги, друзі долучилися до армії, були вбиті, поранені, але я лишилася в Хорватії й працювала військовою кореспонденткою чотири роки. Звісно, коли у твоїй країні починається війна, — ти хочеш висвітлювати це. От чому ми маємо підтримувати українських журналісток та співпрацювати з ними зараз”.
Досвід Президентки Європейської федерації журналістів дозволяє нам всім зрозуміти, що жінки завжди відігравали велику роль у документуванні воєнних подій, а внесок репортерок в історію є дійсно неоціненним.
Друга панель була присвячена темі репрезентації жінок у медіа під час війни. Зокрема, порушувалось питання їхнього зображення у воєнних наративах, дотримання професійної журналістської етики в українському інфопросторі. Спікери наголошували на різних упередженнях, стереотипних образах суспільства стосовно жінок на війні.
“Хочу згадати категорію жінок, якої майже не зустріти сьогодні в нашому інфопросторі. Це дружини та матері чоловіків, котрі воюють. Деякі військовослужбовці отримують лише короткі відпустки, без ротації. Не маючи поруч своїх коханих людей, ці жінки переживають свою особисту війну, яка лишається поза увагою медіа. Вони потребують нашої підтримки, тому вкрай важливо про це говорити”, — закликала висвітлювати історії сімей військових журналістка Наталя Іщенко (Гумба).
Пані Наталія окремо згадала про жінок наших загиблих захисників й ті труднощі, з якими їм доводиться стикатись. Журналістка поділилася своїм досвідом та пояснила, як упередження про родини загиблих є не лише помилковими, а й насправді несуть велику шкоду.
“Професія допомогла мені триматись психологічно після того, як мій син пішов служити добровольцем і загинув. Робота може дати сенс, навіть коли здається, що ти його втратив.
Багато хто в нашому суспільстві має стереотипи щодо сімей загиблих. Так, часто можна почути думки типу “ці сім’ї — вразливі групи населення, які потребують гуманітарної допомоги”. Як результат, все, що роблять депутати місцевої влади, політики й громадські організації з такими родинами, — це дарують їм пачку макаронів напередодні якогось національного свята. І це насправді дуже шкідливий стереотип. Адже серед цих жінок є успішні бізнеследі, викладачки тощо.
Такого роду стереотипи досі існують та навіть підживлюються у медіа. Причина? ЗМІ часто зображують родини загиблих як знесилених жертв, позбавлених засобів для нормального життя. В часи великої війни у нашому інфопросторі, на жаль, не існує образу сильної жінки. Сьогодні жінка в медіа — безпомічна, ні на що не здатна. Нам потрібно натомість розповідати історії сильних жінок, надавати таким чином українцям сили й мотивацію жити далі. Прикро говорити, але психологічні тренінги, які я мала змогу відвідати, були більше про “витерти сльози”, а не стосувались якоїсь реальної підтримки”.
По завершенню події організатори презентували збірку “100+ історій жінок та дівчат у війні Росії проти України”, а учасники дискусій та гості, які завітали на захід, отримали у подарунок два томи цих історій.
