UA
EN
24 лютого 2022 року ми всі зрозуміли для себе, що таке росія насправді, яка її сутність і чого вона прагне. Можете повернутись трошки у часі і описати, будь ласка, для нас, де ви були 24 лютого 2022, як тоді розгортались події для вас?
Я була готова до війни. Радше не так. Не можна бути готовим до терору й геноциду, не можна бути готовим, що тебе вб’ють. Я знала, що війна буде, тож 24 лютого зустріла спокійно, із температурою 40:) Першочергово помила волосся, зібрала речі в одне місце й поклала книги з української, бо ще планувала проводити заняття для учнів. Потім навіщось їхала в окупацію в Чернігівську область з Києва 6 днів. Жила в родичів моїх родичів, переїжджала заміновані траси, їхала колгоспними дорогами, що вже не існували на той момент, йшла пішки й по лісу, де ще нещодавно були росіяни. Йшла пішки по залізничному мосту. Саме з мого міста росіяни вийшли, але фактично все було в оточенні. Але я йшла додому. Чомусь. Бо дім.
Чим ви займались тоді у перші дні, тижні великої війни? Опишіть, будь ласка, вашу діяльність, в яких заходах брали участь.
Одразу з першого дня наступу я почала публікувати в інстаграм актуальну інформацію. Тоді ще була погано розвинена культура читання новин, люди не знали, де шукати правду. Я ж мала невелику лояльну авдиторію в інстаграмі й вирішила збирати, аналізувати оперативку й постити в сториз (короткі відео історії в соцмережах типу фейсбук чи інстаграм – ред.). Люди писали, що виходили з підвалів і спершу читали мої сториз, бо все було структуровано й зрозуміло. Потім стався перший збір коштів для військових, потім багато допомоги в онлайн-режимі людям у Чернігові й области (комунікували, де взяти ліки, їжу й тд.). І так продовжую досі. Вимагаю в підписників гроші й забезпечую військових.
Як ваші друзі, ровесники ставились до всіх тих подій, що розвивались та змінювались майже щохвилини? Які теми найбільше зачіпали, про що найбільше спілкувалися у перші місяці війни зі своїми однолітками?
Усі були шоковані, коливалися між “хлопчиків відправили на війну, вони не знали” до “мразоти зайшли на нашу землю”, чекали втішних новин. У моєму колі спілкування всі хвилювалися за Чернігів, його знищували щосекунди шаленими обсягами. Бо падіння Чернігова — пряма дорога в Київ. І він, наш маленький і сильний, встояв.
Чи були організовані якісь волонтерські рухи у вашому місті, університеті, з початку цього вторгнення, чи можете таке пригадати?
У місті, куди я приїхала з Києва, активно працювали й працюють досі “Волонтери Менщини”, потужна невелика команда, яка творить нереальні речі. В університеті колишня директорка інституту Світлана Кузьміна організовувала штаб гуманітарної допомоги. Здається, усі з мого кола спілкування робили максимально багато для допомоги. Не пригадаю когось, хто б сидів і чекав на хороші дні.
Якій роботі приділяєте найбільш уваги й часу сьогодні? Які позитивні зміни прагнете вносити кожного дня своєю роботою, можливо також волонтерите, берете участь в різноманітних заходах, фандрейзингах на підтримку України?
Не можу сказати, що є одна сфера, куди я вкладаю найбільше сил. Маю кілька напрямків, вони пов’язані з Україною, тому й вкладаюся в кожен на максимум. Перше — збираю кошти для військових різними цікавими шляхами (розігрую щось ціннісне, організовую літературні вечори, квартирники, впроваджую рубрики в інстаграмі). Найбільше орієнтуюся на купівлю й ремонт машин, серед запитів їх найбільше. Закінчую магістратуру й навчаю української 4 учениць, дерусифіковую й показую дивовижну українську мову й культуру. Окрім того, працюю в центрі стратегічних комунікацій, опрацьовуємо російські фейки, поширюємо правду українцям. На іншому проєкті розвиваємо спільнотне життя свідомої молоді в мережі колівінгів “Вільний”. А скоро стартує крутий проєкт, що фінансується Українським культурним фондом — “Моя мотокраїна”. Будемо досліджувати знищені росією культурні пам’ятки. Роботи багато, як я люблю казати: “Кожен мій крок заради України, а хто я — справа другорядна”.
Як змінились ваша робота і життя загалом з початку великої війни? Якщо порівнювати так до 24 лютого і після, чи вважаєте що ви змінились якось в кращу сторону за цей період, допомогли якимось чином іншим, хто цього потребує?
Яким вважаєте своє найбільше досягнення за цей час?
Не люблю формулювання “чи змінилося твоє життя на краще”. Моє життя не може бути відірваним від контексту країни, а хіба може бути все на краще, коли я втратила багатьох друзів на війні, а кожен день мої рідні незнайомі українці втрачають близьких, коли кожен день спалюється чийсь дім. Так, змінилася робота, так, збільшилася кількість знайомств, кількість цікавих проєктів. Але це все сталося б й без війни. В іншому сенсі, в інших реаліях, але сталося б. Це час змінив усе, час щось додав. А війна лише забрала, знищила й зруйнувала. Дивуюся, коли хтось каже: “Бери можливості від війни” чи щось подібне. Цікаво виходить, хтось бере можливість таку — помирати за мене, а я визначаю війну як каталізатор на краще? Так не можна. Це наші люди.
Усе, що я усвідомила, це те, як нестерпно важко жити без своїх людей і знавши, що герої помирають. А росія й далі існує, просто ховає вбивць і ґвалтівників. На це й фокус мого життя.
Яку роль молодь України має відігравати сьогодні, на вашу думку, що кожен з нас, молодих українців, може робити, аби якось допомогти у цій довгій та виснажливій боротьбі з агресором?
Або йти на фронт, або донатити, або волонтерити, або робити вагомі внески у важливі сфери для руху країни на краще й донатити. Крутіть як хочете, але спершу — допомогти армії. Без неї все, що ми робимо, виявляється, може бути зруйноване за лічені хвилини.
Чи маєте людей серед своїх знайомих, можливо, друзів, на яких рівняєтесь і ставите собі за приклад? На кого можна рівнятись.
Рівняйтеся завжди на себе. Запитуйте, не хто й що зробив для України, а скільки зроблю для України сьогодні Я.
Який внесок хочете мати самі, що хотіли б зробити у найближчому майбутньому для цього?
Мені треба багато грошей. На машини, дрони, камери нічного бачення, ремонти, спорядження. Буду багато заробляти й збирати.
Якою бачите нашу перемогу та Україну майбутнього після війни.
Руїна, кров, тисячі українських прапорів на кладовищах, діти без родин, поранені, з якими ми маємо навчитися поводитися правильно, навала людей, що публічно з більшою силою поглинатимуть російську культуру, бо “зараз ракети вже не літають”, мільйон політичних перегонів. А ми знову будемо борсатися в цьому всьому й намагатися втриматися на плаву, зберегти й примножити своє, і будувати, будувати, будувати країну. У прямому й переносному сенсах.
Про що мрієте найбільше, що хотіли б побачити реальністю за свій час перебування на цій землі?
Як український стяг підіймається над останньою деокупованою територією, а росія демілітаризовується й виплачує репарації.
