UA
EN
Тема взаємовідносин України та НАТО, має свій вираз у тезі, котра наголошує, що держави-члени НАТО мають надіслати Росії чіткий письмовий сигнал про те, що гру завершено: «Україна є частиною Заходу, вона на порозі Альянсу, і незабаром увійде в його двері. Щоб уникнути непорозумінь, йдеться не про негайне членство, а про те, щоб союзники НАТО зробили історичний крок до прийняття України в Альянс” – про це слушно дав свій коментар голова МЗС України Дмитро Кулеба.
Відомим є факт, що історія діалогу та співпраці між Україною та Північноатлантичним альянсом, сягають ще 90-х років XX століття, коли після розпаду Радянського Союзу, була проголошена державна незалежність України. Молода східноєвропейська республіка вступила до Ради північноатлантичного співробітництва у 1991 році, а також стала учасницею програми «Партнерство заради миру» (1994 рік).
У 1997 році була підписана Хартія про особливе партнерство, яка стала фундаментом для започаткування Комісії Україна – НАТО (КУН), що мала на меті розвиток співпраці між країною та альянсом.
Проте, перебуваючи у сфері впливу Москви, Київ не пішов шляхом країн Балтії та Польщі, й не виявив чіткого євроатлантичного курсу. Це призвело до того, що у 2006 році, за прем’єрства Віктора Януковича, Україна неофіційно відмовилась від отримання ПДЧ, а на Бухарестському саміті у 2008 році відповідно, задовольнилась тезою про «політику відкритих дверей».
Безперечно, проросійські сили всередині країни сприяли згортанню будь-яких євроатлантичних ініціатив, що підривали вплив Кремля на політичний порядок денний в Україні. У 2010 році, за президенства Януковича, Україна оголосила про свій позаблоковий статус.
Порушення Російською Федерацією Будапештського меморандуму, і як наслідок – відкрита військова агресія та зазіхання на територіальну цілісність України у 2014 році додали актуальності питанню місця України в загальній структурі європейської безпеки.
Ставши «буферною зоною» між Північноатлантичним альянсом та Російською Федерацією, політичне та військове керівництво котрої поставило перед собою завдання відродження нової версії Радянського союзу або Російської імперії, Україна постала перед екзистенційним вибором: куди далі?
Це означало, що політика «багатовекторності» вже не могла знайти своє втілення у політичному житті України, яка постала перед вибором: чітко виразити свої євроатлантичні та євроінтеграційні прагнення, або втратити свій суверенітет й опинитися знов під окупацією Росії.
Починаючи з 2014 року, через анексію Криму Росією, НАТО розширила підтримку Україні у галузі розвитку потенціалу і розбудови спроможностей. Практична підтримка Альянсом була оформлена на Варшавському саміті у 2016 році у формі підписання Комплексної програми допомоги Україні.
У 2017 році Верховна Рада України ухвалила закон, згідно з яким членство держави в Альянсі знову визнано стратегічним пріоритетом національної зовнішньої й безпекової політики, а через два роки, у 2019, відповідна поправка до Конституції України набула чинності.
Україна продовжила свій поступовий шлях євроатлантичної інтеграції, що відобразилось в ухвалені Стратегії національної безпеки України у 2020 році, яка забезпечувала основу для поглиблення особливого партнерства між Україною і НАТО з метою набуття країною членства в Альянсі.
Нова хвиля військової агресії, яку розпочала Російська Федерація проти України 24 лютого 2022 року, додала нових імпульсів для співробітництва між оборонним альянсом та Україною.
Так, відреагувавши на нічим не спровоковану повномасштабну агресію, НАТО розпочало довготривалу підтримку України, від постачання зброї до навчання українських військових.
Особливим символом цього співробітництва стали зустрічі у форматі «Рамштайн», на якому, окрім всіх членів НАТО, були також представлені держави, що не входять до оборонного альянсу.
30 вересня 2022 року, як відомо, Україна подала заявку на пришвидшений вступ до НАТО на тлі анексії окупованих територій Росією. Звідси постає актуальне питання: попри складність минулого досвіду шляху до членства в НАТО, та ще важчої ситуації сьогодення (продовження затяжної війни з російською федерацією, тимчасова втрата територій, економічне виснаження), які можливості та перспективи постають перед Україною в контексті питання НАТО?
Відповіддю на це складне питання може стати найближчий саміт НАТО у липні 2023 року, який пройде у Вільнюсі (Литва).
Так, дуже багато чого буде залежати від політичної волі українських союзників – членів НАТО, їх бачення геополітичних наслідків прийняття України до союзу. Своєю чергою, Україна, яка продовжує чинити опір російській агресії, покладає великі сподівання на саміт у Вільнюсі.
Але на сьогодні існує надзвичайно велика проблема: відсутність в НАТО консенсусу щодо членства України в Альянсі, адже вступ України до НАТО мають ратифікувати всі члени Альянсу (на сьогодні їх 31).
Є зрозумілим також те, що допоки тривають військові дії на території України й немає виходу на кордони 1991 року, про набуття членства не може бути й мови. А ось прозорість та чіткість членів альянсу стосовно розуміння, коли та при яких обставинах це станеться, — ці речі будуть доленосними для всієї України та її народу.
Таким чином, є слушною думка, що можливе набуття членства в НАТО буде корисним не тільки для безпеки України, а й для світової системи безпеки, яка відчуває додаткове напруження через можливу ескалацію з боку російської федерації. Тому, найближчий саміт у Вільнюсі може мати історичні наслідки для майбутнього всієї Європи у найближчі десятиліття.
