UA
EN
Які моменти вам найбільше запам’яталися з волонтерських відряджень?
За понад два роки складно пригадати щось одне, адже кожна поїздка особлива. Тому перше, що спадає на думку – нещодавні події. Найгірше, коли виходить із ладу транспорт, і ти розумієш, що потрібно доїхати в пункт призначення і ще, бажано, повернутися цілим…
Якось у нас «вилетіло» зчеплення в авто. Водії зрозуміють, як у такому випадку непросто перемикати передачі. Це ризик! Але коли в тебе повністю завантажена машина – немає сенсу зупинятися на півдорозі.
Ще однією проблемою є пробиті колеса. Одного разу було таке під Куп’янськом. Навіть відео маю, як ми за півтори хвилини міняли колесо під кулеметними чергами. За півтори хвилини! Це було навдивовижу!
Також під час поїздок виникали й моменти прямої небезпеки для життя, але їх було так багато, що навіть не злічити. Хоча всі вони закарбовуються в пам’яті…
Коли спілкувалися з місцевим населенням на прифронтових та деокупованих територіях, чи запитували в людей, чому вони не виїжджають?
Так, такі запитання інколи ставимо, але потрібно бути тактовними. Насправді в суспільстві існує велика напруга щодо того, хто й куди виїхав. Часто мешканці більш спокійних регіонів негативно думають про тих, хто не евакуювався зі, скажімо, території Донецької чи Луганської областей, називають їх «ждунами».
Це не так. Взагалі, більшість людей, які не виїхали із населених пунктів, наближених до зони бойових дій, передпенсійного й пенсійного віку, тобто 50+ років. Чому вони залишаються вдома попри небезпеку?
Наприклад, жителі промислових районів Донеччини чи Луганщини звикли працювати на заводах. Вони не вміють поратися із землею, не мають якогось підприємницького хисту та сподіваються лише на державу. І бояться, що переїхавши у спокійніші регіони, просто не матимуть куди себе подіти.
Хто отримує пенсію, той відповідає: «А куди ми поїдемо? Виплачують 3000 гривень у кращому разі, і ще плюс 2000 гривень як для ВПО. Хіба цього вистачить хоча б на оренду квартири?». Тобто, це все практичні питання: як освоїтися літнім переселенцям на новому місці?
Крім того, старші люди прив’язані до своїх домівок. Починаються розмови: «А скільки мені ще залишилось! Тут у мене будинок, грядки…». Спочатку ми цього не розуміли… Так, коли є безпосередня загроза окупації, люди вимушено полишають домівки. Але якщо фронт на відстані 4-5 км, то вони це вважають нормою.
Як ви захопилися воєнною фотографією? Що саме знімаєте під час волонтерських відряджень та що вас мотивує цим займатися?
Я не вважаю себе професіоналом у воєнній фотографії. Коли почав займатись цим, найголовнішою моєю метою була елементарна звітність. Люди, які надсилають кошти чи інші речі для військових/цивільних, мають бачити, куди ти це все везеш. Що допомогу дійсно доставляють не на «третю» чи «другу» лінію, а на передову. Метою мого фотографування було показати, що війна не «десь там», а дуже близько, і триває. Це наші повсякденні реалії…
Відчуття, коли і який момент «спіймати» на камеру, виникають підсвідомо. Це само собою «вмикається». Намагаюся ловити такі миті, аби глядача зачепило, передати через кадр свої емоції від побаченого. Часто буває складно поєднувати фотографію та виконання волонтерських обов’язків, які за мною закріплені. Але стараюся робити ці дві речі, бо вважаю, що так потрібно.
Фото публікую на своїх сторінках у соцмережах. Від підписників отримую багато зворотного зв’язку – пишуть як публічно, так і в особистих повідомленнях. Чимало видань, національних і локальних, запозичували світлини для своїх сайтів. Я вважаю, що іноді воєнна фотографія навіть важливіша за саму допомогу, бо допомагає охопити більше людей, яких можна в це залучити.
Чи думали про те, аби найближчим часом або вже після нашої Перемоги, опублікувати світлини в збірці? Або ж організувати виставку?
Так, і навіть такі пропозиції були. Уже планував якось виставку до певної дати, бо маю багато тематичного матеріалу. Однак, фізично не вистачає на це часу. Та в довгостроковій перспективі хочу цю ідею реалізувати, навіть під час війни.
Повномасштабна війна загалом, волонтерські поїздки та цілодобова робота, мабуть, дуже виснажують морально, чи не так?
Я часто чую подібні запитання в «цивільному» житті. Так, волонтерство дійсно втомлює, навіть молодь. Однак, можливо це звучатиме неприйнятно для когось, та я вважаю, що наше навантаження не порівняти з навантаженням тих, до кого ми їздимо.
Натомість є інші фактори, які тебе морально виснажують. Наприклад, чую: «У мене кум воює, у них у бригаді немає забезпечення». Ця людина все переповідає колегам на роботі. Ті поширюють її слова далі, і серед людей розповсюджується недовіра до військово-політичного керівництва… Це величезна проблема.
Також часто зустрічаю тих, хто взагалі до фронту не дотичний, але дає якісь поради, краще знає, якого військкома поставити на чолі армії, скільки треба танків, аби виграти війну… Або ж плутають усі поняття, слухають псевдоекспертів, які не мають відношення до воєнних дій і формують свої думки під впливом цього.
Саме такі моменти «тиснуть» на ментальний стан. Мені, як волонтеру, насправді значно гірше чути це в тилу, ніж перебувати там, куди я вирушаю. Бо лякає таке ставлення деяких українців до ситуації в нашій державі…
Війна перетворилася й на інформаційну. Це поширення ворожих ІПСО, настроїв, повідомлення, що українці втомилися донатити, допомагати армії тощо. Що про це думаєте ви?
Таке явище дійсно поширене, а особливо останнім часом. Насамперед потрібно читати тільки офіційні джерела інформації. Але чомусь ми цього не дотримуємося й часто слухаємо блогерів. Насправді кожна велика медійна людина комусь зазвичай підпорядкована. Тому їхні слова треба фільтрувати й дослухатися лише до тих осіб, хто не просто багато говорить, але й щось робить.
От дивіться, елементарна ситуація. Ти слідкуєш за кимось, хто постійно каже: «усе пропало», «усюди зрада», «скрізь агенти», «усе крадуть»… І робиш висновки… Якщо «сидіти» на такій інформації регулярно, то ти мимоволі почнеш вважати її істинно правильною. І ймовірність, що такі люди долучаться до чергового збору коштів навіть 20 гривнями, падає. А уявіть, якщо цих людей мільйон? Або два мільйони? А два мільйони помножити на 20 гривень?!
Багато хто думає, що інформаційна війна – це просто якесь там поняття. Але це страшне явище. На жаль, чимало військових теж «тонуть» у цих інформаційних бульбашках. Адже ворожі наративи поширюють і через тікток або рілс. Це дуже впливає на внутрішній стан військовослужбовців та їхню мотивацію. Раніше ворог застосовував подібні методи пропаганди через радіоприймачі, наприклад, у 40-ві роки XX століття. А тепер такі «приймачі» є у кожного в руках – і в тилу, і на фронті. Тому з цим слід боротися на національному рівні.
Поділіться своїми планами на найближче майбутнє.
Я наразі намагаюся не будувати довгострокових планів. Хочу закінчити університет та якнайбільше набратися досвіду від викладачів у сфері публічного управління. Успішно йти за навчальним планом, ось і все.
І насамкінець нашої розмови, Як, на вашу думку, молодь може наближати українську Перемогу? Порадьте щось від себе тим, хто читатиме цей матеріал.
Кожен на своєму місці може дуже багато. Дивіться уважно, що ви читаєте й поширюєте. Не довіряйте «інфоциганам». Знайдіть свій шлях, на якому ви найбільш ефективні. Я не вірю, коли кажуть: «Нічим не можу допомогти».
Знаю багатьох молодих людей мого віку, які працюють і донатять. І роблять це не просто, щоб «совість не гризла»… Ми повинні розуміти, що якщо цей весь рух зупиниться, ми перестанемо допомагати нашим військовим на фронті, то фронт наблизиться до нас… Ми робимо це не для них, а насамперед для себе. Для своєї ж безпеки. І підтримувати армію можна багатьма способами, у будь-якій сфері. Головне – не думати, що і як. А просто почати робити…
Покликання на інстаграм-профіль і фейсбук-сторінку Володимира, де можна слідкувати за його волонтерською діяльністю, переглянути воєнні фото й долучитися до зборів коштів чи допомоги українським військовим/цивільним.
Кінець другої частини інтерв’ю.
