UA
EN
Добрий день, Валеріє! Ви зараз працюєте журналістом, скажіть, що для вас журналістика – професія чи хобі?
Журналістику, на мою думку, перш за все потрібно любити, тому що це та професія, де в тебе може не бути вихідних, канікул чи відпусток. Це коли ти працюєш 24/7: і вдень, і вночі. Звичайно, це доволі таки енергозатратно, і особливо, коли всі їдуть кудись на відпочинок сім’ями, а ти їдеш у чергове відрядження, або працюєш у цей день, то, звичайно, це образливо. Але якщо ти дійсно любиш журналістику, то для тебе не буде мати суттєвого значення поїздка на відпочинок чи, наприклад, створення сюжету. Звичайно, потрібно вміти балансувати, щоб вистачало часу не тільки на роботу, а й на сім’ю, і на хобі. Якщо ти будеш справді любити журналістику, то у тебе буде виходити все, що ти задумав.
Як ви потрапили в журналістику?
Я потрапила в журналістику ще наприкінці 9 класу. Однокласниця несла статтю здавати до соціального педагога, і я зайшла з нею. Соціальний педагог Ігор Володимирович запропонував мені написати теж якийсь матеріал. Я написала його. Згодом матеріал опублікували на шкільному сайті., Я пам’ятаю ось цей адреналін, коли бачиш свою статтю. Усвідомлюєш що її опублікували, її визнали гідною прочитання іншими. Ще й підписали моїм ім’ям та прізвищем. Я дійсно від цього отримала велике задоволення. Я повірила в те, що я можу створювати різні цікаві матеріали, я можу писати для людей, вони це будуть читати. І від цього отримувати, так званий, кайф. Тоді я почала розуміти, що це дійсно моє. Потім створювала шкільне радіо, почала робити відео: фільмувала різні шкільні заходи. І так почалась моя дорога в журналістиці.
Чи шкодували ви, що обрали цей напрям, може це було складним для вас?
Журналістика для мене ніколи не була чимось складним тому, що за весь цей час, з 9 класу (я на сьогодні вже давно закінчила школу), жодного разу не пошкодувала, що я в цій професії, що дуже важливо. Після школи я вступила в Київський національний університет культури та мистецтва. Навчалася там на кафедрі піару та журналістики. Під час навчання проходила різні стажування, ходила на практику, нас водили на різні заходи, де ми працювали як журналісти. Також я брала участь у різних конкурсах, олімпіадах, де неодноразово перемагала. І в один прекрасний момент, я потрапила в розслідувальну журналістику, стала журналістом-розслідувачем. З цього й почався мій шлях, як телевізійного журналіста.
Перепрошую, скільки ви вже працюєте журналістом?
Вже 5 років я займаюся саме телевізійною журналістикою. Мені це неймовірно подобається.
Валеріє, у якому напрямку ви працюєте зараз?
Я займаюся різними проєктами. Зараз здебільшого це політичні та військові теми. Можна сказати, щоя працюю кореспондентом. Найбільша перевага такої роботи – можливість працювати віддалено. Наприклад, нещодавно я повернулася з Польщі, де була творчим керівником групи, мені нічого не заважало там працювати. Я неодноразово виїжджала й у прифронтові регіони, де робила свої репортажі.
Чи одразу ви зрозуміли, що журналістика – це ваше покликання?
Журналістика дійсно моє покликання. Я це зараз розумію і це, якщо чесно, приходить з досвідом. Коли ти пройшла певний період життя, побачила структуру роботи, умови роботи, пропрацювала на різних посадах, у різних виданнях, то маєш певний досвід і розумієш, що ти дійсно на своєму місці. З’являється впевненість у тому, що ти не помилився. Ти усвідомлюєш, що можеш пишатися собою.
Як Ви «зустріли» війну?
Війну я зустріла в прямому ефірі, можна так сказати. Перший день війни, коли почалися обстріли, коли почали бомбити Гостомель, я поїхала в Київ на роботу й ми пробули там до шостої ранку наступної доби. Тобто приїхала на роботу я об 11-ій, о 6 ранку наступної доби я тільки вийшла. Ми були з 2-ої чи з 3-ої години в бомбосховищі до 6-ої ранку й потім, близько 8-ої, ми розійшлися. У Ворзель я не змогла потрапити, бо вже були підірвані мости й не було проїзду, тому два тижні я жила в родичів у Києві й працювала там. Було таке, що працювала й у бомбосховищах, ну всюди, де тільки могла. У мене було тільки два телефони для роботи, бо всі мої речі, і ноутбуки, залишилися заблоковані у Ворзелі.
Я знаю, що Ви відвідували й прифронтові регіони, як це відбувалося?
Пам’ятаю поїздку в Запоріжжя, коли перший день дуже сильно бомбили місто, були прильоти в центр, де я й була, тоді ще стріха злетіла біля мене. Перед цим я була у Слов’янську, навіть там не було таких жахливих вибухів, як у Запоріжжі.
Була також у відрядженнях на Донецькому напрямку. Там також були масивні обстріли, не скажу, що мені було страшно, але почувалася певна відповідальність за матеріал.
Є різниця між журналістикою в мирний час і у військовий?
Журналістика в умовах війни ускладнилася перш за все тим, що потрібно більше працювати в польових умовах. Звичайно, не тільки польові умови впливають на цю різницю. Якщо це прифронтові регіони, то там потрібно продумувати власну безпеку, продумувати, що варто зазначати в матеріалі, а що не варто. Також дуже чітко передивлятися відео, щоб ні в якому разі не нашкодити військовим. Ось це було для мене найголовнішим, щоб у жодному разі не нашкодити.
Знаєте, як клятва Гіппократа в лікарів: «не нашкодь». Зараз у журналістиці в умовах війни, я б назвала цей вислів і першою заповіддю журналіста… Тому що від цього залежить життя людей і, звичайно, перемога моєї країни. Водночас я категорично проти того, щоб узагалі не говорити про війну, про бойові дії, не їздити на фронт. Також я не підтримую заборони журналістам їздити на фронт, тому що інформаційна війна, яку веде країна-агресорка, складна, їй важливо чинити спротив.
Я вважаю, що в журналістів зараз така місія – розповідати про війну в Україні, не давати світові забути, що йде війна, що тут кожен день гинуть люди, що Україна своїм щитом, ціною життів своїх найкращих синів та доньок, зараз виборює свободу й мирне життя для всієї Європи.
Валеріє, які плани у вас на майбутнє?
Я планую розпочати свою справу. До того ж мені надійшла пропозиція взяти участь у новому проєкті, поки не буду розповідати, у якому саме. Не думаю, що я буду стояти на місці, бо маю багато ідей, бачу перспективу їхнього втілення.
Чи означає це те, що ви покинете журналістику?
Ні, зовсім ні! Журналістика для мене – це не робота, це моє задоволення. На мою думку, життя без неї не буде відчуватися «на повну», назвемо це так. Я обов’язково продовжу працювати в галузі журналістики.
