UA
EN
Маріє, яким запам’ятався вам день 24 лютого 2022 року? Чи збирали тривожну валізу напередодні, чи слідкували за новинами?
Валіза була зібрана ще навесні 2021 року, коли з’явилися перші тривожні дзвіночки, здається, це були новини про нібито «навчання» з підведенням великої кількості російських військових до українських кордонів. Оскільки нічого не відбулося, дещо розслабилася. Напруга знову з’явилася взимку, і на початку лютого 2022 року валіза знову стояла напоготові.
Взагалі на 24 лютого в мене був запланований потяг до Києва — мала їхати на зйомки. Вночі 23 лютого я зібрала рюкзак в поїздку, поряд стояла тривожна валізка, а я лежала і тихенько плакала, слухаючи звернення українського президента до українського народу і до росіян. У промові не звучало прямих заяв, але для мене це був пік напруження відчуттів.
А 24-го моєму хлопцю подзвонив його друг зі словами «Почалось…» Я прокинулася і побачила, що димить наш Херсонський аеропорт, туди був приліт.
Ми скупилися, зібрали свої речі й поїхали до батьків хлопця в інший район міста, бо наша квартира знаходиться неподалік від Антонівського мосту. Завезли продукти моїй мамі, яка живе в районі неподалік від аеропорту, вона працює в лікарні та попри шок та небезпеку все одно пішла на роботу.
Попри те, що майже за рік зібрали валізу, а 24 лютого мали квиток на потяг, ви все ж не виїхали з Херсона. Чим керувалися тоді?
Так, ми не виїхали тоді й ще пів року провели в окупації. Можливо, тому що у нас взагалі не було розуміння, що буде далі, була велика розгубленість і переляк. Хоч ми й готувалися, та повномасштабне вторгнення не могло не шокувати. А ще я розуміла, що у мене і мого хлопця квитки є, а в наших батьків немає, і вони точно залишаються в Херсоні. Здебільшого саме це і стримало від того, що поїхати одразу. Тому залишилися, а за декілька днів вже не було можливості виїхати безперешкодно.
У місті доволі швидко не залишилося українських Збройних сил, їх витіснили війська окупанта. Їхня присутність була помітною: їздило багато військової техніки, на блокпостах зупиняли увесь цивільний транспорт, перевіряли документи усіх чоловіків. На початку на вулицях російські військові не поводили себе агресивно, але приходили до херсонців додому з обшуками, забирали в катівні, доволі багато людей зникало. Набагато серйозніша ситуація була по селах області — там окупанти діяли набагато агресивніше. Але все одно в Херсоні ми відчували сильний моральний тиск, у місті була відчутна сильна напруга. З квітня вони вже почали впливати на наші самоврядні держустанови, підслуховували розмови на вулицях, могли забрати людину на зупинці, бо почули, що вона проукраїнська, або увірватися у квартиру, бо дізналися, що там жив учасник АТО/ООС. Затриманих людей допитували, били, декого вивезли в Росію, і я не знаю, що з ними було далі.
Тому на вулицях не звучала українська мова, не було проукраїнських розмов. Це тримали для закритих приміщень, коли були впевнені, що не підслуховують.
Ви робили знімки Херсона, коли залишалися там. Це були мистецькі зйомки чи свідоме фотодокументування?
Кожного разу, коли виїжджала в центр міста, приходило розуміння, що окупація закінчиться неминуче, і після цього Росія нищитиме наше місто так само, як нищить всі інші населені пункти України. Тому кожного разу, коли ходила по пустих херсонських вуличках, мені хотілося закарбувати Херсон таким, яким він був тоді, ще цілим. І я фотографувала міські краєвиди. Навіть провела декілька вуличних зйомок для дівчат. Тож мені вдалося залишити пам’ять і для них, і закарбувати Херсон таким, яким він був. На жаль, доволі багато будівель, котрі я тоді фотографувала, зараз вже зруйновані.
Наскільки безпечно було фотографувати один з проукраїнських мітингів у Херсоні?
Це був один з найбільших проукраїнських мітингів тоді. Ми з хлопцем наважилися на нього вийти як учасники. Я взяла з собою камеру, не знаючи, чи буду її використовувати. Ми підпільно передавали українським військовим дані про російську військову техніку, через це було страшно. Але вирішили, що один раз живемо, тож треба іти.
Коли побачила на площі декілька сотень людей, зрозуміла, що хочу дістати камеру і хоча б трішки пофотографувати, тому що це було неймовірне відчуття єднання. Навпроти нас стояли російські військові з технікою, з автоматами навпереваги. Але ми знаходилися серед однодумців, котрі так само, як і ми, чекають Україну, говорять, що Херсон — це Україна. На хвилі цієї ейфорії, а я не знаю як інакше це описати, повністю пропав страх. На цьому ж піднесенні я дістала камеру. Спершу фотографувала людей у натовпі: хтось був із синьо-жовтим прапором, хтось з плакатом. І чим більше я фотографувала, чим більше людей приходило, тим більше мені хотілося зробити по-справжньому вагомі знімки. Вже під кінець я наважилася і виходила прямо перед натовпом херсонців, ставала між українською стороною і російськими військовими, щоб показати весь масштаб того мітингу. І в той момент не відчувала страху. Військові намагалися проїхати технікою, але люди їх зупинили руками, вони послухалися і не відкривали вогонь. Це був останній мітинг, коли росіяни не застосовували силу і не розганяли зібрання. Уже наступного разу (нас там не було) вони відкривали вогонь, і вже були поранені з боку українців.
Зберігати зроблені знімки було небезпечно, але в гущі всіх цих подій страх якось губився. Зараз думаю, що діяла досить нерозсудливо, напевне, треба було надійніше ховати відзняті кадри. Та я надзвичайно рада, що ті фото знайшли доволі сильний відгук: з моєї сторінки в інстаграмі вони розлетілися по різних пабліках, в соцмережах. Їх тоді побачили близько чотирьох тисяч людей, мені писали різні медіа з проханням дати інтерв’ю та розповісти, що відбувається в Херсоні, просили дозвіл на використання цих знімків, навіть відгукнулися декілька людей, хто був на тому мітингу і хто побачив себе на моїх кадрах.
Мої дії не мали жодних негативних наслідків, мені пощастило, що перевіряли тільки мої документи, а не телефон і фототехніку. Але я повидаляла фото з телефона, змінила своє ім’я в інстаграмі, бо в дописах багато розповідала про життя в окупації, настрої херсонців і ділилася своїми гнівними почуттями щодо окупантів.
Усвідомити, що ми були в окупації, я змогла тільки коли ми виїхали з окупованого міста. Коли довкола говорять українською, а від військових не страшно, бо вони свої. Тільки тоді я зрозуміла, наскільки напруженою була, не почуваючи себе в безпеці ні на вулиці, ні в себе вдома.
Усі пів року в окупації ви мали змогу виїхати?
Я не замислювалася щодо цього. Мої знайомі виїжджали, була така можливість. Я знала шляхи виїзду, але сама до кінця літа взагалі не припускала такої думки.
Що змінилося, коли ухвалили рішення виїжджати?
Рішення ухвалили за декілька днів до виїзду. У серпні виїжджали наша близькі знайомі й запропонували це зробити й нам. На той момент стало відчутно, як все сильніше стискаються лещата російського впливу, як окупанти все впевненіше себе почували. Я більше переживала не за себе, а за свого хлопця, адже активно велися розмови про проведення референдуму в Херсоні, після якого окупанти зможуть забирати чоловіків-херсонців на фронт і змушувати воювати на боці Росії проти України. До того ж у нас не було роботи, а чимало знайомих кликали в Київ та обіцяли допомогти з працевлаштуванням. До всього я перестала відчувати, що, залишаючись там, роблю свій внесок у рух спротиву. Тому за два-три дні ми зібрали валізу та рюкзак і виїхали. Наші батьки залишилися і до кінця окупації були в Херсоні.
Деокупація Херсона відбулася в листопаді, коли ви вже перебували в Києві. Як сприйняли цю новину?
Я саме їхала в метро на зйомку, коли прочитала про звільнення. Спочатку не розуміла до кінця, чи це правда, а потім розридалася. На останніх ресурсах відпрацювала, а коли повернулася додому, багато плакала. Не було того полегшення, якого я довго так чекала, тому що Херсон був повністю без зв’язку: там не було світла, не було інтернету, не було мобільного зв’язку і я вже декілька тижнів не знала, що з моєю мамою. Зв’язок відновили через півтора тижня. Через його погану якість чула мамине одне слово з п’яти, але було зрозуміло, що з нею все добре, — і мене нарешті відпустило.
Після деокупації декілька разів бувала вдома, переважно приїздила на дні народження рідних. Руїни в місті бачила на власні очі. Знімала на телефон, знову ж таки, щоб показати моїм підписникам, як живе Херсон. Але в цілому не дуже багато вдавалося гуляти містом, бо там все ж не надто безпечно — багато прильотів, більшість з яких відбувається до сигналу тривоги.
Ваші фото з окупованого Херсона продовжують працювати й зараз. Розкажіть про це.
Так. Бачила, що телеграм-канали з великою кількістю підписників порівняно недавно публікували мої знімки, також це робили деякі українські та європейські медіа. Я давала інтерв’ю молдовському та американському виданням. Одного разу до мене звернувся хлопець, який збирався писати про окупацію, і просив дозволу розмістити мої знімки на обкладинці майбутньої книги. Просили дозволу і держустанови. Я нікому не відмовляю, не беру жодної плати, тому що основна мета цих знімків — розповсюдити інформацію про український опір. І я рада, що вони слугують цій меті. При цьому мені приємно, коли зазначають моє авторство, але це буває не завжди, на жаль.
Також в окупації я зняла один творчий проєкт. Він допоміг мені виразити біль, що жив у мені тоді. Надихнула на нього ідея подружжя фотографів Ліберових. Для реалізації задуму я зібрала світлини надзвичайних на той час подій в Україні та вирішила демонструвати їх через проєктор. Тлом для показу слугувала стіна. Але не тільки. Більшість знімків транслювалися на дівчину — героїню зйомки. У такий спосіб вона стала частиною світлин, мовби учасницею того, що було закарбовано на них. Так я передала думку про те, що Херсон перебуває в окупації, але ми, його жителі, відчуваємо біль кожного українця в Бучі, в Ірпені, біль від кожного прильоту, від кожної жертви.
Поки тривала зйомка, прямо під вікнами їздили російська військова техніка, а ми знімали про те, що Херсон — це Україна.
Хотіла б створити ще щось подібне, але чекаю, щоб воно відгукнулося, стало продовженням моїх почуттів. Шукаю відповідний формат. Відкрита до співпраці. Буду рада, якщо хтось зрозуміє, що я зможу втілити його ідею, і мені вона навзаєм відгукнеться.
Як допомагаєте українському війську?
Щомісяця 15 % від свого заробітку спрямовую волонтерам, яким довіряю. Перевірену інформацію поширюю в себе на сторінці. Допомагаю, якщо треба щось відзняти для організації збору. Декілька разів розігрувала свою зйомку за донейт на українське військо.
Зазнімкувати перемогу. Як би це зробили ви та що обов’язково було б на цих фото?
Я не дуже думаю саме про момент перемоги, бо зараз складно уявити, в яких умовах вона відбуватиметься. З одного боку, звісно, це буде радісна новина, але водночас буде багато болю.
Хотіла б, звісно, сказати: найперше, що я зроблю, — вирушу через всю Херсонщину і зніматиму її такою, якою вона буде на той момент. Але боюся, що територія буде настільки замінованою, що найближчі декілька років буде неможливо їздити по якихось неосновних дорогах.
Усім серцем чекаю, коли рідна Херсонщина знову стане вільною і я зможу побачити свій край повністю українським, вже в безпеці.
