UA
EN
Улюбленою справою зайнялася несподівано для себе самої
У 16 років я приїхала до Києва з міста Конотопа Сумської області здобувати фах спеціаліста з туристичного та готельного бізнесу. Мені подобалася готельна справа, і я ніколи не думала, що буду займатися створенням одягу. Хоча росла серед голок, котушок ниток, швацьких машинок, адже мої батьки усе життя працюють у сфері пошиття одягу, тримаючи власне ательє.
У 2021 році у моєму житті настав такий період, коли я замислилася, чим насправді хочу займатися. Тим часом мама почала робити у себе в ательє ремонт, я допомагала їй, зацікавилася виготовленням одягу і долучилася до цієї справи.
На той момент це більше було хобі ніж професія. Я вирішила створити невелику капсулу з речей (ще без вишивки), які б хотілося носити самій, оскільки мій смак і вподобання досить специфічні, не для всіх. Продаж невеликої партії капсули дав змогу отримати відгуки від покупців і рухатися в напрямку виготовлення моделей, які мали б попит.
Вишитий одяг — традиція, яку треба берегти
Етномотиви на моїх виробах з’явилися не одразу. У грудні 2021 року мені приснилася вишиванка з вишитим об’ємним рукавом та поясом. Я прокинулась і записала цю ідею.
Вишитим орнаментам судилося з’явилися після 24 лютого 2022 року. Коли після широкомасштабного російського вторгнення я виїхала з Києва і тимчасово проживала в Чернівцях, мені спало на думку створити сучасну вишиванку, яку можна одягнути в день нашої перемоги. А її продаж мав бути благодійним.
Придбаний на заході України рулон тканини я привезла до батьків на Сумщину, де ми відшили небагато моделей, продали їх, а вторговані кошти переказали на потреби Збройних сил України.
Після успішної реалізації задуманого я побачила, що у людей є потреба у сучасному вишитому одязі, тож вирішила продовжувати. Зрозуміла, що можу зайняти свою нішу і реалізуватися у цій справі.
За моїми спостереженнями, до повномасштабного вторгнення вишиванки здебільшого мали класичний вигляд. Я ж хотіла осучаснити їх та зробити такими, щоб жінки могли вбиратися у них щодня, а не лише на окремі особливі події. У вишиванці для мене є змінна складова — сучасний крій, і стала складова — вишивка. І моя задача — їх вдало поєднати. У планах працювати над тим, щоб мої вироби були унікальними. Приємно, що зараз, через два роки, ситуація на ринку змінюється: додалися сучасні тканини, сучасний крій. Тоді ж цього було мало, і я відчула, що мій талант здатен змінити цю ситуацію. Радію, що дещо причетна до змін у смаках українців.
Для мене цінно, коли людина має бажання носити вишивку. Це своєрідний прояв себе. Час іде, ми створюємо нові традиції. Тож носити вишиванку з джинсами чи коротку вишиту сукню вважаю нормальним.
Для пошиття закуповую 90% тканин українського виробництва, бо ж підтримую українського товаровиробника. Маю на меті популяризувати й підтримувати саме українське, тому що нам зараз важко і треба підтримувати своїх.
В одяг свого виробництва вбираюся досить часто. По-перше, це тестування, як будуть у ньому себе почувати мої покупчині. Вишиту сукню я можу одягнути на урочисту подію, а от сорочку-рюш ношу у повсякденному житті. Минулого літа я її одягала майже щодня. Мама теж носить наші вишиванки. Вдягала святкову сукню на хрестини та має багато одягу на кожен день.
Яким для мене був початок широкомасштабного вторгнення
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми готувалися: запаслися їжею і водою, але все ж розраховували, що це нам не знадобиться і нападу не буде. Та 24 лютого 2022 року в Києві я прокинулася о 5-й ранку від вибухів. Подзвонив друг, сказав, що почалася війна і запропонував забрати мене і мого на тоді ще хлопця до Чернівців. Їхали ми вп’ятьох в маленькій машині з великою кількістю сумок. Майже два місяці провели у цьому місті, де нам допомагали й надавали підтримку знайомі та друзі.
Коли російські війська відійшли й в столиці стало спокійніше, захотілося додому. Я повернулася в Київ, а згодом навідала батьків у Конотопі, який на той час вже деокупували.
Позичені кеди й сукня для весілля у чужому місті посеред війни
Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Шаповалом ми давно були разом. Разом поїхали до Чернівців. Після приїзду 25 лютого з друзями вирішили прогулятися містом: треба було рятувати свою голову від напруги.
Коли йшли центром, мій друг-чернівчанин проводив нам мініекскурсію:
У цей момент Дмитро подивився на мене і сказав:
І 4 березня ми стали сім’єю, скориставшись сервісом «Шлюб за добу».
Підготовка до весілля і зараз видається якоюсь нереальною. Коли ми виїжджали з Києва, то взяли тільки найнеобхідніше. Але несподівано одні знайомі дали мені весільну сукню, інші — кеди до неї. Навіть фата була. Її знайшли за добу, хоча на той момент усі магазини у місті були зачинені. Віднайдений ювелір погодився переплавити срібло на обручки й зробив це за пів дня, бо, знову ж таки, ювелірні магазини тоді не працювали. Так що з весільного образу особистими на мені були тільки мої колготки (усміхається). Мій друг — фотограф. Він встиг взяти із собою з Києва фотоапарат і фотографував нас. Так що і весільна фотосесія була.
Ми з Дмитром були налаштовані оптимістично. Я знала, що люблю цю людину. Тож наше весілля — це те, що мало відбутися у нашому житті, а не вчинок, який виник спонтанно.
Через декілька днів після весілля мій чоловік пішов у військкомат і вирушив в навчальний центр, а звідти — на фронт. У липні 2022 року він загинув. Тому те, чим я займалася, набуло для мене нового сенсу. Для мене тепер це справа заради пам’яті про Дмитра.
Коли люди купують мої речі, вони знаходять всередині пакунку листівочку, на якій написано, що ця річ присвячена моєму коханому чоловіку, який віддав своє життя за Україну.
Вишиті речі допомагають у зборі коштів на армію
Окрім перших вишиванок, кошти від продажу яких повністю пішли на армію, я проводила в інстаграмі розіграш двох моїх виробів: сукні та сорочки за донейт від 100 гривень. У такий спосіб я долучилася до збору коштів на автомобіль, який організувала моя знайома для підрозділу свого батька. Я бачила, що їй важко закрити необхідну суму, тож запропонувала влаштувати розіграш.
Моїм прикладом ефективності розіграшів скористалися декілька моїх друзів та підписників і зібрали на все необхідне для війська.
Аби підтримувати Сили оборони, я регулярно переказую власні гроші на перевірені збори. Також ми віддавали тканини для пошиття військового одягу та безоплатно ремонтували одяг військовослужбовцям.
Попри те, що щоденні зведення не бувають без новин про атаки на Сумщину, батьки залишаються в Конотопі. Я теж залишаюся в Україні та популяризую українське. Ми так само налаштовані оптимістично і переконані, що все буде добре.
Покликання на Інстаграм сторінку бренду Яни “Bielskaya.ua”:
