UA
EN
З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали, –
Витає ж тута інша тінь, кривава:
Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна чи палка Зарема, –
Тут спочива бахчисарайська слава!
Леся Українка, “Бахчисарайська гробниця”
Мені було 11, коли рф окупувала Кримський півострів. До цього Крим був для мене місцем відпочинку, внутрішнього спокою та нових знайомств. Він був тією другою домівкою, куди я влітку подорожувала із родиною зі свого рідного Херсону. Проте вже минув не один рік, як ситуація докорінно змінилася. Моє місто стало другою домівкою для кримчан, які були вимушені покинути Кримський півострів.
Коли я була малою дитиною, бабуся переповідала історії про її родичів, знайомих, які майже усе своє життя не могли повернутися до рідного дому. Вона розповідала про події після депортації 1944-го року і до 1989-го, коли примусові переселення кримських татар були визнані незаконними. Тоді мені було так дивно і незрозуміло, як це, не мати можливості жити там, де ти народився, де жили твої батьки, твої пращури? “Це жахливо”, – думала я.
8 років. Така мала і водночас величезна цифра. 8 років Крим потерпає від окупації, не перестаючи вірити, що колись все буде так, як раніше. Отож, що ми маємо робити тоді, коли це «колись» настане? Як відродити Крим у культурі, мові та історичній пам’яті усієї країни?
Сьогодні кримськотатарська мова, хоча і є однією з державних мов в окупованому Криму, проте так само, як і українська, суто фіктивно. Згідно з російськими даними, кримськотатарською мовою на окупованому півострові у 2020 році навчалися менше 7 тисяч дітей (це близько 3%). Хоча відповідно до перепису населення владою окупанта на півострові проживає більше 230 тисяч кримських татар.
У 2013 році, згідно із інформаційно-аналітичним дослідженням “Освітнє поле на тимчасово окупованих територіях України (2014-2019 рр.)”, кримськотатарською мовою навчалися також лише трохи більше 3%, тоді як російською – майже 90% учнів. У дитячих садках взагалі – менше 1,5%. Справа в тому, що ситуації навколо кримськотатарської мови раніше не приділялася належна увага з боку Української держави, а тому і мовне питання після деокупації є важким для вирішення.
Для розв’язання проблеми потрібен час, а ще більше – конкретні, рішучі дії на підтримку реінтеграції Криму та розвитку кримськотатарської мови з боку держави, яка має сформувати відповідну нормативну базу та забезпечити її повноцінне імплементування. Прикладом таких ініціатив є «Стратегія розвитку кримськотатарської мови на 2022-2032 роки», ухвалена за день до повномасштабного вторгнення рф на територію України. Цей стратегічний документ передбачає, серед іншого, створення спеціальної комісії для забезпечення міжвідомчої координації, зв’язків між обраними установами та узгодження їх дій. На мою думку, до цієї комісії мають обов’язково увійти представники кримськотатарського народу, адже повинна бути почута кожна думка, враховано ставлення кожної людини.
Перш за все, після деокупації півострову необхідно позбутися російської мови навчання, забезпечити повноцінне використання державної української мови і створити умови для всебічного розвитку та широкого використання кримськотатарської мови. Я вважаю, що варто дозволити батькам обирати мову навчання (українську або кримськотатарську) для своєї дитини, так само і студентам обирати мову навчання у своєму ВНЗ. Проте, незважаючи на мову навчання, програма має залишатися однаковою для усіх. Ба більше, мають бути додатково розроблені та затверджені уроки та дисципліни для школярів і студентів, які були б присвячені темі Криму. Наприклад, «Історія Криму»; «Крим у міжнародних відносинах»; і, звичайно, «Кримськотатарська мова». Окрім того, варто запровадити додаткові курси, які школярі та студенти можуть відвідувати за бажанням. Це будуть заняття за більш вузькою спеціалізацією (наприклад, «Культура Криму», «Корінний народ Криму», «Крим у світовому мистецтві» тощо). Такі предмети мають викладатися у школах, коледжах, університетах не лише на Кримському півострові, але й на материковій Україні. Уся українська молодь має вивчати та знати Крим набагато глибше, аніж він вивчається зараз. Зокрема, необхідно приділити додаткову увагу вивченню у закладах освіти на півострові історії та культури України, які з 14-го року були спотворені та сфабриковані.
Лише створивши дієві способи просування кримськотатарської мови, забезпечивши вільний та необтяжливий постійний доступ до її вивчення, кримські татари дійсно зможуть повернути собі право розмовляти рідною мовою не лише у побуті, але й у будь-якій сфері діяльності. Вони зможуть отримати те, чого були позбавлені щонайменше з 1944 року.
Ми маємо пам’ятати, що кримськотатарська мова через постійні заборони та винищення, насильницьку русифікацію населення сьогодні увійшла до числа мов, які вмирають. Чи має право інша держава, яка чомусь вважає, що «іспокон вєков» володіє територією, абсолютно варварськи, навмисно знищувати найбільше культурне надбання, найголовніший чинник самоідентифікації людини – мову? Звичайно, ні! Ми не можемо повернути час назад, проте у наших силах забезпечити кримськотатарську мову гідним майбутнім.
Намагання позбавити корінного народу власної землі, історії, культури проявлялося не лише депортаціями, забороною кримськотатарської мови, насильницькою русифікацією. У середині минулого століття, у воєнні та післявоєнні роки, відбулися масові перейменування населених пунктів на півострові. Раніше вони мали переважно кримськотатарське походження, але згодом після депортації 1944 року понад 1300 міст, сіл, селищ Криму отримали російську назву, втративши свою автентику.
У 2016 році Верховною Радою України була прийнята постанова «Про перейменування окремих населених пунктів та районів Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». На законодавчому рівні повернули кримськотатарську топоніміку. Наприклад, селище міського типу Куйбишеве Бахчисарайського району на селище міського типу Албат; село Фурмановка Долинненської сільської ради Бахчисарайського району на село Актачи; село Ульяновка Чорнопільської сільської ради Білогірського району на село Султан-Сарай; село Завіт-Ленінський Джанкойського району на село Кучук-Алкали і так далі. Загалом були перейменовані 70 населених пунктів і 5 районів.
Шість років тому перейменування торкнулося лише тих населених пунктів, які мали комуністичні назви (наприклад с.Совєтське на Мішен-Найман, с.Октябрське на Кучук-Бораш, с.Красноармійське на Коджалак та ін). Усі інші міста та селища так і залишилися під гірким невидимим гнітом тоталітарного режиму. У 2021 році навіть була оприлюднена петиція про повернення історичних назв усім населеним пунктам Криму, перейменованим радянською владою після депортації кримських татар. Однак петиція не змогла зібрати необхідну кількість голосів і не отримала хід. Чому таке важливе питання ще зовсім нещодавно не мало розголосу у нашій країні? Тому що більшість українців не знали про «топонімічні репресії», яких зазнали кримчани. Абсолютно недостатня увага приділялася цій величезній проблемі, що і призвело до вузької обізнаності населення.
Після деокупації кримського півострову проблема повернення автентичних топонімів не має забуватися та нівелюватися. Необхідно повернути оригінальні назви населених пунктів, яких кримчани були позбавлені. Варто удосконалити постанову 2016-го року або прийняти нову, яка була б ширшою та охоплювала всі інші населені пункти.
Потрібно проводити окремі інформаційні кампанії, реалізовувати соціально-культурні проєкти, щоб не допустити знову масштабну необізнаність населення стосовно важливих питань самобутності, історичної ідентифікації кримчан. Земля, на якій жили, страждали та боролися твої батьки, не може носити назву їх гнобителів.
І мова не лише про згадані раніше проблеми. Мова й про відродження усієї культурної, історичної спадщини кримських татар. Надзвичайно важливо розвінчувати усі міфи, усю ту маніпуляцію та брехню, від яких так довго потерпали кримчани. Правда існувала, існує і буде існувати, навіть незважаючи на постійні спроби російських диктаторів викорінити її, повністю стерти.
Відновлення історичної правди є одним із найважливіших рушіїв реінтеграції Криму, чи не найголовнішим напрямком діяльності і неурядового сектору. ЗМІ, інформаційні агенції мають популяризувати історію Криму усіма можливими каналами своєї діяльності (наприклад, створення окремих програм, ток-шоу із авторитетними запрошеними гостями, подкасти на радіо, рубрики та колонки у друкованій пресі або, навіть, започаткування нових медіа). З боку ГО мають бути введені в дію проєкти, проведені окремі форуми, конференції та просто розважальні події, орієнтовані на різну аудиторію (наприклад, інформаційні вечори). Особливої уваги набуває поширення історичної правди та популяризація культури Криму через Інтернет, який здобув надважливе значення в часи інформаційної війни. Мають бути створені окремі сайти, платформи, курси та інші ресурси, які б несли пізнавальну функцію. Найголовніше для їх діяльності – створити не лише для кримчан, але і для усіх українців, легкий, необтяжливий постійний доступ і, на відміну від того, що кримчани мали 8 років, – непримусовий.
Не варто забувати й про масові заходи, присвячені культурі півострову, такі як театральні, оперні вистави, покази кінофільмів, виставки у музеях і галереях. Саме такі події є надзвичайно дієвими для залучення не лише так званої «інтелігенції», але й усіх верств населення Криму. Разом з описаними вище освітніми та соціальними заходами культурно-просвітницька діяльність набуде особливої ефективності.
Окремої уваги потребує питання повернення творів мистецтва, які окупанти по-грабіжницьки вивозили з Криму на територію рф. І хоча російська влада повністю заперечує викрадення картин і археологічних знахідок, які історично належать півострову, прикриваючись «реставрацією», факт залишається фактом: після деокупації Криму ми зіткнемося ще із проблемою повернення усіх вкрадених пам’яток мистецтва.
Чому це важливо? Мистецтво завжди було і буде тією складовою самоідентифікації народу, яка урізноманітнює його культуру, вирізняє її з-поміж усіх інших. Кримські татари завжди мали самобутню, несхожу на інші, культурну спадщину. Зокрема, це національні костюми, пісні, традиції, засоби оздоблення та декорації, як-от традиційний орнамент Орьнек, який за свою багатовікову історію зумів стати визначним культурним надбанням не лише кримських татар, але й усього світу. Україна не може втратити частину національної своєрідності такого важливого для нас народу.
Отже, ми маємо пам’ятати, що кожні кроки на шляху до реінтеграції Криму важливі, навіть найменші та, здавалося, не суттєві. Та все ж, такою і має бути наша стратегія після деокупації півострову: впевнено, із чітким розробленим планом, прямувати до відродження Криму в усіх аспектах. Наша сила у тому, що ми разом. Україна з початку повномасштабного вторгнення не перестає показувати усьому світові міць нашого об’єднання, тому зуміємо показати це і знову, повернувши Крим.