«ТНУ. Київський період: історія в особистостях». Інтерв’ю з Іриною Мисак

Початок російської агресії проти України та окупація Криму у 2014 році змінили чимало життів різних людей. Однією з них є Ірина Мисак, яка через свою проукраїнську позицію втратила роботу у кримському університеті, проте віднайшла сили рухатися далі та знову повірити в себе завдяки переїзду у Київ та роботі у ТНУ імені В.І. Вернадського. Пані Ірина працювала на кафедрі зарубіжної філології протягом двох років з моменту відновлення університетом навчального процесу у 2016 році. Вона забезпечувала дисципліни практичного курсу англійської мови для студентів немовних спеціальностей та філологів.

Вона розповідає про свій досвід окупації, історію працевлаштування в ТНУ та складнощі на початку відновлення його роботи. Пригадує історії про ремонт на поверсі та лінгвістичні тортури студентів, а також висловлює сподівання, що, після деокупації Криму, він стане місцем зустрічі з університетськими колегами, в той час, як університет стане лідером змін на півострові.

Ірина Мисак, фото з особистого архіву

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.

Мабуть, почну здалеку. Ще в часи радянського союзу, ми з чоловіком (який був військовим) жили у Баку. Коли союз почав розпадатися, в нас було декілька варіантів, що робити: ми могли залишитися в Азербайджані, переїхати в росію або ж повернутися в Україну. Ми разом вирішили повернутися в рідний край. Так ми потрапили в Крим, до Севастополя. Я отримала роботу вчителя у школі, де пропрацювала близько десяти років. Але мені хотілося чогось більшого. Тоді я почала працювати у московському державному університеті (йдеться про філіал московського державного університету імені М. В. Ломоносова, що знаходиться у Севастополі – ред.), на той момент він був дуже престижним. 

Коли окупанти прийшли в Крим, нам здавалося, що це все ненадовго, тому вирішили почекати й подивитися, що буде. Після початку окупації ми прожили там ще півтора року. За цей час у нас почали з’являтися проблеми: до чоловіка на роботу приходили фсб і питали про нього у його колег. Я на той момент працювала в університеті вже близько чотирнадцяти років. В мене з колегами і керівництвом до 2014 року були хороші стосунки, але коли прийшла окупаційна влада, я не стала приховувати свої проукраїнські політичні переконання, і навіть намагалася говорити про це зі студентами. Там все було дуже суворо з цим, тому мене декілька разів викликали “на килим” до директора.

А як студенти реагували на розмови на політичні теми?

Частина студентів підтримувала мою точку зору, хоча відкрито про це ніхто, звісно, не говорив. А частина, як пізніше виявилося, розповідали про все завідувачам кафедр та директорам. Вони потім мені казали, що студенти скаржаться на те, що я веду з ними такі розмови.

Як ви почали працювати в ТНУ у Києві?

Наприкінці серпня 2016 року мене викликала до себе моя завкафедри і сказала, що моя трудова книжка чекає на мене вже з наказом на звільнення. В мене тоді був шок. Де я знайду роботу перед початком навчального року, коли вже все затверджено? Але одна з моїх подруг сказала мені: “Не хвилюйся, я тобі допоможу!” Вона розповіла, що ТНУ відновлює свою роботу в Києві, і домовилася з тодішнім ректором, Володимиром Казаріним, про зустріч зі мною. Я дуже хвилювалася. До цього я не думала, що можна просто змінити місце проживання. Розуміла, що буде дуже важко звикати до нових людей, до нового міста… Але я ризикнула. Я приїхала до Києва, де зустрілася з Володимиром Казаріним, розповіла йому про свої обставини, і він сказав: “Беремо вас на роботу!” Ніхто не вірив, що у нас щось вдасться, але ми змогли. І десь в жовтні 2016 року ми розпочали навчальний процес.

Ви пам’ятаєте свій перший робочий день та першу пару?

Пам’ятаю, що нас запросили на урочисту подію з нагоди офіційного відкриття ТНУ в Києві. Було велике зібрання колективу в Міністерстві, на якому також були присутні студенти, представники Міністерства, Мустафа Джемілєв та інші гості. 

Також дуже добре пам’ятаю наші перші дні роботи на Кирилівській, де зараз знаходиться інститут управління, економіки та природокористування. То була дуже гарна історична будівля з красивими великими вікнами, і з вікон відкривався прекрасний вид на дворики. В той рік була дуже гарна золота осінь, і я пам’ятаю, як там було затишно. Тоді я відчула: я вдома! А потім виявилося, що там немає опалення, і в аудиторіях було дуже холодно. Тоді нас перевели до головного корпусу, де раніше знаходилась Академія муніципального управління. Працівники Академії не дуже раді були нас бачити, нас теж сприймали як загарбників, які посягали на їхню територію [сміється]. Нам на початку виділили дуже занедбані аудиторії, в них було дуже важко займатися. Ми тулилися по закутках. Але працювали.

Деякі викладачі АМУ після злиття закладу з ТНУ перейшли працювати на кафедру зарубіжної філології. Чи не виникали певні конфлікти у колективі?

Звісно, виникали, це ж два зовсім різних колективи! Вони звикли до більш спокійного і тихого життя, у них все було налагоджено, а тут ми, кримчани, зі своїми ідеями, проєктами й бажанням щось робити! Тому на початку, звісно, були певні конфлікти, але потім подружилися.

Ірина Мисак з колегами кафедри зарубіжної філології на семінарі підвищення кваліфікації видавництва Pearson. Фото з особистого архіву

Ви працювали в ТНУ від самого початку відновлення його роботи в Києві. Можете розказати, перед якими труднощами постали?

Складнощі були у всьому. На самому початку у нас були тільки парти і стільці, нічого іншого не було. На тій кафедрі, до якої ми прийшли, на той час не було жодного ноутбука чи програвача, які можна було б використовувати на парах. Всі викладачі кожного дня носили свої пристрої, я навіть колонку тоді придбала для якісного звуку. Вже з часом у нас почало все з’являтися. Але було дуже важко.

Ви, як викладач англійської мови, завжди намагалися зробити навчальний процес цікавішим. Пам’ятаю, як ви влаштували конкурс між групами по декламації вірша “The Chaos”. Де ви черпали натхнення та ідеї для організації таких подій?

Мені колись розповідали, що студенти називали цю поему “тортурами від Мисак” [сміється]. Якщо говорити про натхнення, то, мабуть, тут найголовнішим є те, що моя професія співпала з моїм хобі. Ще навчаючись у початкових класах, ми з подружками бавилися в школу, де я була вчителькою, а вони – ученицями. А у п’ятому класі у нас з’явилася англійська мова, і я зрозуміла: це моє! Вже тоді я мріяла стати вчителькою у майбутньому.

Також допомагала віра у те, що ми на правильному шляху і робимо щось значуще. Я дуже люблю працювати зі студентами і завжди хочу поділитися з ними усім, що я тільки знаю і вмію. А знаю я багато чого! Тому вірші, пісні, різні відео і конкурси тільки допомагали у навчальному процесі. Та й студентам веселіше було.

Ви працювали в ТНУ протягом двох років. Наскільки університет змінився за цей час?

Так, дійсно, я працювала з жовтня 2016 року до листопада 2018 року. Університет та, зокрема, інститут змінилися дуже сильно. Коли я звільнялася, вже існували чотири великі інститути та було набагато більше студентів. Завдяки нашим зв’язкам з міжнародними фондами та організаціями, ми зробили класний ремонт на нашому поверсі. Отримали нове обладнання, інтерактивні дошки, колонки, облаштували декілька комп’ютерних класів. Вже не потрібно було носити з собою ноутбук кожного дня на пари! А головне, атмосфера! Ми завжди відчували якусь сімейну атмосферу в інституті, і викладачі між собою, і викладачі зі студентами. Сподіваюсь, що студенти це також відчували.

Можете розповісти історії, які вам найбільше запам’яталися за час роботи в університеті?

Я пам’ятаю, як для інституту привезли меблі, і їх потрібно було підняти на наш поверх. В нас колектив був майже повністю жіночий, і ніхто не знав, у кого просити про допомогу. Я почала вмовляти наших студентів, яких на той момент було не так багато. Вони, звичайно ж, не дуже хотіли це робити, тому сказали: “Ірина Іллівна, ми зараз скинемось (ви теж можете з нами скинутись, якщо хочете) і викличемо бригаду, вони й піднімуть ці меблі”. Хлопці подзвонили у якусь фірму, почули ціну і з широкими очима сказали: “Ні, нам це не по кишені…” І я відповіла: “Що ж, хлопці, тоді немає іншого шляху”. І вони занесли все на четвертий поверх та навіть спробували зібрати ці меблі. Це був справжній подвиг! Я бачила, які в них тоді були рани на руках. Декілька студентів підійшли до мене і почали казати: “Подивіться-подивіться, як у нас тремтять руки після цього! Подивіться, що у нас на руках!” А я сказала: “Ви мої герої!”

Оглядаючись назад, як на вас вплинув досвід роботи в ТНУ?

У 2013 році я вважала, що у мене в житті вже все добре склалося, і що так воно й залишиться. А у 2014 все обірвалося, і я мусила починати все з нуля. Коли ти молодий, це легше пережити, а коли ти вже старшого віку і маєш покинути вже налагоджене життя, це дуже важко. Але Київ і ТНУ відкрили мені друге дихання, відновили впевненість в собі та у своїх силах, що я можу щось змінити й впливати на певні процеси. Це безумовно був дуже цінний досвід! 

Ви підтримуєте зв’язок з колишніми колегами?

Звісно! Я продовжую слідкувати у Facebook за життям інституту, за всіма подіями та публікаціями. Багато моїх колег з ТНУ залишилися моїми подругами, яких я дуже люблю та поважаю, ми часто з ними спілкуємося. Звичайно, зараз ми спілкуємося тільки віртуально за допомогою соціальних мереж, але сподіваюся, що колись ми всі ще зустрінемось. Можливо у Криму?

Якою, на вашу думку, буде доля університету після деокупації Криму?

Моя мрія – щоб університет після повернення Криму став провідним закладом освіти для популяризації української мови, культури та проукраїнської думки. Я декілька разів їздила у Крим після окупації до початку повномасштабного вторгнення, і можу сказати, що там дуже змінилося населення, оскільки багато людей приїхали з росії. Місцевих кримчан з проукраїнськими поглядами залишилося дуже мало, тому там неодмінно потрібно буде змінювати мислення людей. Університет повинен стати лідером цих змін. Він має для цього потенціал.

Ірина Мисак, фото з особистого архіву