UA
EN
В межах проєкту «ТНУ. Київський період: історія в особистостях» ми провели інтерв’ю з Тамілою Сеітяг’яєвою. Викладачка розповідає про переїзд до Києва, досвід викладання кримськотатарської мови до та після окупації Криму.
1.Чим ви займались у Криму до 2014 року?
Я працювала в Кримському інженерно-педагогічному університеті та навчалася в аспірантурі на спеціальності Кримськотатарська література. У 2014 році я мала закінчити аспірантуру і вирішила захистити дисертацію, так би мовити, стрибнула в останній вагон.
2. Ви стали свідком окупації Криму, як це все виглядало? Де ви були, чим займались у той період, чи ходили на мітинги?
Так, ми були свідками цих подій. У березні 2014 ми почули, що “зелені чоловічки” захопили Сімферопольський аеропорт. Ми дзвонили знайомим, рідним, розповідали про те, що Росія намагається захопити Крим. Звісно, що відвідували мітинги. Виходили на Керченську трасу біля мого дому на мітинг. В мене тоді була маленька донька і ми з плакатами вийшли захищати Україну. У нас тоді був величезний прапор, згодом я відвезла його до Києва. Тепер він на нашій кафедрі.
3. Що стало фінальною точкою для прийняття рішення щодо вашого переїзду і коли це було?
Мені з 2014 року не подобалося тут знаходитися і я хотіла поїхати, але потрібно було спочатку захистити дисертацію. Донька навчалася та жила в гімназії. У 2015 я отримала диплом, але ще працювала в КІПУ (Кримський інженерно-педагогічний університет – ред.) Кожен раз на роботі говорила, що не можу тут жити та хочу поїхати. Пам’ятаю, як ми з колегами обговорювали те, як розбився російський літак зі співаками, який летів до Сирії, тобто росіяни хотіли концерт на трупах влаштувати. Я пам’ятаю, що хтось на роботі співчував їм, але які вони люди?
Потім я вирішила звільнитись, проте без роботи переїжджати кудись з дитиною дуже складно. Я листувалась з Володимиром Казаріним (в.о. ректора ТНУ 2016-2021 рр. – ред.) після того, як побачила новину про відновлення роботи ТНУ. На моє прохання повернутися я почула, що мене там чекають. Двічі мене запрошували, двічі скасовували і третього разу вже прийняли. Заяву про звільнення в КІПУ сприйняли негативно. Я відповіла, що не можу знаходитись тут. Коли я йшла містом і бачила російські прапори, то в мене виникало сильне бажання їх спалити. 28 лютого 2017 року я звільнилась. На той час у мене були зібрані речі, тож увечері вже сіла на потяг. Я пам’ятаю, що в мене були величезні сумки і росіяни на кордоні питали, чому у нас такі “бандитські” сумки, тобто ви розумієте рівень освіченості тих людей. Першого березня я прибула до Києва.
4. Як ваш переїзд сприйняли рідні? Чи переїхали разом з вами, чи хтось був змушений залишитись жити в окупації ?
Мої рідні і знайомі нормально сприйняли мій переїзд. Доньку я забрала влітку, коли вона закінчила шостий клас. Спочатку жила в гуртожитку, з 13 березня мене офіційно оформили, але почала працювати з 2 березня. Я викладала кримськотатарську мову.
5. Які складнощі були в переміщеному ТНУ? Чи було багато викладачів Криму? Як змінилася ця кількість зараз?
З Криму не було багато викладачів. Тоді кафедра тільки відроджувалась. Був один курс денної форми навчання, решта – заочної, були люди, які переводилися з Криму. Всі предмети викладалися кримськотатарською мовою. Викладачів було мало, багато хто залишився в Криму. Згодом вони мені писали, можливо, також думали про переїзд, але з певних причин не могли його здійснити. Усім потрібно було забезпечувати свою сім’ю, однак при переїзді були, звісно, проблеми з житлом та недостатнє фінансове забезпечення. Держава нас підтримувала, але цього було недостатньо. Я оформила допомогу, але вона на той час складала 400 гривень для мене й 800 – для доньки. Моя зарплата на той час складала 5 000 гривень. Оскільки Київ – доволі дороге місто, жити було складно. Коштів ледь вистачало лиш на харчування та побутові потреби. Якби ця підтримка з боку держави була вагоміша, можливо, багато викладачів-кримчан також переїхали би, тому що було доволі багато охочих, але вони не мали де і за що жити бодай перший час, щоб стати на ноги.
6. Не секрет, що Університет до окупації славився викладанням кримськотатарської мови. Чи складно було відроджувати кримськотатарську мову в переміщеному ТНУ в Києві, зважаючи на низьку популярність мови серед місцевого населення, а також брак педагогічного складу?
В Сімферопольському ТНУ факультет кримськотатарської мови відкрився ще в 1990 році. Охочих навчатися було багато, приблизно по 4-5 абітурієнтів на одне місце. Тоді ще з Середньої Азії повертались люди, тому був підйом, всі місця були заповнені.
В Києві кримських татар було мало, у нас тоді було три студентки із Криму. Станом на зараз, майже всі наші студенти родом із різних куточків материкової України. Я знаю, що багато кримчан хотіли б навчатися в Україні, але це питання не так просто вирішити.
7. Моє наступне питання пов’язане з освітніми програмами з кримськотатарської філології. Вони розроблялись з нуля чи вдалось можливо перевезти з Криму? І як, можливо, удосконалили їх порівнюючи 2017 і 2023 роки?
Деякі освітні програми ми взяли з КІПУ (Кримський інженерно-педагогічний університет – ред.), оскільки там, як і в ТНУ були освітні програми, що були розраховані на людей, які володіли кримськотатарською мовою. У Києві ми зіткнулися з тим, що необхідно було розробити нові освітні програми, адже для більшості студентів мова була абсолютно новою та невідомою, тож їх потрібно було вчити “з нуля”. Тому необхідно було розділити студентів на тих хто вже володіє кримськотатарською і тих, хто лиш починає вивчати. Це було проблемою, адже й серед кримських татар були такі, що не знали рідну мову. У 2017 році була розроблена програма, розрахована на знавців мови. Зараз вона викладається українською, а кримськотатарська подається як іноземна.
Можливо, в освітніх програмах з’явились додаткові компоненти?
Зараз додали англійську мову на бакалавраті на рівні з кримськотатарською мовою, а на магістратурі додали ще складову журналістики, в навчальному плані,наприклад, з’явилась дисципліна “Історія кримськотатарської журналістики”, що, на мою думку, є необхідним компонентом для наших магістрантів.
8. Як ви вважаєте, чи добре це, адже з одного боку, це зменшило кількість годин на кримськотатарські дисципліни, а з іншого, відкрило більше перспектив у випускників по завершенню навчання?
На ринку праці, звісно, більше цінується журналістика та англійська мова. Звичайно, це зменшило кількість навчальних годин на теоретичні дисципліни, у той же час, практичного курсу кримськотатарської мови цілком достатньо, аби оволодіти нею на високому рівні. У контексті майбутнього працевлаштування випускників, на мій погляд, деформація навчальної програми пішла на користь.
9. Як ви налагоджували комунікацію зі студентами? Чи одразу вдалося знайти спільну мову з ними?
Ми багато працювали над цим, спілкувалися з ним поза парами, на на яких ми розповідали про пережитий досвід життя під окупацією та переїзду. Молодь швидше починає розуміти один одного, ніж дорослі. Обговорювали ці питання також і на парах, зокрема на заняттях з літератури, адже курс літератури тісно пов’язаний з долею кримськотатарського народу. А студенти з материкової України мені одразу припали до душі. Вони неймовірно привітні та співчутливі. Я рада, що нам дуже швидко вдалося знайти спільну мову зі всіма студентами.
10. Чи не виникало у вас бажання залишити все і повернутися назад?
Звісно, що виникало багато разів. Я дуже сумувала за Кримом, за рідним Сімферополем, адже прожила там 27 років, за сонцем, якого я перший час зовсім не помічала, сумувала за рідними, знайомими. Дуже багато разів думала про це.
А що вас зупиняло?
Мені було шкода студентів, кожен рік казала собі, що закінчується навчальний рік в червні і поїду, і так було кожного року.
11. Які заходи кафедра проводили для популяризації кримськотатарської мови, культури, можливо якісь літературні читання?
Ми робили презентації наших книжок, які перекладали. Проводили заходи присвячені Ісмаїлу Гаспринському (кримськотатарський та тюркський просвітник – ред.), Номану Челебіджіхану (кримськотатарський політичний і державний діяч – ред.). Кузьміна Світлана Леонідівна (директорка ННІ філології та журналістики 2017-2023 рр. – ред.) займалась популяризацією кримської тематики. Була розмова, що ректор (Володимир Казарін – в.о. ректора 2016-2021 рр. – ред.) хотів назвати аудиторії іменами кримських культурних діячів, але на жаль, ця ідея не була втілена.
12. Як університет і безпосередньо кафедра адаптувалися до нових викликів після повномасштабного вторгнення?
В першу чергу, була організована психологічна допомога для студентів та працівників. Якраз перед початком повномасштабної війни ректор видав указ про відновлення навчання в аудиторіях, незважаючи на низький рівень підтримки цього рішення з боку адміністрації Інституту, викладачів та студентів. І, на щастя, не встигли всі повернутися до Києва, де наприкінці лютого було надзвичайно небезпечно перебувати, а тим паче відвідувати навчання. Тому, продовжуємо працювати в дистанційному форматі. Поки це єдиний можливий варіант, адже багато студентів та викладачів зараз перебувають за кордоном. Тож весняний семестр завершуємо онлайн. Я знаю, що Вчена рада проголосувала за відновлення очного навчання з вересня, можливо це рішення буде переглянуто, так як є невдоволення зі сторони студентства. Та і з міркувань безпеки було б краще працювати й надалі онлайн, адже повітряні тривоги досі лунають, а бомбосховища в університеті для великої кількості людей немає.
13. Чи хотіли б ви щось змінити у своїй роботі в Університеті? Якщо так, то що саме?
Я вважаю, що потрібно весь час розвиватися, пробувати щось нове у своєму викладанні, та рухатися до ідеалу. Тому треба йти в ногу з часом, шукати нові методи викладання. Тим паче, що викладач сьогодні – це не той викладач, що був 10-20 років тому, змінилась система та підхід. Зараз викладачі задають студентам вектор, за яким потрібно рухатись та розвиватись, а студенти, у свою чергу, намагаються йому слідувати. Викладач допомагає зрозуміти дисципліну з практичної площини, щоб це було корисно для працевлаштування зараз та в найближчому майбутньому.
14. На вашу думку, яким наш навчальний заклад повинен повернутися в деокупований Крим? Повертатися додому завжди легше, але тепер історія пов’язує ТНУ і з Києвом. Що думаєте з цього приводу?
Я хочу сказати, що ТНУ в Криму був дуже високого рівня. На жаль, у Києві ми не змогли досягти того рівня через низку об’єктивних причин. Володимир Казарін говорив, що коли Крим буде українським, то теперішній Університет у Києві залишиться як філіал, а ТНУ повернеться на свої колишні території. Зараз на місці нашого університету в Криму КФУ (Кримський федеральний університет, об’єднання всіх університетів в Криму після анексії Росією – ред.) Звісно, що буде проблема з викладачами, оскільки багато з них є росіянами, а освітні програми адаптовані під систему освіти країни-терориста.
Як, на вашу думку, можна вирішити ці проблеми? До того ж, навчальні програми ТНУ визначають мовою викладання українську, а у Криму її не чули вже давно.
Насправді я, коли приїхала до Києва, теж чула багато російської мови, зараз вже ця ситуація змінилась. Тому потрібно перейняти досвід популяризації української мови у, наприклад, столиці, та впровадити подібні заходи в деокупованому Криму.
Хочу також додати, що в Криму багато представників освіти (директори шкіл, викладачі університетів, учителі) неофіційно підтримують Україну і чекають на її найшвидше повернення.