Шепіт маминого серця

 “Без сонця не цвітуть квіти, без любові немає щастя, без матері немає людини”

© Максим Горький

Одним холодним зимовим днем ​​я йшла на залізничну станцію. Попереду мене чекали болісні шість годин шляху додому. Я провела зимові канікули з друзями в мальовничих Карпатах, проте, все радісне колись закінчується і прийшов час повертатися додому. Сніг великими білими пластівцями м’яко осідав на землю, створюючи на ній пухке покривало, що блищало під сліпучими променями сонця. Попри сильні пориви вітру, що час від часу змушували мою шкіру покриватися мурашками, глибоко в душі у мене оселилося тепло. Канікули пройшли швидко, але це не завадило їм бути барвистими і яскравими.

Goodfon

На станції було багато людей, практично кожен з яких кудись поспішав. Одні, як і я, стояли на пероні, чекаючи свій поїзд, інші перевозили свій багаж всередину будівлі, щоб втекти від зимової негоди. Приїхав поїзд. Немов ракета, він пролетів перед моїми очима, повільно зупиняючись і приймаючи в себе сумовитих пасажирів. На автоматі пройшовши контроль, я із задоволенням увійшла в вагон. Всередині, як і очікувалося, було тепло. Люди метушилися, шукаючи свої місця, але мені швидко вдалося відшукати своє, тому я сіла на м’яке крісло, спокійно видихнувши.

Фоновий звук рейок, ніби колискова пісня, змушували мене занурюватися в короткочасну дрімоту. Після того, як я плавно виринула зі свого сну, я побачила навпроти себе чоловіка в капелюсі кольору дубової кори, що сидів з сумним обличчям і читав якусь книгу. Несподівано для себе я задивилася на нього, оскільки мені здавалося, що ще мить, і він заплаче. Однак цього не сталося. Через деякий час я зазначила, що чоловік абсолютно не перегортає книгу, а лише дивиться на сторінку порожнім поглядом, сповненим гіркотою.

“Можливо, він спить з відкритими очима?”, – промайнуло тоді в моїй голові.

Я перевела погляд на вікно, де у всіх фарбах розбушувалася погода. Сильний вітер розносив сніг на всю округу, роблячи з нього якусь подобу бурі. Дерева і стовпи блискавично проносилися перед моїми очима. Я задивилася на зимову казку за вікном, але пізніше знову мимоволі кинула погляд на того чоловіка. Він сидів нерухомо.

 – Побачили щось цікаве?  – несподівано запитав він, не відриваючи очей від книги.

Я підскочила і поспішно відвела погляд в іншу сторону. Моє обличчя, швидше за все, побагряніло від сорому. Я перепросила перед ним, сором’язливо опустивши очі. Він запитав “Вам, напевно, цікаво, чому я не гортаю сторінки?”. Я відповіла ледь чутне “Так”, щоб не ставити його в незручне становище.

Чоловік розповів мені історію, яка торкнула мене до глибини душі. Зітхнувши, він подивився на мене, і я побачила в його очах біль і відчай. Сусід по купе сказав, що автором даної книги є його рідна мати, яка кілька днів тому померла від смертельної хвороби. Після цих слів моє серце здригнулося.  Виявляється, ця людина прочитала дану книгу близько десяти разів, бо, на її жаль, не зробила цього раніше.

unsplash.com

– Я завжди був зайнятий роботою, — чоловік видав глухий смішок.  – Правильно кажуть, що потрібно цінувати кожну мить, проведену поряд з рідною людиною. Це висловлювання здавалося мені пусткою, поки я особисто з ним не зіткнувся. І не тільки я. Люди ніколи не зрозуміють всю глибину певної думки, поки не зіткнуться з нею віч-на-віч. Скільки разів ми говоримо дорогим нам людям, що ми їх любимо, але скільки разів ми доводимо свою любов?  Скільки разів робимо для них щось? Скільки разів проводимо час разом, сидячи ввечері перед телевізором або прогулюючись сонячним днем ​​у парку?… Хто сказав, що ангелів не існує … Просто на землі їх називають одним словом — мама …

Його слова змусили мене замислитися. Як багато людей цінують свою маму? Адже саме мами дарують нам тепло, дивлячись на нас своїми ніжними очима, що світяться пустотливим вогником, немов два сонця. Мама… Скільки всього міститься в чотирьох буквах… Як шкода, що люди рідко задумуються над тими словами, що недбало кидають у своїх мам, зачіпаючи не тільки їх трепетне крихке серце, а й душу. Чи замислювалися ми коли-небудь про почуття близьких нам людей? Або ми все-таки думаємо тільки про себе… Правильно якось сказав Василь Сухомлинський: “Якщо ти з дитинства не навчився дивитися в очі рідної матері та бачити в них тривогу або спокій, то ти на все життя залишишся моральним невігласом”.

depositphotos.com

Гнітюча туга важким каменем лягла на мої душу і серце. Я ніколи не забуду тих глибоких слів, що сказав мені чоловік в поїзді. Про ціну миті… Моменти, проведені поруч з рідною матір’ю, неоціненні, бо ніхто теплими руками не обійме, тихо промовляючи у вушко “Люблю”.

Варто замислитися, чи віддаєте ви всього себе людині, що насамперед віддала всю себе вам?