Сергій Громенко

З першого дня відновлення незалежності України Російська Федерація постійно розігрувала «кримську карту»: то прессекретар Боріса Єльцина заявляв, що «Росія залишає за собою право порушити нерозв’язану проблему кордонів із республіками, які отримали незалежність», то тодішній мер Москви Попов насмілився поставити під сумнів питання суверенітету України щодо Криму, то, як пише у своїх спогадах колишній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, парламент РФ оприлюднив офіційну заяву, в якій стверджував, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили від моменту їх ухвалення. А згодом ще й прийняв постанову «Про статус міста Севастополь».

20 лютого 2014 року Російська Федерація здійснила акт агресії проти України. Сім років АР Крим та м. Севастополь, деякі райони Донецької та Луганської областей знаходяться під окупацією. Росія продовжує поширювати міфи, вважаючи Крим територією «історично російською». Але, щоб краще зрозуміти події сучасності, потрібно зазирнути у минуле цих відносин.

Видавництво «Наш Формат» готує до випуску книгу «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання» відомого кримського історика, оглядача проєкту «Крим.Реалії» Радіо Свобода, учасника просвітницького проєкту з популяризації історії України «Лікбез. Історичний фронт» Сергія Громенка. У книзі автор має намір «описати міжнародні суперечки навколо статусу Криму і спроби розв’язати проблему його належності». Це не перша книга історика, яка присвячена Криму, зокрема наш співрозмовник досліджує історію регіону, величезну кількість російських міфів навколо Криму.  А ще свої студентські роки Сергій провів в Таврійському національному університеті імені В.І. Вернадського.

Люблю починати інтерв’ю, зазираючи в минуле людей, з якими спілкуюсь. Розкажіть трішки про власне коріння,  шкільні роки.

Народився в Сімферополі, батьки були на той час студентами. Також навчалися в Таврійському, до речі, вивчали природничі науки. Я хотів бути істориком ще змалку, пам’ятаю, що захоплено дивився на ілюстрації в шкільному підручнику, що зображали Римську, Візантійську імперію. Я був цілком впевнений, що хочу пов’язати своє життя з історією.

Вашою Alma Mater був саме Таврійський. Що  вивчали в Таврійському, і  чим запам’ятався студентський період?

Як вже зазначив раніше, я був закоханий в історію. Мені пощастило, адже на початку 2000-х років ТНУ вже запроваджував олімпіади для абітурієнтів (ще до введення ЗНО), я виграв цю олімпіаду і у 2002 році почав навчатися на історичному факультеті. Тоді ще звісно панувала благодать на Кримських землях…

І якими були ваші студентські роки?

Знаю, що звучить дуже банально, але це був один з найкращих періодів мого життя. Це крутий час, коли в тебе немає великих проблем, маєш гарні перспективи та сподівання на майбутнє (коли ж тобі 35 – з цим трошки важче).

Вчитися дійсно подобалось. На відміну від багатьох знайомих, я пішов на історичний факультет абсолютно свідомо. Плюс мені пощастило з тим, що я мешкав вдома, не було труднощів із сусідами по кімнаті тощо.

Мені здається, університет повинен бути менш сфокусований саме на знаннях та інформації, що, звісно, важливо. Натомість дуже крутий аспект універу — ком’юніті, студентська спільнота, об’єднана інтересами. Можна влаштовувати цікаві дискусії із викладачами та іншими студентами з приводу будь-якого питання, що хвилює. І врешті-решт потрапити на істину.  Плюс, ти як студент можеш брати участь у голосуваннях, громадському житті. З мого особистого досвіду: вступав до Таврійського у 2002, відбувалися тоді парламентські вибори, потім дуже бурхливий 2004 – Помаранчева революція. Ох, купа тем для дискусій.

Після університету ви деякий час займалися редакційною справою,  досліджували історію та етнографію Криму?

Так, ще під час Помаранчевої революції відкрилося багато можливостей для журналістської роботи, працював у багатьох газетах, був членом молодіжних організацій. Потім займався більше академічною діяльністю, працював у кількох школах та вишах.

Згодом ви спостерігали за приходом до влади Януковича і через 4 роки його втечею. Відбувся Майдан. Купа значних подій за дуже короткий проміжок часу. Як ви тоді сприймали такі раптові зміни?

Насправді я мав великі очікування від початку Революції гідності у 2013 році, бо сподівався, що це принесе якісь позитивні зрушення для Криму, покращиться ситуація в Таврійському. Але потім … В лютому 2014 мені було зрозуміло, що добра не варто очікувати, плюс бути проукраїнським громадським діячем ставало небезпечно. Тому я зібрав сумки і з дружиною виїхав на материкову частину України.

Почав працювати в Українському інституті національної пам’яті, де я нарешті зумів поєднати історичні знання із журналістською практикою —  почав займатися популяризацією історії. Невдовзі долучився до Радіо Свобода, а саме до їхнього проєкту «Крим. Реалії». І до сьогоднішнього дня я продовжую висвітлювати питання Криму.

Ваші дослідження присвячені тематиці Криму, його відносин з Росією. Одна з ваших останніх робіт розповідає про Кримську операцію Петра Болбочана 1918 року під час Української національної революції,  яку ви називаєте «Забутою перемогою». Інша книга досліджує російські міфи навколо Кримського регіону, що створювалися протягом 250 років. І зараз ваша нова книжка із назвою – «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання». На вашу думку, яку цінність ця книга буде мати для читача, що цікавиться нашим минулим?

Спершу варто зазначити, що нарешті Україна почала відзначати події Української національної революції. Так, видав книжку про Петра Болбочана, довелось посперечатись у процесі з російськими пропагандистами, які говорили: те, що відбувалося в Криму в 1918, до України не має жодного відношення, німці займалися цим. Але ж насправді ні, українці відігравали тоді величезну роль. Це, до речі, тісно пов’язано з останньою книгою про Скоропадського, який також в 1918 займався цією проблемою. З точки зору історії відбувалося купа цікавих подій. Ще й 2014 рік настільки схожий на 1918, можна провести стільки паралелей, що аж серце крається. Якщо події не повторюються в історії, тоді як мінімум римуються. Тому я вважаю, моя робота несе не лише   історичну, а й політичну цінність, яких помилок не варто допускати в Кримському питанні.

Шкода, що українська влада не дуже обізнана історично, але сподіваюсь, що все-таки можна буде достукатися до політиків із тими ідеями, які викладаю в книзі.

Обкладинка книги “250 років фальші: Російські міфи історії Криму”“

Який для вас є найважливіший урок історії, що  нам (особливо молодому поколінню) варто почерпнути?

Якщо брати саме Кримське питання, найбільшу помилку, яку зробила Україна в 1918 і 2014 роках, це абсолютна неготовність до російської агресії. В 1918 це можна було пояснити, адже Україна була дуже роз’єднана в ті часи, бракувало історичної пам’яті, і звісно ж, не було підтримки з боку інших держав. Колишні союзники: Німеччина, Австрія, Туреччина програли І Світову.

Натомість у 2014, здавалося б, мали бути готові, плюс підтримка Заходу, але виходить, що ні. Радує те, що зараз справи в медичній, військовій сфері покращились і ми більше готові до боротьби з агресором. Інший важливий урок: Росія буде триматися за Крим до останнього, поки не почне розвалюватись. Тоді в України з’явиться можливість повернути втрачені території. Хотілося б вірити, що так станеться.