UA
EN
Карина Козлова, фото з особистого архіву
Мене звати Карина Козлова, 23 роки. Закінчила Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського з червоним дипломом бакалавра, спеціальність “Журналістика”. Проживаю нині у Литві, місто Вільнюс, з чоловіком.
Обожнюю писати, творити та мотивувати себе й найближче оточення. Вірю у дива. Сподіваюся на мир. Я хочу працювати там, де зможу створювати щось нове, тому що я обожнюю вишивати та писати казки, можливо я десь зможу поєднати свої хобі.
Можеш пригадати, де була 24 лютого 2022 року?
24 лютого я була у Вільнюсі, тому що 26 лютого я мала вийти заміж за литовця, мого коханого чоловіка. Коли я прокинулася о шостій ранку та побачила новини про напад на Україну, я не здивувалася, тому що була готова до цього ще з листопада-місяця. Я знала, що коли-небудь це станеться, але мені ніхто не вірив. Я була налякана тим, що може статися, але я також розуміла, що треба брати себе у руки та думати логічно. Одразу подзвонила батькам, які, на відміну від мене, були зовсім не готові до цього та були не тільки налякані, але й здивовані. Я намагалася їм пояснити, що треба рятуватися, але ніхто з них не хотів бігти, по-перше, через затори, а по-друге — вони не хотіли покидати свою домівку. Всі сподівалися на те, що це швидко закінчиться.
Я не можу сказати, що я до та після 24 лютого — це дві різні людини. Просто я почала бачити деякі речі трохи по-іншому, інакше стала розглядати події, але, загалом, я залишилася тією людиною, якою й була. Просто вже зараз я знаю, що таке жити зі страхом, що твого будинку та рідних людей може не стати буквально за хвилину.
Знаємо, що медіа багато писали про можливу війну ще задовго до її початку. Чи передбачала ти щось подібне взагалі для себе чи ні?
Так, як я казала вище, я знала, що війна буде. Мене лякала реакція усіх людей, які не вірили. Я писала листа своєму майбутньому чоловіку, і в ньому були такі рядки: “Я боюся, що мені доведеться бігти до бомбосховища. Я боюся, що ми будемо спати під звук сирен. Я боюся, що ракета прилетить в наш дім”. Це все було у моїй голові, але ніхто не вірив. Тільки я була настільки налякана та стривожена, що коли це все почалося, то не налякалася сильніше. Я вже була готова.
Як постраждало твоє рідне місто внаслідок російського вторгнення і яка там ситуація наразі?
Я з Києва, та моє рідне місто постраждало не так як Херсон, Буча, Маріуполь тощо. Проте, звичайно, Київ також зазнав великих руйнувань. І насамперед зараз, коли немає світла понад 15 годин, воду можуть відключити у будь-який час, це дуже б’є по психіці моїх рідних. Вони бояться блекауту та дуже бояться того, що доведеться покинути рідний дім. Загалом найбільше постраждали люди мого міста, особливо морально, але й фізично померло дуже багато людей.
З чим найбільше асоціюється ця війна у тебе?
Я пам’ятаю про Азовсталь у Маріуполі, про Бучу, про знищення електроенергії в Україні, про Бахмут та Херсон.
Вже минуло 300 днів з початку війни. Які емоції тебе переповнюють впродовж всього цього часу коли дивишся, читаєш новини? Про що думаєш найбільше, наприклад, коли говориш на цю тему з іншими?
Я намагаюся не дивитися новини так часто, як на початку війни. Тому що це змушує мене сердитися, плакати, нервуватися та тривожитися щодо майбутнього. Тому я намагаюся дивитися новини Києва, щоб знати, що з батьками, та й усе. Інше я дізнаюся зазвичай від батьків або від друзів з України. Коли говорю на тему війни з іншими, я намагаюся уникати дуже емоційних розмов, і, взагалі, дуже боюся цієї теми. Вона викликає в мене панічні атаки та тривогу. Я хочу жити, працювати, якось продовжувати життя, тому зараз намагаюсь якось абстрагуватися і якомога менше гортати новини.
Карина, фото з особистого архіву
Чи вважаєш всіх росіян причетними до злочинів проти українців?
Ні, я так не вважаю. На мою думку, не можна усіх росіян записувати як агресорів. Вони просто жили своїм звичайним життям, так само як і ми жили, коли на нас напали. Вони не брали до рук автоматів, не кидали бомби. Вони спали в цей час нападу, як й ми. Я вважаю, що провина лежить на владі рф, тому що все це почали вони. Будь-який конфлікт можна вирішити мирно. А влада рф обрала варіант насилля. Я вважаю тих, хто підтримує російську владу, якоюсь мірою винними. Але все ж уся найбільша провина — на владі рф.
Яка ситуація в Литві з українськими біженцями, з того що мала змогу побачити, чи подобається політика країни щодо наших громадян?
У Литві дуже багато українців, до них ставляться добре, усім допомагають, дуже багато волонтерів допомагають Україні у Литві… Тут нема чого казати, відчуття, немов, литовці — це українці, просто спілкуються іншою мовою.
Що кажуть про цю війну люди в Литві з якими ти спілкуєшся? Слідкуєш за місцевими ТБ, виданнями? Чи є такі речі, з якими не погоджуєшся?
Литовці мають таку саму думку щодо рф та війни, як і Україна, тут навіть не можна сперечатися. Підтримка Литви просто на найвищому рівні. Видання та ТБ кажуть повторюють, що ця війна — тероризм та винищення української нації.
Яким бачиш наше життя у новому році?
Я не знаю що буде з нами. Що нас чекає. Але я знаю, що треба думати про найкращий розвиток подій. Я сподіваюся, що це все нарешті закінчиться і знову буде мир над головою. Я сподіваюся, що мої рідні знову будуть жити мирно, працювати, ні в чому собі не відмовляти. Сподіваюсь, що мій брат піде до університету і не буде хвилюватися, що не зможе навчатися через нестачу світла або тепла. Я хочу миру та молюся за це.