Про роботу, Cуспільне, відрядження до Стокгольму. Історія журналістки телеканалу "Суспільне Культура" Ірини Сороки

Ірина Сорока, журналістка “Суспільне Культура”, в минулому працювала на “Суспільне Крим”, навчалась в НАУ

Про себе, робота, освіта

Привіт. Я, Ірина Сорока. Журналістка та редакторка на телеканалі «Суспільне Культура». Працюю там, де дуже подобається, робота протікає в моїх венах, я думаю і живу роботою. Як я дійшла до цього? Заглянемо трошки в минуле.

Я родом із Черкащини, так так, саме звідти й Богдан і Тарас (раптом що, я про Богдана Хмельницького та Тараса Шевченка). Отже, народилася і зростала в селі Дзензелівка. Після 11 класу вступила до НАУ на факультет «Журналістики». Від першого курсу почала шукати себе в журналістиці. Мені якнайшвидше хотілося зайняти саме «ту, свою», таку близьку та рідну серцю нішу. Та, щоб віднайти, довелося попотіти. Що це означає? Я пробувала себе в різних сферах, почала з письмової журналістики, інтернет, продовжила на радіо, потім трішки погралася в PR, і все ж у 2019 році я віднайшла свой комфортний і такий досі неосяжний простір — тележурналістика. Не перестаю і досі вражатися можливостями своєї професії. Робота відкриває купу цікавих речей. Я сміливо реалізовую всі свої ідеї, розповідаю, досліджую все те, що цікаво глядачеві. Чому такі сміливі та впевнені висновки? Я слідкую за переглядами своїх матеріалів, і вони тішать око. Проте не планую зупинятися на цьому, тому щодня працюю все більше й більше. Тема, в якій я вештаюся, то тут, то там, — культура. Подобається щіпати масу інформації і бути в курсі всіх культурних новин країни та світу. Проте, на меті маю віднайти свій окремий напрям та набувати експертність в тій сфері. Власне, це вже більше для себе. Отже, може скластися враження, що я живу тільки роботою, адже й розповідь про себе почала з роботи, але ні, особисте також маю. Мене, зокрема, цікавлять ще такі речі: книги, музика, саме життя. Безумовно, знайомства із різними людьми.

Як переживала початок повномасштабної війни

Перші дні війни — це суцільний морок. 24\7 вдома працював телевізор, постійне гортання стрічки новин, безсоння, довгі ночі, короткі дні, стрес, страх. Я памʼятаю, як о 5-й ранку зателефонував друг і сказав про початок повномасштабної. Я встала з ліжка, почала складати речі (хоча тривожна валіза теж була), паралельно телефонувала рідним та друзям. У якийсь момент мені здалося, що більше не повернуся додому, але ні сліз, ні паніки на той момент не було. Працювала кожного дня. Волонтерила для різних інформаційних ресурсів, паралельно плела (офлайн) маскувальні сітки, збирала волонтерну допомогу на Київ. Я розуміла, що мушу працювати, мушу щось робити, бо якщо просто сидіти перед тв (як це було перші два дні), то можна втратити здоровий глузд. Уперше за всю війну розплакалася, коли у квітні повернулася до Києва, після того дому не покидала.

Волонтерська діяльність в часи війни –  плетіння сіток

Чи звикла вже до війни, яка триває понад 10 місяців?

Я не можу звикнути до того, що прокидаюся від вибухів, бо вони не системні. Мені страшно, у принципі як і всім людям. Вважаю, що всі, хто кричить про відсутність страху, або дурні, або… дурні. Страх за власне життя — це нормальна реакція. Мене більше тривожить постійна відсутність води, а не світла, хоча з будь-якої «проблеми» можна знайти вихід. Уже давно мене не тішать втрати рф на фронті, я не вважаю, що це взагалі варте нашої уваги. Я не читаю, що там кажуть «місцеві на болотах». Не цікаво. Я не занурююся в більшість «срачів» між українцями. Не підтримую мовних дискусій, не через те, що вважаю їх «не на часі», а тому, що це є також однією із маніпуляцій рф. Їм там вигідно сіяти розбрат серед нас, але ми вже й із цим справляємося. Читаю тільки важливу інформацію для себе, першоджерела та звернення перших осіб, які дійсно щось вирішують і знають. Спілкуюся з військовими.

Чи подобається тобі працювати на Суспільному? Як війна вплинула на твою роботу сьогодні? 

Працювати на Суспільному подобається. Війна кардинально змінила моє робоче життя. У період війни я змінила роботу (дуже не популярне, і, як сказали багато знайомих, «ризиковане» рішення). Проте не шкодую, тому що вважаю, що саме через культуру ворог найбільше впливає бруду в голови не тільки росіянам, але й українцям. Тому своїми матеріалами я хочу доносити такі тези: культура завжди на часі, культура — це мʼяка зброя, культура — це фундаментальна основа свідомості нації.

Суспільне Культура часто розповідають історії про, наприклад, ті ж самі нобелівські премії , і ми знаємо,  шо першою українською лауреаткою цієї премії стала Олександра Матвійчук, в цьому році вона отримала Нобелівську премії миру (якшо вірніше, лауреатом стала організація “Центр громадянських свобод). Її робота напряму пов’язана саме з цією війною, дослідженням злочинів рашистів. Чи була можливість у тебе поспілкуватись з Олександрою та іншими, хто саме висвітлює події війни для широкої аудиторії?

Особисто з Олександрою я спілкувалася не тільки про отримання нею та ГО «Центр громадянських свобод» «Нобелівської премії», а також ми говорили і про отриману премію «За правильний спосіб життя» (яку ще називають альтернативною нобелівською). Ця премія присуджується також за активну громадянську роботу, зокрема, в правозахисній сфері. Так, майже щодня ми спілкуємося із діячами культури та мистецтва, які на своєму культурному фронті невтомно розповідають усьому світу про життя в Україні в умовах війни, ну і, власне, про саму війну.

Олександра Матвійчук, лауреатка Нобелівської премії миру, Стокгольм, Швеція

Бачив на твоїй сторінці в Фейсбук,  що ти разом із командою Суспільного, мали класну можливість поїхати до Швеції,  Стокгольму, і під час цього відрядження зустріли багато класних людей і побачили багато всього. Можеш описати, що найбільш запам’яталось тобі з тієї поїздки? Що вдалось побачити? Можливо, запитували у вас про війну, Україну? 

До Стокгольму поїхала я та операторка. Особисто вперше мала досвід закордонних відряджень, благо, підтримкою стала колега, для якої це було не вперше. Тому так, ми сміливо та впевнено розповідали всім про Україну, і також запитували, що знають вони про те, що відбувається зараз у нас. Вкрай складно виокремити, що найбільше запамʼяталося з поїздки, адже кожен момент — це окрема історія, яка сходиться до одного — Україна, війна, підтримка, друзі, дім. Було приємно познайомитися із представниками різних країн (континентів), зокрема, із правозахисниками з Уганди, Самалі та Венесуели. Вони, своєю чергою, розповіли нам про свої проблеми та шляхи їхнього вирішення. Також приємно та супер інформативно було поспілкуватися з організаторами премії. Цікаво було дізнатися, крізь яку призму вони бачать війну в Україні, життя в Україні. Не менш вражаючим було й те, що в Стокгольмі майоріли українські стяги, але вразили не прапори, а відповіді місцевих. Усі знали, що на тій чи іншій будівлі висить український стяг, і чітко пояснювали, чому він там є. На питання: «Чи знаєте, якої країни це прапор, і чому він тут висить?» чули: «Це стяг України. Він тут у знак підтримки українського народу. В Україні війна, ми знаємо, і співпереживаємо.”

У Стокгольмі (Швеція), закордонне відрядження Ірини

Навіть по дорозі до Стокгольму таксист розповідав нам, що знає про Україну і про всі ті події, які відбуваються. Загалом, варто зробити висновок, що загалом наша інформаційна робота на високому рівні, але її завжди буде недостатньо.

Адже щомиті, у кожному зверненні, у кожній новині має лунати «Україна». Ніхто не має права звикати до війни! Ми не повинні звикати до війни. Війна — це не є «вихід із зони комфорту», війна — це смерть, біль, і страх, ми маємо покінчити із цим раз і назавжди.

Яка взагалі ситуація складалась у твоєму місті впроводж цієї війни, чи були “прильоти”, особливо на самому початку? Яка ситуація наразі у твоїй місцевості?

  Я була у батьків на Черкащині, прилітало в Умань (це за 30 км), і в сусідні села, які значно ближче. Проте зараз там цього немає, усе просто: немає критичних інфраструктур, немає прильотів. Батьки живуть за жовтим\зеленим графіком, зі світлом така історія. Вода є завжди, і це тішить. Але, оскільки я живу в Києві, то розписувати по скільки годин у мене немає світла чи води, просто не бачу сенсу. Стабільності немає, але це не страшно, особисто для мене не критично, адже це не повний блекаут, і це не рф.

Рідна місцевість Ірини, де вона виросла, Черкащина

Якшо брати твоє життя до та після 24 лютого, чи змінились в тебе погляди та бачення якихось речей за цей час? Думаю, шо такого масштабу події мають змінювати в людях щось психологічно,  чи це спостерігаєш за собою?

Безумовно, погляди змінилися. Те, що раніше мало сенси, нині втратило їх, і набуло сенсів те, на що не зважала раніше. Набуло сенсу, в першу чергу, життя. Стало важливим розуміння того, що ти не вічний, і кожен день — це лотерея. Так чому ж витрачати свій, можливо, останній день на непотрібну роботу? Та попри це, я навчилася ставити правильні цілі та планувати. На жаль, поки плани без довгострокової перспективи, але, хоч і так, але я точно маю більше сенсів для життя і виживання сьогодні. Змінилося кардинально як і робоче, так і особисте життя. Цей період відкрив очі на більшість людей, відбулася просто тотальна «чистка», як виявилося тепер, умовних друзів, коханих і близьких. Багато змін відбулося, але не всі негативні, багато й позитиву можна виокремити. Зокрема, впевненість, відсутність страху щось змінювати. Ми точно не будемо такими, як учора, ми змінюємося щодня. Шкода, що ментальне здоровʼя понівечене вже назавжди.

Нещодавно Валерій Залужний, який очолює наші Збройні сили, в інтерв’ю The Economist повідомив, що вважає дуже ймовірним новий потенційний наступ росії на Київ, і що росіяни активно готують зараз нових людей для цього, зібрали вже 200 тисяч таких. Яке твоє особисто припущення щодо перебігу цих подій?

Я вважаю, що це нагнітання. 24 лютого 2022 року вже точно не буде, і якщо ймовірний наступ станеться, то це буде зовсім інший сценарій. Почнемо з того, що український народ, армія стала в 1000 разів сильніші, тут йде мова не тільки про моральний дух, але і про озброєння. Ну і відповідно західні партнери не будуть чекати, коли «нас захоплять», вони будуть якось та допомагати.

Чим займаєшся у вільний від роботи час? 

Готую сніданки, фотографую їх; займаюся вправами, розтяжками (раніше цього не робила, тому це міні досягнення);ʼ читаю книги, дивлюся фільми; доглядаю за кімнатними рослинами; мовчу, відпочиваю від людей.

Які в тебе цілі на 2023, чого б хотіла досягти найбільше в особистому плані?

1) підняти рівень англійської до В2 (зараз просто А2, і я вважаю, що треба краще);

2) читати по три-чотири книжки на місяць (бо зараз максимум дві з половиною);

3) поїхати в не одне закордонне відрядження;

4)отримати водійське посвідчення (я здала теорію залишилася практика);

5) посадити ще декілька вазонів;

6) і, безумовно, розвиватися у своїй професії (не буду ставити це найпершим, бо розміщення немає сенсу, це моє першочергове завдання — постійний розвиток).