UA
EN
Яна Мельниченко, журналістка, волонтерка, навчається в Острозькій академії
Про своє життя, захоплення
Я сама родом із маленького хутора, що біля кордону з Білоруссю на півночі України. Виросла там, де немає ні магазині, аптек та школи навіть. Наразі я студентка НаУОА, працюю уже журналісткою та займаюсь частково SMM. Власне, доля склалась так, що є сфери, які мені дуже цікаві, такі як спорт, бізнес та журналістика, тому їх я й поєдную у своїй професійній діяльності. Знімаю, даю поради щодо бренду, пишу. Не скажу, що вся діяльність журналістики мені до душі, є лише певні напрямки. Раніше, ще до початку війни, яка у нас триває з 2014 року, я встигла відвідати Білорусь, яка, на мою думку, вже не є країною, але все ж була на той час. І мені так сподобались українські прикордонники, що мріяла долучитись до лав Держслужби. Тоді, до речі, я лише позаздрила містам Білорусі у плані чистоти міст та узбіч, нам там є, чому повчитися. Проте сьогоднішня практика показує трошки інше скептичне бачення цієї країни. У період війни була у Польщі, недовго, лишень два місяці. На більше мене не вистачило, тягне додому все-таки. Я не уявляю, як люди за кордоном будують нові життя і так швидко адаптовуються. Я максимум могла провести невеличке відрядження в інших країнах.
Як переживали перші дні війни самі, які думки були у вас тоді? Що допомогло пережити ці дуже складні часи?
Перший день війни я зустріла з кільканадцятьма смс від молодшого брата зі словами “Ян, війна”, я була в гуртожитку академії. Я знала, що у мене на Сході з 2014 воює брат, і думки, що там пекло, почали навіювати хвилювання. Я зібрала валізу, була деяка паніка, та поїхала у Рівне до знайомих, там зустріла перших своїх підопічних з Ірпеня і Бучі. Дітки віком від 3 до 14 років. Їх історії наводили мурашки по тілу. Я працювала волонтеркою-реабітолегинею, займалась рукоділлям з ними, різними психологічними терапіями, по суті, це і допомогло пережити перші дні, хоча я ще досі живу так як 24-го. Пам’ятаю історію хлопчика: він розказував, що у гаражі сусіднього двору орки вбили чоловіка, і це бачила дитина, можете уявити, так. Інший розповів, що тренера, з яким він постійно займався боксом, теж вбили, жорстоко вбили. Ми ліпили іграшки-антистрес і знаєте, що діти робили? Домовину путіну, консерву з його фаршем, монстрів. Психіка дітей зломлена назавжди. Я, власне, у дитинстві мріяла про кар’єру прикордонниці та в перші дні дуже картала себе, що не пішла. Проте фронт в тилу теж має місце, і поки що я тут. Можливо, колись буду там.
Вулицями Львова, фото з особистого архіву
Чим займаєтесь сьогодні? Як ваша діяльність пов’язана з війною, як вона змінилася внаслідок війни?
До війни плани були грандіозні. Відкриття власної справи, кар’єра в журналістиці, проте зараз, чесно кажучи, пріоритети кардинально змінились. Якщо комусь жити ок стало і вони адаптувались, то я ні. Не можливо адаптуватись до того, що несе смерть. Я картаю себе, що я в тилу, але знаю, що тут теж треба комусь бути. Зараз я працюю регіональним журналістом, і це своєрідний антистрес, проте все ж волонтерство має місце. Я доначу постійно. Сама поки організовую збори, адже в планах набрати більшу аудиторію в інстаграмі та вже тоді щось думати. Маю знайомих, яким треба все: ковдри, теплий одяг. Скеровую їх до тих, хто може допомогти. Зараз я не будую далековидних планів, оскільки не знаю, чи завтра ми прокинемось. Роблю акцент на короткочасних перемогах. Знімаю, пишу та розвиваюсь. Також не витрачаю час на непотрібні речі. Війна, до речі, дала поштовх до того, щоб я обрала один напрямок руху і зосередилась на ньому, бо до цього я намагалась розвиватись у всьому.
Іграшка хлопчика
Зараз всі говоримо про можливе загострення ситуації на війни у зв’язку з провалами росії на всіх фронтах фактично, є розмови про ядерну зброю і різні жахіття такого роду. Проте факт лишається фактом: ми всі зараз вже перебуваємо в якомусь жахітті, вигаданому світі, коли більшість часу немає нормального доступу до світла, води, немає зв’язку.
Можете розповісти про свій досвід “життя після 10 жовтня”, як оці обстріли змінили ваше життя сьогодні?
Про це говорили давно, і психологічно я майже була готова до такого, але не звикла до відключень, бо це не ок, намагалась пристосуватись та шукати можливості. Страх після перших ударів з’явився на годину – потім відпустило, адже той, хто аналізує, може зрозуміти для чого це. Перші думки – не дати контакту зі світом, щоб або знову наступити з інших боків. Скажу так: люди звикли і прийняли ці обстріли спокійно і це найгірше. Тому що реакція моїх знайомих на це була не такою вже лютою, як на початку війни. Мені здається, якби нас тримали в такому терорі постійно, то ми б більше робили для перемоги. Коли почались оці ракетні обстріли, зникло світло і зв’язок, я була в повному блекауті. Проте знайшла можливості працювати, вчитись і готувати. Звісно, маю постійно на зарядці телефон, павери, але не кидаюсь готувати, прати відразу. Роблю це так, як і до обстрілів.
Острог, Рівненська область
Як ця війна вплинула на ваше навчання в Острозькій академії? І чи подобається навчання загалом, чи вважаєте його корисним в ці дуже складні реалії?
Загалом академія дає чимало можливостей та є хорошим вишом, де можна здобути освіту. Не шкодую про вибір, адже навіть попри дистанційку викладачі намагаються дати усе, що від них потрібно. Подобається те, що залучають викладачів-практикантів (журналістів, операторів), я особисто суджу з власної сфери. Звісно, я віддалилась від освітнього процесу, бо знайшла роботу ( і тут варто відзначити, що саме завдяки ОА). Будучи на 1 курсі, я мала вже досвід з написання матеріалів, згодом пішла на практику. Мій другий курс – практика на радіо, це був мегакорисний блок, адже все структуровано, і ти напряму працюєш з тими, кого читаєш та чуєш в автівці. Не у всіх вишах ти можеш піти працювати після 2 курсу просто через те, що не матимеш достатньо навичок. Є свої нюанси та мінуси вишу, проте оцінюючи об’єктивно, дають усе, що можливо в такий час.
Чи маєте ви якісь улюблені видання, сайти, канали блогерів, де черпаєте інформацію саме про війну, можете порекомендувати кілька ресурсів?
З книг я надаю перевагу щоденникам війни, які були написані військовими. Зокрема, рекомендую “Ілловайський щоденник”, “Танець смерті: історія добровольця батальйону “Донбас”, 3 томи видання “Хроніка війни” (дуже все подієво розказано), “Мистецтво війни сунь-дзи”. Рекомендую вивчити біографію репресованих, не просто з вікіпедії, а й критику інших, дивитись інтерв’ю бійців за роки після Революції гідності, там є моменти, які чітко окреслюють те, що могло попередити війну у 2022 році.
Як ви черпаєте інформацію про війну, щоб отримати найточніше картину того, що відбувається? Що можете порадити?
Слідкуйте за тими, хто на передовій, там правда. Читайте тих, хто волонтерить та їздить на передову. Там більше правди, аніж навіть у деяких медіа. Вмійте аналізувати та не лінуйтесь це робити. Тому що прочитати – це одне, обдумати, дати оцінку – інше. Не читайте одну новину якогось одного ЗМІ, дивіться різні джерела та шукайте завжди першоджерело. Якщо бачите критику – дізнавайтесь, чому вона виникла. Диму без вогню не буває. Довіряйте нашим джерелам. Ми маємо жити у світі, де аналіз ситуації – це найголовніше наше завдання. Холодний розум та поменше сварок.
Наближаються новорічні свята, багато з нас в думках готується до якогось домашнього свята, хоча ми й постійно з нашими воїнами на фронті, війна на вустах у кожного. Це чудовий час саме для поставлення цілей, загадування бажань, мрій. Для кожного українця головним бажанням зараз є закінчення війни та мир, але ми маємо також жити далі своїм життям, досягати вершин, звичайно, навіть якщо мир ще не скоро настане.
Які ваші цілі та плани на наступний рік, чого хотіли б досягти у 2023, попри всі труднощі нашого часу?
Плани… Та планів як таких немає, є лише бажання робити максимум для перемоги. Звісно, як і всі мої однолітки, у свої майже 20 років я мрію про успіх у професійній діяльності, створити твердий особистий бренд як людини – члена суспільства та, власне, зробити внесок у майбутнє країни. Маю таку невеличку мрію: відвідати прифронтові міста та села, аби зняти відеоролики та показати життя таким, яким я його бачу. Видати збірку поезій, проте для цього всього потрібен мир та впевненість у завтрашньому дні. Якщо ще на першому курсі я б сказала, що ціль на рік – заробити певну суму грошей та влаштуватись на престижну роботу, а також вивчити іспанську, то зараз ціль – вижити та допомогти. Змінюються пріоритети з часом, от і все. Здається, що ти ніби локомотив, без емоцій, йдеш до мети стати успішною, але йдеш босим по тернах чужих сліз, болю. Матеріали про полеглих – класні для читання, але ви уявити не можете, що в цей момент відчуває людина, котра їх пише.