В чому цінність людського життя? Безперечно, це питання є неабияк актуальним та важливим в контексті Голокосту, коли було знищено за різними даними близько 6 млн євреїв, і де відбувалась абсолютна дегуманізація. Ті, хто вижили, втрачали ім’я і ставали номерами, нічим не відрізняючись від решти. Стирались будь-які згадки про їхню сім’ю та минуле, майбутнє вимірювалось вдало прожитим наступним днем.
Звісно, після цих жахіть гостро постало питання: як не допустити повторення такого сценарію ще раз? Як відновити та найголовніше зберегти людські цінності, що були абсолютно знищені в часи Другої світової війни та Голокосту? Історично спершу відбувсь безпрецедентний Нюрнберзький процес, міжнародний суд над лідерами нацизму. Важливо розуміти: до цього часу суверенні держави могли робити зі своїми громадянами по суті все, що заманеться. Нюрнберзький процес ж відомий тим, що він заклав фундамент для розвитку міжнародного судового права, зокрема вперше з’явились такі поняття як “злочин проти людяності”, “геноцид”, і лише через два роки, в 1948 році, було проголошено “Загальну декларацію з прав людини” в США, аби на глобальному рівні вперше закріпити фундаментальні права та свободи людини. Ці речі можливо не дуже вражають пересічного громадянина, але знову ж таки потрібно пам’ятати: нічого подібного раніше не траплялось, не існувало офіційно закріплених абсолютних прав і свобод людини, які не можна порушити в жодному випадку. Були окремі конституції держав, що гарантували різні права для різних громадян, але такі речі, як-от: людина має особисту гідність, повинна бути вільною від будь-яких катувань чи знущань, не має піддаватись будь-якій дискримінації, це все не було юридично закріпленим. На міжнародному рівні, прийняття декларації є дійсно унікальною історичною подією, часом дивишся на історію людства і кажеш собі: невже людству потрібно було пройти через ці всі кола пекла, пережити стільки жахіть, аби нарешті усвідомити власну значущість і закріпити за собою невідчужні права? Адже ми всі бачили, до чого може призвести байдуже ставлення однієї групи людей до іншої.
Можливо, все мало скластись таким чином, важко сказати. Проте є, звичайно, позитивні моменти, які вже згадував раніше. Так, шлях до створення інституцій міжнародного права виявивсь неймовірно складним, залитим людською кров’ю та стражданнями. Але ми винесли багато уроків і зробили небачений раніше прогрес у розумінні людської цінності, і це заслуговує на повагу.
Я вважаю, якщо ми прагнемо змін у сфері прав людини, якщо ми хочемо, аби до нас ставились достойно як до громадян суверенної та демократичної України, що прагне стати частиною ЄС, тоді нам потрібно позбутись корупції на державному та регіональному рівнях, позбутись насильницького поводження поліції. Не має існувати взагалі такого явища як всевладдя судів та політиків, багатьом з яких просто начхати на будь-які закони чи норми (привіт, Микола Тищенко). І, звісно, треба думати й про майбутні покоління, викладати нашим дітям положення Декларації з прав людини, Європейської конвенції тощо, аби наше майбутнє, діти краще розуміли своє місце у цьому складному світоустрої, знали про такі важливі речі, як людські права та свободи. Ми маємо багато працювати, на мою думку, у просвітницькому напрямку, поглиблювати свідомість наших дітей стосовно прав людини та можливостей у сучасному світі. Освіта — це, напевно, наймогутніша сила у мирних руках.
