Коли страх стає буденністю
Перший обстріл пам’ятаєш до секунди: звук, дим, як падаєш на землю і як потім руки тремтять, коли тримаєш камеру.
А далі – звикаєш. Уже не пригинаєшся під час кожного «виходу». Просто робиш свою роботу. Вмикаєш мікрофон, знаходиш світло, шукаєш слова.
А потім, коли повертаєшся в тил, не можеш заснути, бо тиша звучить гучніше за вибухи.
Люди, які залишаються
У кожному репортажі – чужий біль. Старенька, що втратила дім і не плаче, бо «сльози не гріють». Хлопець, який тримає кота замість брата. Солдат, що каже: «Не знімай моє обличчя, мама ще не знає».
І ти стоїш перед ними, стискаєш диктофон і думаєш, як не зламатися, коли не ламаються вони.
Психологічна броня – це не стіна
Броня – це не холод. Це здатність залишатись живим усередині.
Іноді вона в чорному гуморі колег, у каві з пластикового стаканчика на блокпості, у короткому повідомленні «живі».
Іноді – у сльозі, яку дозволяєш собі лише тоді, коли ніхто не бачить.
Бути свідком – теж поранення
Коли ти день за днем дивишся на руїни, мозок починає економити емоції. Але ті, що не вийшли – залишаються.
Журналісти теж мають право на терапію, на відпустку, на тишу. Бо інакше починаєш бачити світ лише через приціл об’єктива – і забуваєш, що є життя без шолома та бронежилета.
І все ж…
Ми повертаємось у поле знову й знову. Бо кожна історія – це пам’ять, а пам’ять – це зброя.
І, можливо, наша психологічна броня – це не байдужість, а любов. Любов до життя, яке ми намагаємось зберегти словами.
Редакторка: Гарець Катерина
