UA
EN
Дослідження показують, що менторство має доведену ефективність: наприклад, міжнародна програма YouthCan! звітує, що 83 % молодих людей визначили свого ментора як позитивну модель для наслідування, а 78 % сказали, що участь у програмі допомогла їм краще підготуватися до працевлаштування. І хоч Україна має свої особливості, дослідження rm.coe.int у сфері молодіжної роботи вже демонструють: більше ніж 6000 молодих працівників‑спеціалістів пройшли державну програму «Молодіжний працівник» – це підтверджує зростаючу силу самоорганізованої молоді.
У нашому інтерв’ю, Ірина Копайгородська – координаторка програми інтелектуального волонтерства «Студментор» від «Навчай для України», ділиться своїм досвідом, розповідає про важливість партнерської моделі та пояснює, як програма допомагає не лише дітям, а й самій молоді формувати навички для життя.
Якби у вас була можливість миттєво змінити одну річ в українському суспільстві, щоб воно стало розумнішим та інтелігентнішим, що б це було?
Тут насправді важко назвати якусь одну річ – мені одразу спадає на думку кілька.
Перше – це якби в кожному будинку, де живуть діти, існували сімейні традиції. Наприклад, спільні вечері за столом, народні святкування, простір, де можна обмінюватися думками, ідеями, ділитися мріями й відчувати підтримку. Мені здається, що саме це створює основу інтелігентного суспільства – можливість спілкуватися, обговорювати, емоційно і освітньо розвиватися один через одного. А останнім часом таких моментів у нашому житті стає все менше – і це, чесно кажучи, сумно.
Друга річ, яка для мене є ключовою і лежить в основі ідеї «СтудМентора», – це щоб натхненна українська молодь мала можливість хоча б кілька годин на тиждень присвячувати підтримці українських дітей. Коли старші молоді люди можуть ділитися досвідом із тими, хто росте після них, це створює зовсім іншу динаміку розвитку суспільства. Бо діти, які не мають поруч таких прикладів серед родини чи вчителів, завдяки цьому можуть побачити, якими бувають дорослі – відкритими, добрими, емоційно доступними.
Як і коли саме народилася ідея створення «СтудМентора»? Хто був головним ініціатором, і чи існували первинні прототипи або джерела натхнення для цієї моделі?
Ідея створення «СтудМентора» зародилася приблизно у 2023 році. Вона виникла з наших власних роздумів і паралельно – з ідей UNICEF, які стосувалися того, щоб саме молодь могла підтримувати дітей.
Спочатку ми думали, що це буде ініціатива виключно для студентів педагогічних університетів. Але згодом зрозуміли, що набагато цінніше зробити її ширшою – відкрити участь для всієї молоді, яка має бажання ділитися знаннями, досвідом і натхненням. Бо коли людина обирає педагогіку як професію, вона вже вкладає в це певну місію і вже реалізується і ній. А ось коли студент іншої спеціальності – наприклад, інженер, дизайнер чи соціолог – свідомо обирає інтелектуальне волонтерство, щоб підтримати дітей, це створює зовсім іншу енергію й вплив. Люди можуть реалізовувати свою наставницьку, педагогічну частинку без потреби присвячувати цьому все життя.
Коли ми досліджували, як це може виглядати на практиці, ми вивчали різні моделі у світі. Наприклад, у Британії після пандемії COVID-19 держава почала фінансувати школи, щоб у кожній з’явилися ментори або тьютори, які допомагають дітям підтягнутися в навчанні. В Америці була програма від «Teach for America», де молодь стає вчителями-наставниками онлайн, The National Success Mentors Initiative у США чи Rock your life! у Німеччині. Ми надихалися цими підходами, але водночас розуміли, що Україна потребує своєї власної моделі, яка врахує наш контекст, культуру і виклики війни.
Нещодавно ви запровадили новий формат – менторські клуби. Розкажіть, як ця ініціатива прижилася? Які цілі вона мала на меті? Які конкретні результати ви вже спостерігаєте?
Поки що ми не можемо говорити про результати, адже менторські клуби тільки стартують. Зараз триває набір дітей, і з листопада ми запускаємо перші 12 пілотних клубів. Тож перші висновки зможемо робити ближче до кінця січня.
Ідея менторських клубів з’явилася як продовження базової моделі «СтудМентора» – ми хотіли дати дітям ширший формат соціалізації та навчання через практику, експерименти, дослідження. У клубах діти не просто отримують знання, а діють, пробують, беруть на себе ініціативу, створюють спільні проєкти. Це простір, де вони можуть бути лідерами власного процесу навчання.
Клуби об’єднують до 15 дітей у групі, і це дає можливість для справжньої командної взаємодії. Ми спеціально побудували програми як міждисциплінарні – вони стоять на перетині різних предметів і життєвих тем. Це дозволяє дітям бачити зв’язок між знаннями та реальністю, розуміти, як шкільні предмети працюють у житті.
Фактично, менторські клуби – це спроба зробити навчання більш «живим», таким, яке розвиває не лише знання, а й навички майбутнього. І тепер для нас важливо побачити, як це працюватиме в реальності – не лише на папері, а у взаємодії з дітьми, менторами й командами.
Чи погоджуєтеся ви з тезою, що «СтудМентор» є де-факто реакцією на недоліки традиційної освітньої системи? Якщо так, які три головні проблеми української школи, на вашу думку, допомагає вирішити програма?
Не зовсім. «СтудМентор», як і «Освітній Суп», частиною якого він є, у першу чергу став відповіддю не на недоліки системи, а на наслідки COVID-19 і повномасштабного вторгнення. Саме ці дві події створили величезну проблему освітніх втрат.
«СтудМентор» – це не стільки альтернатива школі, скільки доповнення, гнучкий інструмент підтримки. Ми працюємо з тими дітьми, які мають найбільші освітні втрати або перебувають у складних умовах.
Якщо ж говорити про три проблеми, які частково допомагає вирішити програма, то це:
Тобто, наша мета – не критикувати школу, а підсилити її там, де їй зараз найважче.
У чому полягає унікальність програмної моделі «СтудМентор», і чому ви вважаєте, що вона більш ефективна в контексті сучасних викликів, ніж традиційна освіта?
Ми не маємо вертикалі «я – вчитель, ти – учень». Тут діє принцип «рівний рівному». Дитина може запитати про те, що її справді цікавить, може дізнатися щось про досвід ментора, поставити питання не лише з предмета, а й про життя: як обрати професію, як скласти іспити, як не боятися помилок, як зрозуміти, чого хочеш. І це неймовірно важливо, бо поруч є жива людина, яка щойно пройшла ті самі етапи, через які дитина проходить зараз.
І ще одна унікальна річ – це психологічна безпека. Ментори проходять навчання з ненасильницької комунікації, розвитку емоційної компетентності, підтримки дітей. Тобто, це не просто люди, які «знають предмет», а ті, хто вміє створити простір, у якому дитина не боїться помилятися, експериментувати, шукати.
Це освіта, побудована на партнерстві, довірі, щирості й спільному пошуку сенсу. Саме це робить її більш ефективною в сучасному світі, де важливо не лише знати, а й уміти мислити, відчувати, ставити питання і бути собою.
Яким чином війна змінила пріоритети в українській освіті? Що, на вашу думку, зараз є важливішим: академічні знання чи розвиток критичного мислення та емоційної стійкості?
Війна дуже чітко показала: без соціоемоційної підтримки немає навчання. Неможливо засвоювати навіть академічні знання, якщо дитина перебуває у стресі, не відчуває безпеки, не має стабільності.
І це не лише про війну – це і про інклюзію, і про дітей з різними освітніми потребами, та і взагалі про кожну дитину і її індивідуальні потреби. Кожна дитина унікальна, кожна по-своєму реагує на стрес і навчається у власному темпі. Дуже важливо, щоб вона розуміла, як саме їй зручно навчатися, у якому форматі вона розкривається.
Дорослі мають можливість обирати, як їм вчитися – індивідуально, у групі, онлайн чи офлайн. А дитині потрібно допомогти це спробувати та знайшти шлях, де для неї працюватиме. Тому неможливо сказати, що важливіше – академічні знання чи м’які навички. Вони мають йти разом.
Зрештою, навчання має сенс лише тоді, коли воно живе. Коли дитина розуміє, як застосувати знання у реальному житті – саме це й перевіряє PISA. І якщо ми поєднуємо академічну складову з розвитком критичного мислення й емоційної грамотності – тоді ми справді готуємо дітей до життя, а не просто до тестів.
Назвіть одну ключову річ, пов’язану з інтелектуальним волонтерством, яку суспільство часто неправильно розуміє і яку ви хотіли б чітко пояснити.
Відповідь:
Дуже часто люди думають, що інтелектуальне волонтерство – це просто безкоштовна праця, яку ти робиш, щоб «рятувати світ». Але це зовсім не так.
Насправді, це історія про баланс «win-win» – коли ти допомагаєш іншим, але водночас допомагаєш і собі. Кожна людина, яка долучається до «СтудМентору», отримує потужний індивідуальний розвиток. Це може бути розвиток навичок комунікації, емоційної компетентності, управління групами, самоорганізації. Але ще важливіше – це відчуття сенсу, власної цінності й впливу.
І це те, що часто недооцінюють. Інтелектуальне волонтерство – це не «віддати свій час», а інвестувати його у власний розвиток.
Інтелектуальне волонтерство – це не про безоплатну роботу, а про глибоке взаємне збагачення, коли, підтримуючи дітей, ти водночас розвиваєш і себе.
Чи несе формування розумнішого та більш свідомого суспільства потенційний ризик для тієї частини управлінського класу, яка не зацікавлена у прогресивних змінах? Як ви бачите цю динаміку?
Якщо чесно, це моя особиста думка – Україні зараз просто невигідно не змінюватися. Якщо ми не будемо рухатися вперед, не будемо створювати, мислити, винаходити, розвивати інтелект і критичне мислення, ми просто не виживемо як країна. Нам потрібні зміни, бо вони – умова нашого виживання і розвитку.
Щоб мати сильну економіку, стабільну державу, здатну підтримувати себе, нам потрібні розумні, творчі, відповідальні люди. І те, що я бачу зі співпраці з Міністерством освіти, наприклад, показує зворотне до цієї тези: державний сектор навпаки дуже потребує прогресивних, мислячих людей. Там шалений кадровий дефіцит.
Я не бачу в цьому конфлікту. Навпаки – формування свідомого, освіченого суспільства допомагає державі ставати сильнішою. Історії про «загрозу інтелектуалів» – це не про Україну. Це, скоріше, про ворожу країну, де сила тримається на придушенні розуму. А ми – інші. Ми ростемо через освіту, відкритість і спільну працю.
Яким ви бачите «СтудМентор» через 10 років? Чи буде програма все ще необхідна в стабільній Україні, чи вона стане природною та невід’ємною частиною національної освітньої системи?
Насправді, те, що буде через 10 років, ми побачимо через 10 років. Сьогодні занадто багато змін, і важко точно передбачити навіть, яким буде завтра. Але я впевнена: інтелектуальне волонтерство залишиться потрібним.
Дітям завжди буде потрібна індивідуальна підтримка, і зараз ми чітко бачимо одну з найбільших проблем – у школах дуже мало молодих учителів, менше 10%. І це не лише українська історія. Так само в інших країнах світу існують програми, які залучають молодь до вчителювання саме там, де цього найбільше потребують – у громадах, маленьких містечках, селах.
Ми є частиною глобальної мережі Teach For All («Навчай для всіх»), яка працює саме з цією місією. У різних країнах ця проблема виглядає по-різному. В Африці – це нестача якісної освіти повсюдно, в Америці – у бідних районах великих містх. В Україні – нерівність між великими містами та маленькими населеними пунктами, де постійний недобір на вакансії вчителів, не те щоб мати конкурс на ці вакансії.
Я, думаю, що через 10 чи навіть 20 років потреба в молодих учителях і менторах нікуди не зникне. Можливо, акценти зміняться – більше уваги буде на розвитку м’яких навичок, креативності, профорієнтації. Але сам принцип – підтримка дитини через живе спілкування, через увагу і віру в неї – залишиться актуальним.
І якщо колись це стане природною частиною освітньої системи України – це буде найкращий результат, якого ми могли б досягти.
