Анастасія Корогодова – акторка, волонтерка та просто цікава особистість. Їй двадцять два, вона живе акторською діяльністю. Нещодавно Анастасія повернулася з Парижа, де навчалася в одній з найкращих акторських шкіл. Метою акторки є пошук творчих можливостей та успіху в Україні. Анастасія мріє не просто грати в театрі, але й реалізуватися в кіно.
Ми вирішили запитати її про акторство, український театр, кіно та майбутнє українського мистецтва.
Анастасія Корогодова, з особистих фотографій
Насправді я почала займатися театром ще в одинадцять років. Після того, як спробувала все: спів, танці усіх напрямків – прийшла до театру, де потрібні усі ці навички. Пов’язати своє життя з ним я вирішила в підлітковому віці. Це був 2014 рік, почалася війна. Театр був моїм захопленням, яке мене підбадьорювало, рятувало та відволікало від неї. Власне, ним я вже займаюся багато-багато років.
Я думаю, що театр дав мені дуже багато свободи. Я була старанною, тихою дитиною. Відмінницею. Старалася, щоб усе було ідеальним. В театрі цього не потрібно. Ти просто маєш бути собою. При цьому тобі дають шанс бути кимось ще, спробувати щось нове. Ти можеш бути злим, а не добрим, як призвичаївся. Можеш поглянути на світ з іншого боку. Це дуже цікаво, тому що ти залишаєшся собою, і водночас проживаєш кілька життів.
За першою освітою я історикиня мистецтв. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Я навчалася на історичному факультеті, опановувала історію мистецтв. Насправді, я дуже щаслива, що це зробила. Для мене було важливо розвиватися, і мені здається, що чим більше ти знаєш про світ прекрасного, тим краще зможеш це презентувати на сцені.
Я вирішила, що не хочу вчитися в українських театральних інститутах. Частково з власного досвіду, частково від колег та друзів акторів, я знаю, які там зараз підходи до навчання. Це не зовсім корелюється з моїми уявленнями та цілями, і це не так робиться у світі. На мою думку, це є сумною сторінкою української освіти, саме професійної театральної. У ній лишилося багато радянської методології та підходи, які абсолютно не сприймають людину як індивідуальність. За радянських часів все мало бути дуже простим та слугувати державі, партії. Зараз часи змінилися, а підходи до навчання, на жаль, ні.
Головна причина, чого я вступила до акторської школи в Парижі, – це різноманітність. Я навчалася на англомовному курсі, де були представники різних країн світу. Вони мали свої підходи, своє бачення. Вчителі можуть тебе направити, про щось розповісти, але один від одного навчитися можна більшому. В одній кімнаті двадцять людей різного походження та з унікальним досвідом. Це просто неперевершено. Особливо феєрично це виглядає на сцені.
Було багато цікавих вправ. Наприклад, коли нам потрібно було кожному вигадати свою голосову абетку і пов’язати її з тілесними рухами. Певне слово, тобою ж вигадане, пов’язується з порухом ноги чи руки. І потім ви маєте провести невеличку розмову. Це все виглядає трохи абсурдно, звісно, але так і має бути… Це дозволяє вашій уяві керувати балом.
В мене дуже багато чоловіків акторів, якими я захоплююся. На жаль, не так багато жінок. Я думаю це виправити. Щодо моїх ідеалів, орієнтирів… Я намагаюся не створювати собі ідолів. Втім, мені дуже подобається британська школа акторства, королівська акторська гілка. Насправді, це дуже високий рівень. Наприклад, візьмемо серіал «Корона». Так, це продукт популярної культури, але завдяки високому рівню підготовки акторів він виглядає професійно. Це британська подача. Вона не означає максимальну експресію, як заведено в нас, але це влучно. Гра потрапляє в ціль. Тому, я захоплююся всіма британськими акторами, які ще живі, чи вже відійшли у вічність. Вони для мене є прикладом.
Я пам’ятаю всі свої ролі, навіть ті, які грала в дитячих виставах у школі. Перша роль в театрі була на концерті до дня Святого Миколая. Я грала горобчика-листоношу. Мені здається, він був хлопчиком. Втім, хлопці – це завжди дефіцит в театрах, тому мене взяли на цю роль. Горобчик-листоноша, який мав доставити Святому Миколаю листа.
Улюбленою моєю роллю в театрі є Джульєтта з пʼєси «Ромео та Джульєтта», тому що вона дуже експресивна, складна та цікава.
У майбутньому я б дуже хотіла зіграти українську героїню Хюррем Султан, Роксолану. Мені здається, що вона не достатньо репрезентована у нашій сучасній культурі. У неї великий потенціал як у персонажа. Окрім того, вона потрібна, щоб підтримати репрезентацію нашої держави у світі.
Незважаючи на те, що в університеті вивчала класичне мистецтво, я писала також роботи на основі сучасного данського кінематографа. Я дуже ним захоплююся. Мені подобаються данські режисери тим, що в них немає жодних лімітів, заборонених тем. В них немає переживань через щось, за що їх будуть критикувати. Це їх взагалі не влаштовує, не цікавить. Тільки оголена правда, яку неможливо ігнорувати. Саме тому вона тебе чіпляє. Визначні імена – це Ларс фон Трієр, Томас Вінтерберг і Ніколас Віндінґ Рефн. Не забуваймо про данських жінок-режисерок, якими вони також відомі. Прекрасно, що вони практично представлені однаково з чоловіками в цій індустрії. Це велике досягнення. Серед найкращих – Лона Шерфіґ та Сюзанна Бір.
Мені пощастило працювати з українськими режисерами також. Прекрасні люди. Це Олена Дем’яненко. Для мене вона є неперевершеною мрійницею, людиною з неймовірною фантазією. Це не можна не сказати також про її чоловіка, Дмитра Томашпольського. Він теж режисер, режисер-постановник та сценарист. Їхній тандем дуже крутий.
Прослуховування залежить від країни та від формату. Якщо це кіно, то важливо готуватися заздалегідь, вдома. Бажано мати свою невеличку студію, щоб ви могли записати свої само проби. Вам обов’язково потрібні партнери для читання. Це дуже велика відповідальність, щоб мати маленький шанс отримати роль. Якщо це театр, ти маєш володіти повний портфелем талантів: від байки до монологу, від вірша до танцю чи пісні. Все має бути різним на емоційному та змістовному плані. Ти маєш показати себе з різних боків. Основне в підготовці – це постійно практикуватися та не «іржавіти».
В роль я входжу через літературу та книги, тому багато читаю про акторів, чи про епоху, про автора чи твір. Для когось натхнення – це фільми. Якщо тобі потрібно зіграти ірландця, ти дивишся фільми, імітуєш акцент та нахили. В будь-якому випадку, ти розвиваєш свого персонажа, і коли прийде час його зіграти, будеш готовий.
Я відносно швидко вчу тексти. Мені навіть простіше вчити прозу, а не вірші. Втім, якщо в людини є складнощі з запам’ятовуванням, є простий секрет від Ентоні Гопкінса, одного з моїх найулюбленіших акторів. Просто потрібно пʼєсу чи сценарій прочитати сто разів. І ти не тільки ідеально розумітимеш, що відбувається, але й точно все запам’ятаєш.
З хвилюванням трохи складніше. Наш вчитель казав, що тільки практика може зарадити. Йди на вулиці, записуй відео, показуй його друзям. Роби малесенькі вистави для знайомих чи монолог для родини за столом. Це кожного разу підвищує твою впевненість в собі. Наприклад, Лоренс Олів’є все життя боявся забути слова, але це сталося максимум один раз за всю його кар’єру. Чим менше ти це робиш помилки, тим менше про це думаєш, а потім взагалі забуваєш про хвилювання.
Я не дуже вірю в те, що театр відійде в минуле. Зараз в кіноіндустрії точаться дискусії, що нібито кіно має відійти, бо є телебачення. На телебаченні переймаються, що воно зникне через появу Інтернет. Все ж театри таки процвітають. Це живі люди, оголені емоції, нерви та унікальність. Намальована картина лишається такою назавжди. Відзнятий фільм також не змінюється, коли б ти його не дивився, тоді як кожна вистава неповторна. Вона відбувається лише один раз. Наступного дня це може бути абсолютно інший перфоманс. Це незамінна терапія. От у нас є дві години й вони належать тільки публіці. Кожного разу це незабутній досвід.
Це двозначна тема. З одного боку, я вважаю, як акторка та людина, що театр переживає порив та піднесення. Піднімаються сміливіші теми, людям є про що сказати. Існує контакт між людьми, тому це дуже важливо зараз для України. З іншого боку, у держави не так вже й багато ресурсів, щоб підтримувати театр сьогодні. Власне, актори працюють для людей і можуть бути вдячні, що можуть відволіктись, замислитись. Це безумовно трагедія, що відбувається війна, але це також великий привід, в тому числі й для підтримки мистецтва в Україні.
Зараз в індустрії відбувається відтік акторів. Багато як початківців так і професіоналів виїхало з України. Звісно, для українських акторів це непростий час. Проєктів зменшилося в рази, знизилася конкуренція.
Багато творчих професій впали в ціні. На мій погляд, зараз трохи не до насолоди акторською майстерністю. Проблеми прийшли до багатьох пластів індустрії.
Давайте помріємо. Я вважаю, що усі зміни, які відбулися наразі на державному рівні, призведуть до якісних змін в мистецтві. Мистецтво завжди є відбиттям шляху нації, перетворень. Вважаю, що люди більше не будуть конформістами та захочуть почути нові голоси. Якщо аудиторія пройде шлях трансформації, стане більш відкритою, для неї зніматимуть якісне кіно, ставитимуть якісні постановки. Я вірю, що в Україні буде сильна індустрія мистецтва. Також вірю, що інституції, які займаються підготовкою кадрів, зміняться й від цього покращиться якість мистецтва.
Якщо все вдасться, буду працювати в акторському складі та запрошувати на вистави. В іншому випадку є кіно, кастинги, проби. Буду продовжувати працювати над своїм професіоналізмом та просуватися далі.
Поради новачкам та кіноманам
Якщо людина хоче стати актором, пов’язати себе зі сценою чи кіно, вона зазвичай ставить занадто високу планку. Доволі боляче жити з цим неадекватним рівнем очікувань від себе: «Я маю бути найкращим. Кожна роль, яку я граю, має виходити ідеальною.» На жаль, це так не працює. Просто всьому треба більше часу. Насолоджуйтеся та цінуйте кожен момент. Докладайте зусиль і потім будете готові досягти успіху.
Якщо ж хочеться щось переглянути осіннього вечора, то раджу фільми Робіна Уільямса. В нього їх достатньо гарних стрічок. Наприклад, «Місіс Даудфайр», це легеньке та комедійне кіно, або «До чого призводять мрії?», більш філософська робота. Можна вибрати й трилер «Безсоння».
