У такій ситуації верифікація візуального контенту стає не технічною дрібницею, а питанням безпеки і професійної етики журналіста.
Під верифікацією візуального контенту зазвичай розуміють поєднання кількох кроків. Серед них: встановлення джерела матеріалу; перевірка місця та часу зйомки; оцінка можливих змін кадру.
У посібнику “Who, what, why, where? Verification of online data” наголошується, що у випадку війн – від Сирії до України – фото й відео з соцмереж можуть стати доказами для міжнародного правосуддя, але тільки за умови ретельної перевірки їх походження. Це означає, що журналіст працює не лише з “картинкою для сюжету”. Він фіксує докази, які можуть бути в нагоді в суді чи під час інших процесів.
Перший базовий рівень – перевірити, чи є фото або відео оригінальним. І тут найпростіший інструмент – зворотний пошук зображень. Кадр можна завантажити у Google Images чи TinEye. Ресурси добре аналізують, чи не з’являлося це фото чи відео раніше, і в якому контексті його оприлюднювали. У розширеному посібнику StopFake, заснованому на методиці Bellingcat, описано типовий кейс: відео з нібито “свіжою” військовою колоною, завантажене на YouTube, виявляється старим роликом. З’ясувалося це через мініатюри в Amnesty YouTube DataViewer та за допомогою зворотного пошуку скриншотів. Такий самий підхід застосовується і до відео з фронту. Бували випадки, що фото, датоване 2022 роком, наспрвді зробили у 2012.
Другий рівень – встановити, де саме зробили зйомку. Це можна зробити й просто поглянувши на кадр. Варто зіставити деталі на кадрі, наприклад, із супутниковими знімками та картами. Такі методи дозволяли відокремлювати реальні кадри з Бучі, Ірпеня чи Авдіївки від російських спроб видати інші локації за “український фейк”.
Третій вимір – час. Справді, воєнний контент часто намагаються використати вдруге. Ті самі принципи використовують OSINT-аналітики.
Для фото може допомогти й аналіз метаданих (EXIF). У польових умовах репортери, які працюють для майбутніх судових процесів, дедалі частіше використовують спеціальні додатки. Вони моментально фіксують час, координати й передають всю інформацію про кадр.
Окремий блок – робота з джерелами. Bellingcat у своєму “Beginners Guide to Social Media Verification” наполягає, що перед тим як публікувати сумнівне відео, краще перевірити, хто його завантажив. Наприклад, показовою є дата реєстрації акаунту. Нові сторінки частіше постять фейки, це перевірено. Українські методички для журналістів радять те саме. Публікації з фронту не можуть іти з анонімного Telegram-каналу без історії та контактів. Репутація джерела – понад усе.
Подібний контент легко потрапляє на новинні сайти, якщо редакція ганяється за сенсацією. Тоді навіть головний редактор нехтує базовими запитаннями для фактчекінгу (чи відповідає звук картинці, чи не суперечить поведінка людей у кадрі заявленому контексту).
Коли журналіст пише матеріали зі стандартами точності й неупередженості, то він однаково скептично має ставитися і до відео ворога, і до емоційних постів українців, якщо він особисто не отримав підтвердження. В умовах війни це особливо важко, але саме тут проходить межа між журналістикою і дурною та непотрібою пропагандою.
Читати також: Після перемоги: як зміниться українська журналістика
