– Добрий день, Вікторе Юрійовичу. Ви досить відома людина не тільки в Україні, а й у світі, тому мені цікава ваша історія. Скажіть, будь ласка, у скільки років Ви почали займатися вільною боротьбою?
– Добрий день, Владиславо, насправді мій час слави вже минув і зараз багато нових зірок спорту, але мені приємно, що я ще не забутий. Займатися я почав у вісім років. Наш вчитель фізкультури оголосив, що будуть проводитися змагання з вільної боротьби і попросив мене виступити на них. Я пішов на змагання, не мавши ні одного тренування, не розуміючи, що і як взагалі буде відбуватися.
– Цікаво, отже Вам сподобалось і продовжили займатися. Батьки віддали Вас до секції?
– У нашому місті була і нині є спортивна школа, там проходили тренування з вільної боротьби. Задорожній Анатолій Олександрович (нині покійний) розгледів в мені потенціал і зробив великий внесок у мій розвиток як спортсмена.
– Анатолій Олександрович є майстром спорту СРСР з вільної боротьби, тому тут напевно з тренером теж дуже пощастило. Всі ми розуміємо, що після школи більшість покидає своє хобі та йде вчитися на більш серйозні професії, як трапилося у Вас?
– Після закінчення 7-го класу, я став навчатися у Київському училищі Олімпійського резерву (нині Київський спортивний ліцей).
– Тобто спорт став уже на першому місці. Скажіть же які титули Ви отримали за свою кар’єру?
– Так, спорт став як основою мого життя. Я Майстер спорту міжнародного класу, триразовий призер Чемпіонату світу серед молоді, двократний призер Кубку світу серед дорослих, трьохкратний призер Чемпіонату світу серед військовослужбовців, чемпіон Олімпійських ігор серед молоді у 1996 році.
– Справжня гордість України! Скажіть, чи знали Ви, що досягнете таких вершин і яка точка, так скажімо, стала відправною?
– Знати – не знав і не здогадувався, але була мрія і вона збулася. Зрозумів, що чогось дійсно досягну у 1994 році, коли став на Чемпіонаті світу другим.
– Мрії для того і є, щоб здійснюватися. У кожному спорті є поразки і якісь перешкоди і часто це “вибиває з колії”. Чи були у Вас моменти зневірення?
– Звісно поразок було достатньо і труднощів, хоч позичай. Так був момент, коли я покинув спорт на півроку через те, що у 2000 році замість мене поїхала інша людина на Олімпійські ігри.
– Але і після цього Ви повернулися. А зараз ви займаєтеся спортом і далі?
– Ні, вже не займаюся, зараз я працюю тренером. Покинув кар’єру спортсмена через вік, потім мені запропонували тренерувати Збірну команду України.
– Скажіть тоді вже як і спортсмен і як тренер: існує твердження, що всі спортсмени дотримуються здорового способу життя – це так?
– Чесно, всі ми люди і іноді всім хочеться розслабитися, але в переважній кількості часу – так, дійсно, спортсмени дотримуються здорового способу життя.
– Ось зараз ви вже не займаєтеся і не виступаєте на змаганнях чи продовжуєте ви далі його притримуватися?
– Не так сильно, як раніше, але так. Я слідкуй за харчуванням: не вживаю фаст-фуду, їм домашні, більш натуральні продукти.
– Ну тут можу сказати, що такі правила харчування не завадять нікому. Отже, повернемося до тренерської діяльності. Я знаю, що ваш учень, Василь Шуптар, вже достиг чимало вершин. Скажіть, що Ви відчували у моменти його перемог?
– Описати словами це неможливо. Гордість, ейфорія переповнює в такі моменти. Я дуже радий за кожного мого учня тому, що вони роблять те, чого не робив я і хочу, щоб вони достигли більше, ніж я сам.
– Який же в них хороший тренер. Але крім перемог бувають і поразки. На Вашу думку, чи завжди потрібно перемагати?
– Перемагати потрібно завжди, бо якщо ти вийшов вже, то тільки за перемогою, інакше нащо ти вийшов сюди взагалі? Звісно кожна поразка – це урок і ми вчимося на них. Я зі своїми хлопцями завжди переглядаю відео бою і разом аналізуємо, що необхідно виправити, а що було добре. Коли людина розслабляється і програє – це стимулює взяти себе в руки і зробити це краще.
– Звісно дуже багато, на мою думку, значить і психологічна підтримка. Хто підтримував Вас? Адже у вас надзвичайно велика сім’я: два брата та семеро сестер.
– Підтримка грає значну роль, у моменти зневіри лише вона змушує щось робити. Мене підтримував старший брат – Іван (нині покійний).
– Вибачте, знаю, що ця тема може бути болючою, тому краще скажіть: на змаганнях завжди є конкуренція, яке ваше ставлення до неї?
– Все добре, якщо конкуренція здорова, то це дуже класно тому, що ти починаєш рівнятися на когось, рости.
– Так, добре, а що щодо відпусток у спортсменів?
– Їх у нас просто немає, є лише перерви між змаганнями, тоді зменшується кількість тренувань в день.
– В день? Звучить страшно. Якщо людина не відпочиває, то скоріше всього в неї з’являється депресія, як спортсмени з нею дають раду?
– У спортсменів немає часу на депресії, спорт вибиває будь-яку хандру.
– Не відпочинку, не посумуєш, ось така суровість спорту. Але попри всі складнощі чи “затягує” професійний спорт?
– Дуже, якщо починаєш займатися і тобі подобається, ти перемагаєш, то дуже сильно “затягує”, але все ж таки це дуже складно.
– Окрім складнощів у графіку і фізичних, фінансових питаннях, спорт ще й дуже травмонебезпечний. Чи були у Вас серйозні травми?
– Так, операції на ногах і хрестовидні зв’язки і меніск і грижи в хребті.
– Ой, це все так складно і страшно, але судячи з Вас того варте. І на останок порадьте щось тим, хто лише починає займатися, або тим в кого опускаються руки.
– Я раджу всім не здаватися, проявляти силу волі і йти до кінця, не опускати руки, бо після поразки буде перемога. Працювати, працювати і працювати, а за працю відплатиться.
